Оксана Луцишина: «Ім’я Шевченка для мене дуже вагоме з багатьох оглядів, і не останнім із них є те, як він розумів біль жіночого життя»

Пані Оксана стала першою жінкою-лавреаткою Шевченківської премії із Закарпаття. Вважає це знаковим, адже тривалий час у крайовій спілці письменників навіть не було літераторок. Власне поетична й прозова творчість Оксани Луцишиної (авторки трьох поетичних збірок, книжки оповідань та трьох романів) вписує в літературу унікальний жіночий тілесний й емоційний досвід. Завдяки філософії фемінізму, яку письменниця називає складовою частиною особистої філософії, вона акцентує увагу на становищі жінки, її самопочутті у патріархальному світі, наскрізь проникнутому суспільними очікуваннями.

Роман «Іван і Феба» (2019), за який письменниця вдостоєна найвищої державної літературної нагороди України, присвячений темі Революції на граніті (1990 року). Дія твору розгортається в останні часи радянської влади й у перші роки української Незалежності. Після навчання у Львові та участі в революції Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, котра називає себе Фебою. Роман не тільки актуалізує тему державотворення, а й спонукає до роздумів про людину в «центрі» й «провінції» з дещо гротескною атмосферою патріархальності в сім’ї, порушує особистісні й суспільні проблеми.

«Іван і Феба» – перший роман в українській літературі, присвяченій цій події. Оксана Луцишина у «Вечірній розмові» з Василем Кузаном у соцмережі «Фейсбук» зізналася, що бажає, щоб книжка «Іван і Феба» стала каталізатором того, щоб про Революцію на граніті більше говорили і думали, щоб розуміли: ця революція заклала основи для наступних, про які набагато більше написано.

А власне вдостоєння літературною премією імені Тараса Шевченка стало для письменниці несподіванкою. Хоч, з іншого боку, Кобзар завжди був частиною життя лавреатки.

У коментарі Медіацентру Оксана Луцишина розповідає:

Свого часу я вчилася у школі імені Тараса Шевченка – значущість таких речей оприявнюється не одразу. Власне, вона полягала в імені, яке, як оберіг, я багато років писала на зошитах. На шкільних уроках же Шевченка викладали відомо як – погано. Я була допитливою дитиною – перечитала всі родинні – батьківську, дідусеву, тітчину – бібліотеки. Був там і Кобзар. Що мене вразило найдужче? Це були його вірші або поеми про жінок-страдниць, від «Катерини» і «Сліпої» до «Утопленої» – така була сила його любові і співчуття, як майже ні в кого, читаного - як до тих часів, – так, мабуть, і до сьогодні. Тому ім'я Шевченка для мене дуже вагоме з багатьох оглядів, і не останнім із них є власне те, як він розумів біль жіночого життя.

До речі, наразі тираж книжки закінчився, а сайт «Видавництва Старого Лева», в якому вийшов роман, тимчасово пропонує лише електронний варіант.

Церемонія нагородження Національною премією імені Тараса Шевченка попередньо запланована на 22 травня – день перепоховання Тараса Григоровича на Чернечій горі біля Канева. Цьогоріч виповнюється 60 років від заснування цієї найвищої державної нагороди.

Про лавреатку.

Оксана Луцишина відома як поетеса (авторка чотирьох збірок поезії (“Усвідомлена ніч”, 1997; “Орфей Великий”, 2000; “Я слухаю пісню Америки”, 2010 та “Вірші Феліцити”, 2018)) й прозаїк (збірки оповідань “Не червоніючи” (2007) та трьох романів (“Сонце так рідко заходить”, 2007; “Любовне життя”, 2015; “Іван і Феба”, 2019).

Іванка Когутич, Медіацентру УжНУ

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі