Втрачений Ужгород: історія майстра на всі руки Ференца Піцура

Історія народження Ференца Піцура суцільна загадка. Його мама була родом з Ужгорода, та у молодому віці життя закинуло її до Польщі, де вона працювала служницею в домі багатих панів. Від наймолодшого сина цих панів вона і завагітніла, та долею дитини заможна родина не переймалася – відправила вагітну служницю народжувати у село Яблунів (нині – Івано-Франківщина). Так у 1912 році і побачив світ хлопчик Ференц, якому мати дала своє прізвище Піцур. Після народження дитини не було й мови про те, аби повернутися на колишню роботу. Та й повертатися не було куди – невдовзі родина батька її сина продала все і емігрувала до США.

Дівчина з малям на руках повернулася у рідні краї. Спершу проживала у Дравцях, потім оселилася в Унґварі у сестер в невеличкому будинку біля цвинтаря (нині це район обласної бібліотеки). Там маленький Ференц прожив перші шість років свого життя, після чого мама віддала його родині Сулінчаків. У «Втраченому Ужгороді» ми вже розповідали про цю сім’ю, з якої походив директор Ужгородської гімназії Василь Сулінчак. Саме його батькам – Йожефу та Анні, котрі виховували власних шістьох синів та доньку, і привели одного дня шестирічного Феріка Піцура. Анна Сулінчак якраз народила сьому дитину, тож завданням Феріка було колисати маля і наглядати за ним, поки старші займалися іншими справами. Проживали Сулінчаки на нинішній вулиці Толстого, їхній будинок розташовувався десь на місці сучасної швейної фабрики. На території обійстя стояв корівник з однією маленькою кімнаткою поруч. Саме там проживав маленький хлопчик Ференц Піцур з 6-ти до 14 років.

Своє дитинство він згодом згадував з притаманним йому життєвим оптимізмом. Розповідав, що Сулінчаки ставилися до нього добре, годували, одягали і давали можливість навчатися у школі, а він натомість намагався їм віддячити роботою: доглядав за дітьми, допомагав по господарству, кожного дня після обіду носив свіжу гурку до корчми Анни Сулінчак у підвалі на нинішній вулиці Ольбрахта.

Після закінчення школи у 1926-му 14-річний Ференц почав жити самостійним життям. Неподалік Сулінчаків проживав підприємець Ласло Мікша, котрий мав магазин на Масариковій площі (нині – пл. Петефі). Ласло добре знав юного Ференца, бачив, що той – хлопець роботящий і відповідальний, тому й запропонував йому стати своїм помічником. У магазині Мікші тоді продавалися порцеляна, різноманітний посуд та столові прибори. Ференц працював там вантажником, допомагав розкладати та прибирати, словом, виконував будь-яку роботу, яку доручав йому власник магазину. А той дуже поважав свого юного помічника, платив йому подекуди навіть більше, ніж це було заведено тоді для працівників його кваліфікації, – аби лише Ференц не перейшов до іншого, а продовжував працювати у нього так само чесно і добросовісно.

Молодий Ференц на Масариковій площі (позаду видно постамент пам’ятника Т.Ґ.Масарику)

Уже в 26-річному віці Ференц зумів накопичити потрібну суму для того, щоб купити нарешті власне житло. Він придбав маленький будиночок з однієї кімнати та кухні на Радванці, але сам там не оселився – віддав його мамі, котра усі ці роки не мала де жити. У 1938 році Ференц знайшов своє кохання – швачку Марію Пупчак, доньку міського депутата і будівельника Михайла Пупчака. Родина Пупчаків проживала на Стрільничній, частина якої у кінці 1938-го була лінією кордону між Угорщиною та Чехословаччиною, тож у романтичний період побачень Ференц мусив через гору і ліс долати кордон, аби побачитися зі своєю нареченою Марією.

Вони побралися у 1939 році й оселилися у будинку, який на сусідній вулиці звів для своїх дітей Михайло Пупчак. У 1940-му в подружжя народився син Тібор, у 1941-му – Ференц, 1942-го побачила світ донька Марія (котра й розказала нам цю історію), а останнім у 1946-му у батьків з’явився син Золтан.

Весілля Ференца та Марії, 1939 рік

Протягом усіх цих років Ференц Піцур продовжував працювати у магазині Ласло Мікші. Коли на початку 1944-го Ласло забрали до гетто, то заразом із магазину туди ж потягли й Ференца. На його щастя, свідком цього став один знайомий, котрий негайно побіг до дружини Ференца Марії й повідомив їй, що сталося. Марія швидко зібрала усі документи, в яких Ференц був записаний русином, віднесла у гетто, таким чином врятувавши свого чоловіка. Ласло Мікші врятуватися не вдалося. Ще раніше він домовився з Ференцем, що той забере товари з магазину і спробує продовжити справу, а коли Ласло, мовляв, повернеться, віддасть усе йому назад. Так усього один неповний рік Ференц Піцур був власником магазину, який переніс на Капушанську, 19.

Реклама магазину Ференца у газеті «Ruszinszkói Magyar Hírlap», 1944 рік

Там він продовжував продавати порцеляну, посуд, друковані зображення на релігійну тематику, великі рами для картин, у які тут же, на місці, міг вставити полотно чи вишивку. Але власною справою він насолоджувався недовго – фронт Другої світової війни через кілька місяців дістався Ужгорода, почалася націоналізація крамниць, тож Ференц забрав із магазина усе, що міг, і закрив його.

Умілі руки виручили його і цього разу. У важкий перехідний період Ференц займався тим, що склив автомобілі, розбиті вітрини тощо. Невдовзі жителям Ужгорода оголосили, що відбудеться націоналізація житла, в якому не проживають його власники. Тож Ференц, аби не втратити свій будиночок на Радванці, добудував ще одну кімнату і переїхав із сім’єю туди.         

Сім’я Піцурів

У 1948 році Ференца Піцура взяли на роботу оптиком до міськпромкомбінату. Де він навчився ремонтувати окуляри – нащадки не знають, але це вдавалося йому напрочуд легко і добре. Як ми вже згадували, навіть зламані під час відпочинку окуляри Хрущова принесли ремонтувати саме Піцуру.

Вже у 1970-х Ференц Піцур став годинниковим майстром у майстерні Комбінату побутового обслуговування. Працював багато років на нинішній площі Петефі, біля автобусної зупинки маршруту №1. У 1993 році газета «Kárpáti Igaz Szó» надрукувала замітку про цього майстра. На той час 81-річний Ференц Піцур був найстарішим годинниковим майстром міста. «Від своєї роботи він і сьогодні, на 21 році пенсії, не може відмовитися. Кожного дня бачимо його нахиленим над столом у майстерні на площі Петефі», – йшлося у замітці.

Робочі інструменти, окуляри та годинники Ференца Піцура, збережні його нащадками

Роботу у майстерні він справді покинув лише у 83-річному віці, коли здоров’я почало його підводити. А через два роки майстра на всі руки Ференца Піцура не стало.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу