Андрій Любка: для контрабанди, як і для сексу, потрібні дві сторони: один везе звідси, а інший купує там

А якщо говорити серйозно, то область, що межує аж із чотирма країнами Європейського Союзу (Румунією, Угорщиною, Словаччиною й Польщею) природнім чином приречена на контрабанду. Бо де існують кордони й різниця в цінах – там у всі часи існувала й існуватиме контрабанда, – пише Андрій Любка у Varosh.
Як не дивно, вперше я це зрозумів в Америці. Поїхав туди розповідати про свій роман «Карбід», дія якого розгортається у вигаданому закарпатському містечку Ведемедеві на кордоні з Угорщиною й сюжет якого крутиться навколо контрабанди.
Пригадую, перед презентацією в Лос-Анджелесі мене огорнув страх: бо хіба буде цікаво тамтешній публіці слухати про загумінкове закарпатське містечко над Тисою, про гробаря Ичія і спритного Ікара, який перевозив сигарети машинами, автобусами, бочками-амфібіями через річку, і насамкінець навіть перелетів кордон на запакованому блоками цигарок дельтаплані?
Та страх виявився марним. Слухачі жваво реагували на мою розповідь, а потім почали й самі розказувати: мовляв, всі ці закарпатські теми нам, каліфорнійцям, дуже близькі, бо ж ми живемо на кордоні з Мексикою, і тут щодня викривають нелегальні тунелі, через кордон пролітають літачки й дрони, регулярно вибухають перестрілки, значна частина населення з цього промислу живе, а місцева влада й поліція теж мають свій інтерес у контрабанді!
Ще більше здивуватися мені довелося в Канаді. Навіть у цій благословенній країні контрабанда виявилася звичним, буденним явищем – як мені розповіли, чимало американців приїздить до Канади, щоб купити дешевші ліки чи затаритися недорогими сигаретами в індіанських резерваціях. Нерідко цими сигаретами трамбують обшивку машин, закладають ними простір під кріслами чи ховають пачки у запасному колесі. Знайомо, правда?
Тож насправді контрабанда – це не «фішка» закарпатців, це особливість майже всіх прикордонних регіонів у світі. Коли кордон, мита і різниця в цінах зникають – втрачає сенс і контрабанда; так було, наприклад, між Італією й Австрією, чи зовсім нещодавно – між Німеччиною й Польщею.
Хоч і наділена негативною, кримінальною репутацією, контрабанда не завжди є аж таким злом, як його малюють. Мене часто запитували: чому в «Карбіді» контрабандисти – загалом позитивні персонажі, як так? Метикуваті, вигадливі, винахідливі, схильні до ризику – ну зовсім романтичні герої!
Привідкрию секрет: на Закарпатті загалом до контрабандистів не ставляться негативно. Принаймні до більшості. Річ у тім, що за великим рахунком є два різновиди контрабанди. Перша група, яка нелегально вивозить і ввозить 99% товарів, це великі «риби» ? місцеві князьки, що сплели павутину з локальних політиків і київських «смотрящих», митники й прикордонники, словом якраз ті, що найгучніше кричать про боротьбу з контрабандою. Їм не треба ховатися, дертися через ліси чи перепливати Тису – їхні фури спокійно проїжджають через офіційні пункти пропуску, приносячи мільйонні прибутки в твердій валюті.
А друга група – це прості люди без «даху» й зв’язків, які щодня перевозять якісь сигарети й горілку, ховають їх у своїх авто й під одяг, щоб заробити собі пару гривень на прожиття. В сумі ці люди, хоч їх і немало, перевозять 1% контрабанди, що йде через кордони на Закарпатті. До цих простих людей складно ставиться негативно. Бо в час економічної скрути й безробіття самі створили собі робоче місце (хоч і нелегальне), щоб прогодувати сім’ю. Саме їх зазвичай і ловлять, саме вони потрапляють в новини, а великих «риб» ніхто й не думає чіпати.
До речі, має контрабанда й одну виключно позитивну рису. Вона «зшиває» регіони, що виявилися розділеними кордонами. Річ, у тім, що для контрабанди, як і для сексу, потрібні дві сторони: один везе звідси, а інший купує там. Таким чином між людьми по два боки кордону зароджуються горизонтальні зв’язки, по суті – між спільнотами будуються реальні людські мости.
Адже контрабанда є різновидом (подекуди найуспішнішим) природного транскордонного співробітництва. Ці люди по обидва боки кордону заводять знайомства, вивчають мову, щоб могти порозумітися, співпрацюють, формуючи не лише низові економічні, а й просто дружні відносини.
Так що не все так погано, часом навіть контрабандист – звучить гордо!
Андрій Любка Varosh
Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі
До теми
- «Коли почалася повномасштабка, мені було 55. Але я пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати не зможу їх захистити, і пішов у ЗСУ…» Історія бійця 128-ї бригади Миколи
- Таємниця Клари Буткаї: камінь в Ужгородському замку зберігає зворушливу історію XVII століття
- Рятувальник Олександр Брайловський про те, як не зламатися там, де світ валиться під ногами
- “Мрію, що колись повернуся додому – в український Маріуполь”: перша повернута з окупації дівчинка Кіра Обединська в Ужгороді
- «Ворожий дрон вдарив у задню частину САУ, але вибухівка відлетіла вбік і не здетонувала – ось, що значить бойова удача!..» Історія бійця 128 бригади «Маестро»
- Військова Наталія Зотова: "Коли ТЦК перевищує повноваження це треба розслідувати. Але, якщо жінки перекинули машину ТЦК, на це треба теж реагувати відповідно"
- Замки Закарпаття – в новій експозиції обласного краєзнавчого музею
- "Мені на позиції не потрібен такий, що не боїться. І боягуз не потрібен". Щоденник піхотинця, родичі якого служать в армії РФ
- Христина Керита: «Життя у мене видалося складним, але я не нарікаю»
- «Після того, як ми «прокосили» ворожу посадку «Шилкою», наші штурмовики зайшли туди майже без опору…» Історія бійця 128-ї бригади
- Наталя Зотова, репортерка, волонтерка, чиновниця, військова: "Два місяці на стабілізаційному пункті - найпотужніше, що сталося зі мною в житті"
- АТО, “Азов”, 11,5 місяців полону і повернення на службу. Історія бойової медикині, ужгородки Галини Зайцевої
- Реставрував найстаріший орган України: як закарпатець Шандор Шрайнер понад 15 років обслуговує музичні інструменти
- «Смак Ужгорода»: кулінарні картки з рецептами страв, які зможе приготувати кожен
- У Ставного є план. І не один. Як жити під час війни у селі і бачити перспективи
- «Я цілу ніч пробув у окопі з двома росіянами, котрі взяли мене в полон. Але вранці вийшов звідти до своїх, а вони залишилися назавжди…» Історія бійця 128-ї бригади
- "Дивлюсь на них і розумію, що все зробив правильно". Історія закарпатця, який став опікуном для трьох дітей
- «Я виріс тут, знаю всі місця з дитинства, тут живуть мої рідні – це моя земля. Тому мені є за що воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Дмитра
- Втрачений Ужгород: про що писали газети сто років тому, у травні 1925-го
- Фільм закарпатця Дмитра Грешка “Дівіа” змагатиметься за Кришталевий глобус
До цієї новини немає коментарів