Галина Мороз: "Малятко" бачу в перспективі як реабілітаційний заклад для дітей із захворюваннями органів дихання

Створений у 1945 році заклад спочатку спеціалізувався на наданні притулку вагітним жінкам з соціально-незабезпечених верств населення. З часом санаторій став дитячим.  Наразі «Малятко» є єдиним на території Закарпаття цілорічним стаціонарним закладом, що займається оздоровленням та реабілітацією  дітей. Тож чим живе санаторій сьогодні, які його головні «родзинки», якою є людина, що очолює установу?

Про це та інше розповіла  кандидат медичних наук, головний лікар «Малятка» Галина МОРОЗ.

Пані Галино, що привело Вас у медичну професію?

Це було несподівано. Я хотіла стати музикантом. Закінчила Хустську музичну школу і дуже серйозно готувалася до вступу в Ужгородське музичне училище. Але саме в той період захворіла моя бабуся, тож іти вчитись після 8 класу я не змогла. Лікування було складним, деякі медичні препарати у Хусті  не можна було придбати. Тож, пригадую, була зима, холод, я сиділа біля вікна і думала: «А для чого це я йду в музиканти? Хочу бути лікарем!» Утім про це рішення дуже боялася сказати батькам. Вони ж наймали мені репетиторів, готували мене, а тут – така різка зміна поглядів.  Та й учителі мене дуже любили, бачили в мені лише музиканта.  Мене ж дійсно ніби переклинило і в тій професії я більше себе не бачила. Отже, набравшись хоробрості, підійшла до батька і заявила: «Тату, я не хочу вчитись у музичному училищі!». Стою й думаю, що ж буде… А він просто відповів: «Добре».  Господи! Яке то було полегшення для мене! До речі, моя бабуся, недуга якої й змінила все моє життя, була медсестрою. Але не просто медсестрою, а Медсестрою з великої літери. Вона працювала у Нижньому Селищі і виконувала роботу фельдшера, була як лікар фактично. А вона ще й на виклики ходила: й до діточок маленьких, і до старих немічних. Тепер це входить у компетенцію сімейних лікарів.  Отже, з другого півріччя восьмого класу вже почала готуватися до вступу на медичний факультет. Але з цим пов’язана вже інша історія. Я закінчила Хустську СШ№1 і тоді, у 1986 році, вперше і востаннє зробили такий експеримент, що вступні іспити потрібно було складати на місяць раніше. І ми з батьком прямо з випускного поїхали в Москву поступати.  Конкурс був шалений! 15 абітурієнтів на місце. Я не дібрала всього 1 бал. Було так болісно! Я дуже плакала. Тож ми звідти терміново літаком прилетіли в Мукачево і в останній момент встигали здати документи в УжНУ. Я була в траурі. Вся в чорному –і в спідниці, і в футболці. Ніби бачу себе тепер. Вигляд у мене був страждальницький. Тут, до речі, тоді вперше ввели письмові випробування. Таким чином боролися з корупцією. Я прийшла тоді на іспити з високою температурою, така вся розбита, але набрала достатню кількість балів і стала студенткою.

Як ви потрапили на роботу в «Малятко»? Скільки років очолюєте спеціалізований дитячий пульмонологічний санаторій?

До «Малятка» був довгий шлях. Ми одружилися з одногрупником на четвертому курсі. Він закінчив університет на червоний диплом і захотів стати офтальмологом. Йому запропонували місце в аспірантурі в Одеському інституті імені Філатова. А я проходила інтернатуру за спеціальністю «терапія» при інфекційному відділенні Хустської центральної районної лікарні. Без нього було так неспокійно, думала лише над тим, як знайти собі місце в Одесі. Поїхала я туди, пішла до начальниці відділу кадрів обласного відділу охорони здоров’я. Вона вислухала мою історію, зателефонувала якомусь головному лікарю і каже йому: «Тут біля мене сидить дівчина, без колу і двору. Вона хоче працювати в Одесі». Настрій зразу зіпсувався. Відправила мене та жінка в якесь село. Я подивилася, але це мені не підійшло. Та роботу все ж знайшла. Допоміг колега мого чоловіка. Мене взяли лікарем у обласний протитуберкульозний диспансер. Там ми провели з Олегом п’ять років. Коли він захистився, ми повернулися в Ужгород. Мені дуже хотілося жити тут. Такі вже ми є, закарпатці. Особливо хустян завжди тягне додому. Мама так умовила свого часу батька кинути кар’єру в Москві і повернутися до Хуста. Отже, чоловік влаштувався у обласну лікарню, а я – в соціальний центр для дітей із обмеженими можливостями при управлінні соціального захисту. Згодом перейшла у пульмонологічне відділення обласної лікарні, після того -  була начальником медичної частини у Перечинській районній лікарні і лише відтак, у 2003 році – потрапила в «Малятко». Пам’ятаю, наказ про моє призначення  підписали на день закоханих, 14 лютого. Тоді я навіть не мала уявлення, що це за заклад. Але порівняно з Перечином, куди я доїжджала на роботу, це санаторій знаходився поруч. І це вже тішило. Того ж вечора ми сіли з чоловіком у машину і поїхали дивитись, де ж те «Малятко».  Там… довкола суцільна темрява. Не було жодного ліхтаря. Я навіть не розуміла, чи заклад взагалі діючий. Але в мене на підсвідомому рівні завжди було бажання працювати з дітьми. Можливо через те, що мій батько протягом цілих 35 років був директором Вільшанського дитбудинку.  Тому вирішила, що неважливо, що там і як там, ця робота – саме для мене.

