Секрети сімейного щастя від закарпатського подружжя

В Ужгороді мешкає поважна сімейна пара Шев’якових – 85-річний Йосиф Вікентійович і 82-річна Валентина Степанівна, котрі минулої неділі відсвяткували діамантове весілля – 60 років з дня укладення шлюбу. Від міської влади, за дорученням міського голови, привітав «діамантове» подружжя депутат Ужгородської міської ради Віталій Готра.

Майбутні чоловік і дружина народилися на початку 30-их років минулого століття в Росії, у багатодітних сім’ях. Юний Йосиф навчався у танковому технічному училищі, здобув військову освіту, а Валентина після закінчення школи відразу почала працювати продавчинею, оскільки часи були важкі, йшла війна.

«Познайомилися ми влітку 54-го року на танцмайданчику в Омську. Потоваришували, але незабаром Йосиф поїхав служити в місто Молотов (нинішня Перм). Десь рік ми писали одне одному листи, згодом він приїхав у відпустку, і вже наступного дня ми пішли до РАЦСу укладати шлюб. Нам, звичайно, сказали, що потрібно чекати певний термін, але ми дуже просили, наполягали – і нас усе ж зареєстрували відразу», – розповідає пані Валентина.

Весілля як таке не справляли, бо фінансів не було. Мешкали молодята спочатку в матері Йосифа, далі – у матері Валентини. У 1958 році в сім’ї народився первісток – син Сергій.

Життя військовика кидало сім’ю по світу – деякий час жили поблизу Челябінська, згодом у Молотові, а потім – і за кордоном.

«Коли синові виповнилося два місяці, чоловіка направили до Угорщини, а я переїхала жити до мами. Через півроку, коли Йосиф приїхав у відпустку, ми всі разом поїхали до Угорщини. Синові було вісім місяців. Прожили ми там п’ять років, чоловік перебував на військовій службі, я ж працювала офіціанткою в їдальні», – продовжує розповідь жінка.

А в 1964-му Шев’якови разом із шестирічним Сергійком переїжджають до Ужгорода. Через рік у них народжується другий син – Сашко, подружжю вдається отримати квартиру. І тут Йосифа знову направляють в іншу країну – тепер уже до Монголії.

«Жили ми в пустелі Гобі, але не можна сказати, що було погано: нас забезпечували морепродуктами, хіба що клімат був холодний і свіжого молока не вистачало, – зауважує Валентина Степанівна. – Я працювала в магазині «Воєнторг». Прожили ми там також п’ять років і знову повернулись до Ужгорода. Я й тут працювала у «Воєнторзі», пізніше – завідувачкою магазину в піхотному полку».

До розмови приєднується і Йосиф Вікентійович, який досі не перебивав дружину:

«Після довгої військової служби я демобілізувався, вийшов на пенсію і далі понад 20 років пропрацював начальником штабу цивільної оборони енергомережі Закарпатської області – аж до 73 років. Як вийшов на пенсію, отримали ми цю трикімнатну квартиру, в якій тепер мешкаємо. Звичайно, хотілося би ще пожити, але здоров’я дуже слабке, ми обоє з дружиною перенесли важкі операції, тож часто страждаємо від поганого самопочуття».

Через це й прогулюватися подружжя не може – пан Йосиф постійно вдома, а пані Валентина хіба що ходить до магазину чи на ринок по продукти. А так дні їхні наповнені щоденними клопотами: щось свіженьке приготувати, поприбирати трішки, ну і, звичайно, відпочити.

«Я полюбляла колись вишивати – ось картини на стінах висять, але тепер погано бачу. Слава Богу, що дав нам здоров’я прожити стільки років разом, – зазначає жінка. – І конфлікти бували різні в нас, як і в усіх інших, і тепер ще сваримося інколи… Правда, раніше, коли сварилися, не розмовляли весь день, а тепер посваримося – і через годину забудемо».

Тут Йосиф Вікентійович розчулено мовить:

– Я дуже вдало оженився. Моя дружина дуже хороша.

А дружина додає:

– Я йому колись жартома казала: якби знала, то ніколи б за тебе заміж не вийшла. На що він мені відповів: «А я би все одно на тобі оженився» (усміхається – авт.).

Ось так разом, рука в руку, і вдалося сім’ї Шев’якових пройти довгий шлях сімейного життя, загартувавши свої стосунки, як найміцніший діамант. Особливого секрету, вважають, у цьому немає, бо жили просто, виховували синів, а поміж роботою намагалися завжди бути згуртованими, разом з дітьми і друзями відзначати свята. Нині ж поважна родина тішиться чотирма вже дорослими онуками, а також трьома правнучками.

«Сподіваємося, що все буде добре, тому що молимося – я коротенько, а дружина більше. Нас це підтримує, додає снаги, і відчувається полегшення. І паску на Великдень ми щороку ходили освячувати, тільки цьогоріч не змогли через здоров’я. Але наш кошик із паскою нам освятив син Сергій», – пояснює пан Йосиф.

Присутній при нашій розмові старший син Сергій Шев’яков розказує, що для них із братом батько був живим прикладом і вони з дитинства хотіли стати військовими:

«Батько є ветераном Збройних сил, учасником бойових дій, за військову службу нагороджений ювілейними медалями. Якщо пригадати, – нас строго виховували, часто карали. Такі шлюби, як у батьків, вважаю рідкістю. Хоч мати й командує в сім’ї більше, батько не супе-речить їй, стримується. Ось це взаєморозуміння, скоріше за все, й допомогло їм. Так само вони ніколи не тримають довго образи в серці, легко пробачають одне одному… І це – головне».