Віч на віч з коронавірусом: як лікарі в Ужгороді щодня борються за життя (ФОТО)

Степан Карабиньош, Євгенія Данканич, Моніка Морошан та Віра Воробець кожного дня йдуть на роботу в Закарпатську обласну клінічну інфекційну лікарню. Для них та їхніх колег пандемія та карантин, а також поява перших хворих на коронавірус в області, стала тією точкою, яка зазвичай ділить життя на «до» і «після». Принаймні професійне – точно, – пише Varosh.

Тим часом на Закарпатті вже понад 1425 інфікованих і область увійшла до того невеликого переліку, в яких карантин тимчасово незначно послаблений. Вже кілька днів ми серед “лідерів” за кількістю інфікованих у країні.

Поки українці бідкаються на карантинні обмеження та на те як нестерпно всиділи вдома, інфекціоністи, лікарі швидкої та пульмонологи «не вилазять» із відділень – по кілька разів на день одягають та знімають захисні костюми, лікують інфікованих, задихаються від нестачі кисню у респіраторах, намагаються розгледіти важливі деталі через спецокуляри із запітнілими скельцями, харчуються та сплять «для годиться», втрачають надію та знову її відшуковують у маленьких перемогах, тижнями не бачать рідних, а коли зустрічаються з ними – єдиною мрією та бажанням є – не заразити їх.

На щастя, станом на зараз жоден медик Закарпатської обласної клінічної інфекційної лікарні не заразився коронавірусом, хоча саме цей заклад став першим і основним у регіоні, куди госпіталізовують хворих на COVID-19 в регіоні, .

Це безпрецедентно ще й тому, що саме лікарі з самого початку опинился в групі ризику.

– Як давно працюєте з хворими на COVID?

Степан Карабиньош:

– Думаю, що перші випадки були задовго до того як оголосили карантин. Ми стикалися і раніше з атиповими пневмоніями, які були не схожими ні на що. Щоправда, вони були у період сезонного спалаху грипу. Першу пацієнтку на коронавірус ми зафіксували у 20-х числах березня.

– Розкажіть про специфіку цієї роботи?

Степан Карабиньош:

– Специфіка полягає у заходах безпеки: щодо себе та оточуючих. А також у чітких правилах поведінки з хворими на COVID. Якщо не помиляюся, то ¼ хворих в Україні – це лікарі. На мою думку, така ситуація стала можливою через те, що більшість лікарів не були захищені вчасно та не знали як правильно себе захищати.

Євгенія Данканич:

– З усіма хворими важко працювати, бо це, перш за все, про довіру пацієнта та лікаря. А з пацієнтами з коронавірусом важко ще й тому, що вони ізольовані, задихаються і дивляться на тебе, в свідомості, навіть при передачі на ШВЛ, і просять: «Зробіть щось, бо в мене 5 дітей. Бо ця дитина, на яку я чекаю, бажана. Бо у мене є сім’я». Вони тобі довіряють.

– Що саме входить у ваші обов`язки?

Степан Карабиньош:

– Спочатку в обов’язки входило лише лікування хворих. Потім ми зрозуміли, що немає кому робити рентген-знімки і цим почав займатися я. Мені довелося опанувати цю галузь. Від рентгену залежить тактика лікування, яку ми з колегами обираємо. Окрім того, звісно, документація – паперова та комп’ютерна. А тепер до цього всього ще додалося по кілька разів на день одягати та знімати спецзахист. Це займає чимало часу.

Моніка Морошан:

– В мої обов’язки входить: огляд хворих, встановлення діагнозу, призначення необхідного плану лікування, контроль за тим, аби усі необхідні заходи були проведені, за необхідності – коригування лікування.

– Що найважче у вашій роботі сьогодні?

Степан Карабиньош:

– В роботі лікаря – найважчою є емоційна складова. Ти виснажуєшся і дуже важко комусь пояснити через що проходиш і що з тобою відбувається. Важко те, що тебе ніхто не розуміє, а тих, хто розуміє, дуже мало.

Інший складний для мене момент – це забезпечення. Був навіть період, коли ми думали, що доведеться йти до хворих у звичайних багатошарових марлевих масках. І тоді ми звернулися до волонтерів. Ми їм дуже вдячні за те, що вони вчасно зреагували і зрозуміли важливість всього.

Соромно казати, але за місяць роботи у лікувальному закладі я отримав трохи більше тисячі гривень. З яких собі ще й купував деякі засоби індивідуального захисту. Тому інколи запитуєш себе: заради чого ти це все робиш? Звичайно, ти не можеш просто сидіти осторонь, знаючи, що ти можеш допомогти.

Євгенія Данканич:

– Перше, що найважче – це усвідомлювати, що ти можеш зробити щось не так, що можливо ти заразилася і несеш цю інфекцію додому. Ми, інфекціоністи, вже «здружилися» з інфекційними хворобами, а отже, якщо у мене нормальна імунна система, то можливо я матиму «стертий перебіг» і принесу хворобу додому до своїх батьків. Друге – це відповідати за життя хворого. Розумієш, що ти не супергерой, але перевертаєш усі протоколи, книги, консультуєшся з колегами тут і закордоном.

Я дуже радію, коли хворий виходить за межі балкона (ред. – інфекційного відділення). Кожного з них я сама зустрічаю, віддаю усі виписки та відпускаю як з пологового. Можна сказати, що це друге народження. Хворий, звісно, втікає, а я радію, що він втік – власними ногами, живий і здоровий. (ред. – посміхається)

Моніка Морошан:  

– Найважче, коли пацієнт «важкий» і ти не знаєш, що робити, як бути далі… Починаєш радитися, хвилюєшся чи стане йому краще, чи ти все виконав, чи все зроблено.

Зараз стало набагато складніше. Одягання, роздягання та всі протиепідемічні засоби займають дуже багато часу. І це якщо не враховувати фізичного навантаження: ти вдягнений у спецзахист йдеш до хворого, тобі тяжко дихати, не отримуєш кисню, жарко. Сама техніка огляду хворого стала значно важчою. Емоційне навантаження збільшилося у кілька разів. До нас поступають лише пацієнти з середньою та важкою формою хвороби, у всіх є серйозні ускладнення і звичайно з ними набагато важче працювати, ніж з тими пацієнтами, які у нас були раніше.

Навантаження цілодобове, адже коли ти приходиш від пацієнта в кабінет, воно не закінчується, навпаки – починається складна аналітична робота, думаєш як далі лікувати, що змінювати, з ким радитися, також паперова та комп’ютерна рутина.

Віра Воробець:

– Напевно найважче – це розмовляти з пацієнтами, пояснити їм суть ситуації та їхній стан. Вони відірвані від близьких та рідних. У більшості з них розвивається паніка і тому ти мусиш призначати їм не лише лікарські маніпуляції, а й бути для них психологом.

– Робота у постійному стресі та небезпеці відображається на відносинах у колективі?

Степан Карабиньош:

– Так, стосунки змінилися і мені здається, що вони вже ніколи не будуть такими як раніше. І це добре, тому що вони змінилися на краще, стали міцнішими. Через цю ситуацію ми стали ближчими, ріднішими, краще розуміємо одне одного.

Євгенія Данканич:

– На щастя, у медиків досить специфічний гумор. Тому, якщо ми бачимо, що комусь із колег вже дуже важко, то намагаємося морально витягнути його. Навіть просто дзвінок після роботи ввечері із запитанням «Ну як ти?», може дуже допомогти. Я рада, що у нас дружній колектив. Ми розуміємося всі – від 25 до 60 років. Лише ми можемо одне одного зрозуміти зараз.

Моніка Морошан:

– Стресова ситуація, звичайно, змінює характер людей. Всі в напрузі, переживають і гостро реагують на різні ситуації. Ми намагаємося об’єктивно до всього ставитися і згладжувати неполадки, допомагаємо одне одному, бо розуміємо, що всім зараз тяжко.

– Як рідні ставляться до вашої роботи зараз?

Степан Карабиньош:

– Спочатку боялися. Приходиш додому, а тебе обприскують з ніг до голови дезінфектантом. Зараз – ставляться з розумінням та підтримкою. Хоча, звісно, не розуміють тих обставин, в яких ми опинилися. Ми фактично волонтери на війні з COVID-19. З іншого боку, якщо не ми, то хто це буде робити. Медичних працівників стає дедалі менше, вони хворіють, хтось звільняється. І у нас теж так було. Через те, що ці лікарі були в групі ризику та мали супутні захворювання – вони написали заяви і пішли.

Євгенія Данканич:

– Не можу сказати, що мої рідні у захваті, особливо зараз. Мій батько і до цього всього казав, що в мене не робота, а відповідальне хобі, судячи із зарплатні. А у карантинному варіанті – це переросло ще й в його хобі – кожного разу везти мене на роботу та з роботи, адже громадський транспорт не їздить. Але, якщо серйозно, то батьки тихо та з повагою переживають за мене.

Моніка Морошан:

– Ставляться лояльно, бо розуміють, що і цю роботу треба комусь робити. Довіряють мені і вірять, що я не принесу їм вірус.

Віра Воробець:

– Це важко. Я живу далеко від батьків і вже три місяці до них не їздила. Батьки не в захваті, що я зараз працюю в цьому середовищі.

– Що б ви хотіли сказати закарпатцям на карантині, які поради дати, до чого закликати?

Євгенія Данканич:

– Цей вірус існує. Можливо один зі ста задихається та має дуже важкий перебіг хвороби, симптоми дихальної недостатності, кровохаркання. Але має. І це не смішно. Не смішно, коли людина має задишку, помирає, або ти розумієш, що вона помре. Тому я не розумію тих людей, які не мають ніякого відношення до медицини, а лише розповідають в інтернеті, що вірусу не існує і хворих немає. Повірте, ми робимо все для вас, то робіть, будь ласка, і ви те, що маєте робити – дослухайтеся до рекомендацій і не розносьте вірус.

Віра Воробець:

– На жаль, я думаю, що люди не розуміють та не усвідомлюють ситуації, яка зараз є. Багато хто продовжує жити так як і раніше, не дотримуючись жодних правил і не розуміючи, що хтось змінив усе своє життя заради того, щоб допомагати видужати хворим. Багато й моїх знайомих вважають, що це все награно, що це якась світова змова – я розумію, що вони мають право думати як вважають за потрібне. Але це не відміняє ситуації, яка є. Також багато ставлять у приклад країни, які виходять з карантину. Я погоджуюся, але не радила б рівнятися на них, бо перед тим як вийти з карантину, там громадяни справді його дотримувалися.

– Чи змінилося ставлення до лікарів в Україні з початком пандемії?

Степан Карабиньош:

– У всьому світі пандемія змінила свідомість людей щодо захворювань, один одного та світу, який нас оточує. Але в Україні не бачу, аби це вплинуло на те, щоб лікарів почали цінувати інакше. Часом в інтернеті читаю, що «лікарі – сволочі, беруть хабарі, тільки те й роблять, що гребуть». Але так само можна сказати і про будь-яку іншу професію. Але, повірте, не всі однакові! Це важливо завжди пам’ятати. За час своєї роботи медиком, я не взяв від жодного пацієнта навіть шоколадки. Тому мені особисто прикро і боляче читати таке.

Коли ти щодня зранку до вечора борешся за життя людей, а потім отримуєш таке ставлення… А десь я навіть читав таку фразу: «Та куди дінуться лікарі? Їх примусять працювати, бо вони стоять у військоматі на обліку». Вдумайтеся у цю фразу: «Тебе змусять щось робити» лише тому, що ти лікар, лише тому, що ти закінчив медичний факультет. За який, до речі, заплатив сам. Більше 100 тисяч гривень за майже 8 років. 

Моніка Морошан:

– Напевно так побудоване наше суспільство. Не враховується той моральний труд та напруження, яке є на медиках. У нас лікар не входить в еліту суспільства. Він завжди винен комусь щось. А наші обов’язки не лише перед пацієнтом, а й перед суспільством і відповідальність необмежена. Те, що ти робиш на роботі – це одне, а от потім ти ж і після робити живеш з усіма цими питаннями. Це дає дуже велике навантаження на людину.

Фото та відео: Харі Крішнан для Varosh

Текст: Росана Тужанська

---

Проєкт «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

 

10 червня 2020р.