Старий радянський санаторій, напевно, мав допотопну матеріальну базу… У якому загалом стані було тоді «Малятко»?

У жахливому. Матеріально-технічна база була «вбитою». Заклад був соціальним і туди в прямому значенні слова зганяли дітей соціально незахищених категорій. Та й фінансування було ніяким. Але персонал тримався. Працівники самі приносили з дому макарони, картоплю, цибулю, буряк, моркву, щоб приготувати їжу дітям, щоб санаторій не закрився.

Майбутнього у ньому тоді ніхто не бачив. Так було тоді. Що буде в незабаром у зв’язку реформами – не знаю. Я нас бачу в перспективі, як реабілітаційний заклад для дітей із захворюваннями органів дихання.  Крім того, ми вже практикували реабілітацію дітей із інсуліновою залежністю, у травні в нас оздоровлювалося 10 малят із цукровим діабетом. І все пройшло успішно.

Зараз ваш санаторій кращий в області. Кажуть, навіть потрапити в «Малятко» складно.

Конкурсного відбору немає. Ми беремо всіх бажаючих. Просто в основному всім хочеться оздоровлюватися саме влітку. Батьки не мають  альтернативи. Такого рівня закладу в області більше немає. Та наш санаторій теж не безрозмірний. Однак наголошу, що  ми працюємо протягом цілого року і за цей час у «Маляткові» відпочиває більше 1200 дітей. Це – 15 заїздів по три тижні. Коли ж я прийшла у заклад працювати, за рік виписувалося 400-500 дітей. Вони там жили по 2-3 місяці. Крім того, якщо у 2003 році до нас потрапляли в основному дошкільнята, то тепер ми беремо більше половини школярів, які тут не лише оздоровлюються, але й навчаються.

А як організовуєте навчальний процес?

Із будь-якої ситуації можна знайти вихід. Навіть без додаткових коштів. Ми повідомляємо начальників відділів освіти і директорів шкіл, які дуже зацікавлені у співпраці. Вони збирають батьків і цікавляться, в кого є діти з показами  для санаторного лікування, хто має бажання відпочити. Тоді наші фахівці виїжджають на місце і розповідають про спектр послуг. Якщо набирається клас-комплект, мова йде про учнів молодших класів, ми підписуємо угоду з керівництвом і дітки разом із учителем їдуть у «Малятко».

У Вас проводяться нестандартні методи лікування, скажімо, іпотерапія. Як спала на думку така новація?

У нас була земельна ділянка, яка не використовувалася. Тож я думала, що б на ній зробити. Тим більше, що були господарські приміщення. Колись там утримували і свиней, і коней, яких використовували виключно для господарських цілей. Тож усе нове – це просто забуте старе.  Ми ті приміщення відремонтували і тепер проводимо анімалотерапію – крім коней маємо баранчиків, качок, кіз, кроликів. Для дітей спілкування з тваринками – справді велика радість. Цим займаємося вже 5 років. Іпотерапію розвиваємо дуже серйозно. У Європі цей напрямок добре відомий, а в Україні немає ніяких наукових напрацювань. Тому ми їздили за кордон, вивчали досвід польських, угорських, німецьких партнерів. У них іпотерапія розвивається інтенсивно. Тож зараз маємо конкретно розроблені  методики оздоровлення і вони дають колосальний результат. Ми провели величезну наукову роботу і хочемо друкувати результати в наукових журналах, патентувати методику, показати, як після занять у дітей дієво покращуються функції зовнішнього дихання.  Нещодавно ми були на конференції  в Будапешті , де лікуванню конями приділяється чимала увага і зараз подаємо документи на грант з угорцями, аби створити іпотерапевтичний центр. Але чи виграємо  його – невідомо.  Скажу лише, що це вже четверта спроба. Та ми не здаємося.

А загалом іноземці якось вам допомагають?

В Угорщині є спільний з німцями благодійний фонд допомоги дітям. Вони пообіцяли, що готуватимуть наших спеціалістів за їхні кошти. І в цьому плані вже маємо певні напрацювання.

Чи трапляються якісь кумедні історії з дітьми?

З дітьми завжди весело. Нещодавно до нас приїхали оздоровлюватись угорськомовні школярі зі своїм вчителем. Українською вони не розмовляють. А разом з ними в одну зміну відпочивали міжгірські дітлахи. Тож вони так цікаво спілкувалися, вчили один одного мови. Це було надзвичайно захоплююче спостерігати. Ми просто тішилися й раділи.

Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтесь у вільний час. Подорожувати любите? Куди?

Подорожувати я взагалі дуже люблю. Стараємося з чоловіком, коли це можливо, завжди кудись поїхати. Мандрівки дуже розширюють кругозір. Наприклад, чому  я завела баранчиків. Були ми у Голландії.  Там бачимо, що поміж людей ходять гусочки, качечки, а довкола чистота, порядок. Це так мені сподобалось! Біля тварин аж настрій покращується, створюється особлива аура. Потім їдемо автобусом, дивимось у вікно, а там всюди пасуться баранчики. Екскурсовод же каже: «Це – наша природна газонокосилка». Думаю собі: нам теж  таке треба! І реально вони вирішують проблему заростей. Тому наголошую, що подорожі – це не просто відпочинок, а  багато нових ідей. До речі, в Греції на березі моря я бачила чудовий наметовий оздоровчий табір. Це ж також можна втілити в життя у нас. Тим більше, що ми маємо стаціонарний харчоблок, спортивний майданчик і багато інших привілеїв.

А діти чи пішли Вашими стопами? Хтось обрав фах лікаря?

Старший син у мене працює у прокуратурі, йому 26 років, закінчив із відзнакою Харківську юридичну академію, а молодший – одинадцятикласник, навчається в хіміко-біологічному класі. Він хоче бути медиком і має хист до цього.

Ви ще й жінка і господиня. Що подобається готувати і їсти?

Я – гурман. Люблю готувати, експериментувати з новими стравами, переймати якісь рецепти з подорожей іншими країнами. Особливо мені до смаку середземноморська кухня. Але звертаю увагу на те, аби їжа була корисною, низькокалорійною, не дуже жирною.

Ви – відома впливова  людина, були переможницею рейтингу  «Лідер року» від  газети «НЕДІЛЯ». У чому секрет Вашого успіху?

Напевно, просто завжди знала, що хочу. Якщо мету вибрала, до неї завжди йду цілеспрямовано. Головне – ніколи не опускати руки.

Чи багато у Вас друзів? Якими якостями потрібно володіти, щоб завоювати вашу прихильність?

Мені подобається в інших комунікабельність, почуття гумору, доброзичливість, відкритість. Щодо друзів - то маю дуже широке коло знайомих. Але на спілкування з усіма не вистачає часу. Загалом людей дуже люблю.

Поділіться веселою історією, про яку Ви не розповідали іншим.

Я захищала кандидатську  дисертацію  в анексованому Криму у травні 2014 року. Це була трагікомедія. Ніхто тоді ще не знав, чим усе там закінчиться. А захист – це ціла процедура. Ті всі події мене так застресували. Перед тим довго телефонувала, чи буде захист, чи ні, їхати, чи не їхати. Але Київ усе ж дав добро і я поїхала. Процедура проходила в Ялті. А там вже на той час була російська влада. Я поїхала з чоловіком, самій було страшно. Побачивши російські прапори, у мене був шок. Здавалося, що все - кошмарний сон.  У інституті мене попередили, що половина спецради налаштована проти Україна, а половина – за і порадили терміново перекласти всю свою працю на російську. Я все зробила, хоч це виявилося непросто, у дисертації ж багато наукових термінів. Дивно, але до мене віднеслися добре і все пройшло успішно.

Спасибі за розмову! Успіхів Вам, процвітання і здійснення всіх планів.

Розмовляла Марина Алдон