В ужгородському архітекторі й художнику ніби поєдналася вся Європа

Владислав Йосипович Ганзел народився 14 червня 1947 року у Доманинцях на Ужгородщині. У 1972 році закінчив Київський державний художній інститут (факультет архітектури). Опріч усього, входить до Об’єднання професійних художників Закарпаття. Засновник ПП «ДАБ Проект», у якому зумів згуртувати проектантів і колег із суміжних професій. З 2000-го — голова Закарпатської організації Національної спілки архітекторів України. В художній царині плідно  працює в техніці акварелі та застосовує в роботах комбіновані техніки. Це йому вповні вдається. Адже є учасником багатьох обласних пленерів і виставок, переможцем і призером чисельних конкурсів.

В.Ганзел нагороджений відзнакою Ужгородського міськвиконкому «Кращий архітектор міста 2001 року». Є переможцем конкурсу на встановлення Монумента соборності України в обласному центрі Закарпаття.

Він — член містобудівних рад в Ужгороді, Чопі, а також при Ужгородській РДА та Закарпатській ОДА. І, звичайно ж, пан Владислав — наставник молодих художників і архітекторів.

Своє життєве кредо вклав у слова: «Живу, піклуючись тим, що створене для нас Всевишнім, люблю довколишній світ, намагаюсь відтворити свої почуття в творчості, прагну залишити хороший слід по собі».

У ньому поєднується немовбито вся Європа… Близький він в архітектурній творчості до Александра Белла з Кошиць (Словаччина),  угорського архітектора Бена Ференца, а також Владіміра Маліновського з Будапешта. Відчуває щодо малярства близьку спорідненість із Закарпатською школою живопису. Його батьки дружили сім’ями з Кашшаями. Золтан Шолтес говорив про нього наперед: «Буде з нього не живописець, а архітектор». Так і сталося, хоча й малярство вищої проби В.Ганзел не облишив. У Києві перейнявся ідеями монументального живопису від самої Тетяни Яблонської. У столиці України багато часу, за навчання, відводилося на рисунок, композицію, живопис, креслення. Це дало базу і для малювання, і для архітектурних розробок.

Як художник, жалкує про одне — втрату рідного довкілля. Занадто ж бо нищівно ми ставимося до нього.

Його дружина — Валентина Свєшнікова, старший син Денис — головний архітектор Чопа, молодший Андрій займається зеленою енергетикою. І для них, у першу чергу, призначена його творчість. Тому й каже: «Вважаю, що малюю не картини, а пишу своєрідний щоденник. У процесі ж письма завжди згадуєш різні ситуації, пов’язані з тими місцями, де творив, дорогих друзів своїх…»

Що не робота — то помітно: в ній мінімум засобів, а максимум виразності.

Послідовна архітектурна діяльність розпочалася з ПП «ДАБ Проект», заснованого в 2003 році.. Підприємство займалося проектуванням як окремих архітектурних об’єктів, так і плануванням житлових кварталів, дизайнерськими розробками інтер’єрів та будівництвом невеликих житлових і громадських споруд. Зроблена, скажімо, реконструкція центральної частини Іршави, райцентру Перечин. В реєстрі виконаного — індивідуальний будинок у Києві, церква в Боярці Київської області, церква в селі Забрідь Великоберезнянського району, музей скотарства «Едельвейс» на Міжгірщині, житловий будинок у Перечині, Хустський православний собор Кирила і Мефодія та чимало інших об’єктів.

А глибоке проникнення в природу не втрачалося ні на мить. Про це красномовно свідчать роботи «Під горою Піп Іван Марамороський», «Засніжена полонина», «Зимовий Піп Іван Марамороський, «Осінні потічки під горою Піп Іван».

На виставках до всіх його робіт виникає приязне ставлення. Інакше й бути не може.

Василь ЗУБАЧ.

 

05 лютого 2018р.