Десять запитань: інтерв’ю з письменницею з Ужгорода Оксаною Луцишиною

У рубриці #PEN_TEN письменниця Оксана Луцишина розповідає про те, чи може слово змінити щось в умовах війни, чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій, а також про те, чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки.

1. Як змінилася роль письменника у ХХІ столітті?

Залежно який момент інтелектуальної історії взяти на відправний. Змінилася порівняно з чим? Якщо з ХХ століттям, то тут зміни, може, і не такі великі, але різко нюансовані. “Бунт мас”, описаний Ортеґою-і-Ґассетом, став визначальним для ХХ століття, коли раптом певні блага, досі притримувані лише для правлячих класів, стали набутком більшості, починаючи від водогону і закінчуючи грамотністю. Ну, а в нашу епоху цей бунт просто продовжився, і тепер усі, завдяки соцмережам, – експерти, блогери і навіть письменники.

Але треба сказати, що міфологічний час не закінчився, бо на цю матрицю “масовості” накладається все ж тема “універсального” досвіду, який має вилитися в “універсальну” ж книгу, яка промовить “до всіх”, як Кобзар чи Біблія. Хоча Вітольд Ґомбровіч іще коли сказав, що немає більше універсальних книг “для всіх”, а є натомість багато різних, з яких собі кожен щось вибирає. “Для всіх” можна було писати, коли тих “усіх” (людей, здатних читати і прочитувати) було не так і багато. А тепер “усіх” стало стільки, що думати про “роль” немає сенсу. Треба просто робити свою роботу, без усякої ролі. Мені здається, формулювання власне того, що робить письменник чи інтелектуал, як “ролі” – застаріле: воно передбачає певну п’єсу і певну публіку. Але Інтернет – це публіка невидима.

2. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника у наш час?

А чи був в історії такий час, коли у письменника не було відповідальності або вона була малою? А як ми це виміряємо? Та і письменники теж бувають різні – одні пишуть поезію, інші – жанрові твори, ну і так далі. Від цього теж може залежати рівень і сенс відповідальності, мабуть.

3. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Можливо, якби це слово розповсюджували вчасно і нічого цьому не перешкоджало, то котроїсь із воєн і не було б. Або була би у геть іншому форматі. На Донбасі майже не читали української літератури у довоєнний час, тому що цьому перешкоджала Росія – завдяки пропаганді, телевізору і батюшкам із горезвісної РПЦ МП. Я не знаю, чи читання би завадило окупації, не знаю, чи можливо припускати, що її взагалі не було би.

Але проблема з читанням у тому, що це повільна річ, це не телевізор, де через п’ять сеансів одурманення людина починає говорити нав’язаними їй формулами. Читання – довготерміновий проект. І той факт, що зараз багато наших письменників активно їздять на схід, обнадіює. Але це не моментальний ефект. Це як інвестиція у власне здоров’я – там нема коротких шляхів.

4. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Я не знаю, яку саме робочу дефініцію того, що таке “правда” і що таке “вигадка”, маємо тут на увазі, не кажучи вже про баланс. І не думаю, що тут є якась формула, яка працює для всіх. Може, ми просто звикли називати літературою лише те, що англомовний світ називає fiction – але ж є ще non-fiction або creative non-fiction. Там вигадка може бути зведена до мінімуму, але це теж література. Може, нам варто розширити своє визначення літератури?

5. Як виглядає ваш творчий процес – ви працюєте у визначені години чи коли приходить натхнення?

Я працюю у визначені тижні чи місяці, коли немає викладацької роботи або коли вона мінімальна. Я не вважаю, що треба писати бодай по рядочку щодня. Зрештою, це дуже особисте, я і не кажу, що мій спосіб правильний. У такі періоди моє письмо – це звичайний робочий день із перервою на обід чи там ланч. У таких випадках я також маю за правило не працювати після певної вечірньої години, тому що це час або сімейний, або для вечері у колі друзів чи нових знайомих – це якщо я перебуваю не вдома, а десь на резиденції. Все ж голова теж мусить відпочивати.

Не пригадую, хто (здається, Норман Мейлер) казав, що завершувати робочий день треба тоді, коли ще не повністю вичерпалися ідеї і бачення тексту – так би мовити, залишити собі “місток” на завтра. Це якщо мова йде про прозу. З віршами інакше, вони собі приходять і йдуть коли хочуть, і їх я справді записую, як то кажуть, “на коліні”.

6. Як знайти слова, щоб промовляти у своїх текстах до українців у різних куточках країни?

Є люди, які скажуть, що твори не пишуться на замовлення. Є й такі, які скажуть, що якраз пишуться. Але ми ж з вами знаємо, що попиту на книжки багато де в Україні просто немає – он в Ужгороді півтори книгарні, і якось це всіх влаштовує. І статистика теж невтішна – половина українців узагалі не читає. Тому я не знаю, чи варто сподіватися, що от знайдеться якесь магічне слово, яке “промовить” навіть до тих, хто віддано дивиться телевізор.

Власне, свідомий пошук такого слова може виявитися шляхом не тільки до сердець читачів, але і до самоцензури. Може, комусь хочеться, аби процес творчості був передбачуваним, раціональним навіть, як, наприклад, хороший бізнес чи щось таке, але він не раціональний – його підґрунтям є інші матерії. А слово після самоцензури має неприємну здатність перетворюватися на пропаганду. Тому, як на мене, якщо людина хоче, щоб її почули, вона має, навпаки, відпустити усі ці прагматичні моменти і писати, як Бог на душу покладе.

7. Який текст вам було найважче писати? Чому?

Та всі писалися і легко, і важко – тут справа не в певному тексті, а в обставинах, які цей процес писання супроводжували. Було таке, що писала уривками між неймовірною кількістю занять, які мала проводити в університеті, – то був не дуже плідний період, звісно. І було важко це переносити, бо коли вже бачиш текст, коли він вимальовується, ці затримки заважають, збивають з плигу.

8. Чому ви навчилися, пишучи книжки?

Мені найчастіше хочеться думати про те, чого я не навчилася. А тепер ось надолужую!.. В “совку” просто не було матеріальної бази – навіть аби музикою займатися чи там живописом, все ж потрібна ця база – як шкільна чи позашкільна, так і сімейна, або і просто суспільна, доступна пересічним громадянам, – а це далеко не завжди так спрацьовувало. У цьому сенсі з усіх мистецтв письмо було найменш проблемним, бо писати можна і без бази. Але ж це лише один із різновидів творчості.

Я шкодую, наприклад, що мої дитячі і юнацькі лектури не включали якісного нон-фікшену чи доброї мотиваційної літератури. Що я не знаю ні математики, ні, наприклад, фізики, ні біології так, як хотіла би знати – бо шкільна “матеріальна база” складалася із кількох наборів шахів, аби грати в них на “продльонці”. Наc для чогось учили “програмувати” якоюсь сто років нікому не потрібною мовою бейсік замість того, аби просто зробити із нас грамотних юзерів. У США друкувати вчать у школі, так само як водити машину. Ну, в “совку” не дуже-то було машин, то не було чого і водити.

9. Чи втратить література своє значення у час нових інформаційних технологій?

Взагалі висновки політологів про, наприклад, соцмережі доволі невтішні. Вплив соцмереж на демократію негативний. Бо, як виявилося, соцмережі становлять прекрасний інструмент для поневолення, для авторитаризму, для нав’язування чужої волі, не кажучи вже просто про одурманення. Ось де опіум для народу!

Джарон Ланьє, один із батьків віртуальної реальності, який з часом став одним із найгостріших її ж критиків, вважає, що соцмережі відверто прагнуть контролювати людей. Міхал Павел Марковський у своїй новій книзі “Війни сучасних племен” ставить питання – а як взагалі робити політику в сучасному світі? Як розмовляти одне з одним у політичному сенсі? І це важливе питання, бо, наприклад, в Україні після відомих виборів проявився доволі потужний антагонізм – “25 відсотків” проти “73”. Я і сама відфрендила купу людей на Фейсбуці, каюсь. Одна з відповідей на це питання – це продовжувати шукати й ідентифікувати смисли, рефлексувати, аби забезпечити комунікацію, взаємодію.

За Марковським, “політика емоцій” (“наш президент такий гарний і молодий, і в нього такий гарний Інстаграм!”) вже показала себе недієвою, а тому нам потрібна політика, що опирається на цінності чи на смисли. І можемо додати, що власне цю рефлексію десь і забезпечує література. Саме існування літератури. Тому не думаю, що вона втратить значення. Навпаки, може, вона якраз стане одним із найголовніших чинників у забезпеченні комунікації – у політичному сенсі слова – як запорука існування “політики смислів”.

10. Три книги, які ви прочитали останнім часом і хотіли б обов’язково порадити іншим

Раджу роман Василя Махна “Вічний календар”. Це новаторська робота у нашій літературі, яку для себе позначаю жанрово як роман-рух: тут багато героїв, не всі з них головні, не всі другорядні, але, мабуть, головним усе ж виступає місце: певна територія, через яку котяться і котяться колеса історії. Маємо родинну історію, що протяглася на кілька століть. Дуже виразні образи, неймовірний обсяг історичного фактажу, але разом із тим роман має ознаки притчі. Ось це справді рефлексія, про яку я говорю вище, і пошук смислів у дії, і це роман із тих, які треба перечитувати, складний, захопливий і фактурно багатий. Я не сумніваюся, що цей роман стане чимось на зразок нашої візитної картки у світі, коли буде перекладений.

Також хотіла би порадити новий роман Жання Сльоньовської “Острів”, який от-от має вийти у перекладі з польської. Жанна, відома нашим читачам як авторка роману “Дім з вітражем”, тут звертається власне до теми літератури, “ролі” митця, і до комунікації між письменником і читачем. Це драма ідей, якщо можна так сказати. Як на мене, то питання, поставлені у цьому інтерв’ю, якраз і є питаннями, що постають перед героєм роману, письменником, який шукає чи то натхнення, чи то сенсу життя, чи то сенсу літератури і себе у ній. Роман могутній і разом із тим дуже тонко нюансований.

Ну і, мабуть, пораджу також Пітера Померанцева – “Це не пропаганда: Пригоди у війні проти реальності”. Не знаю, чи є переклад з англійської або чи він планується. Це про вибори за допомогою соцмереж, про фабрику російських тролів, про “фейк ньюз” та інші реалії гібридної війни – яка, схоже, поки що і не думає закінчуватися, тож саме час принаймні вивчити її як явище.

PEN_TEN – рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.