Ужгородський письменник Банді Шолтес: «Творчі плани – класна штука, але не менш важливо отримувати задоволення від життя»

Bandy Sholtes (справжнє ім’я — Андрій Шолтес) — автор чотирьох книг, у яких він розповідає реальні історії, які сталися з ним та його друзями під час подорожей і на фестивалі будапештського Sziget-а, де Банді був 14 разів: "Меня нет дома” ("Невдячна свиня, або Мене немає вдома” — переклад), "Фрики Европы или Экспедиция за вином”, "Острів Sziget, або Труселя Iggy Попа”, "Т-shirtология. Общая теория футболки”. Перекладає з угорською поезію і прозу.

> Зазвичай людям, які протусили на фестивалях, особливо, якщо побували на різних і багато, бракує цієї фестивальної легкості в повсякденному житті. Тоді вони, наприклад, починають кочувати з фестивалю на фестиваль: настає момент ломки. В мене таке відчуття, що ти зі собою носиш фестивальну легкість і передаєш її резидентам, і це відбувається дуже природно. Розкажи, як перейти з festival mood у доросле життя?

Насправді, фестивалі, на яких я був, — це Sziget (14 разів) і Шипіт, просто я про нього якось не писав, бо те, що сталося на Sziget-і, запам’яталося краще і детальніше, тому я на ньому зосередився. Фестивальне життя мене навчило змоги цей feeling в собі викликати, як якогось джина із пляшки, але не носити, звичайно, з собою з ранку до вечора, бо це не дуже корисно для здоров’я. Я пам’ятаю, коли ми поверталися з моїм другом після першого Sziget-у, ми дуже жалкували, що нам треба повернутися додому. Вже всьому фестивальному кінець, а на ньому було так неймовірно весело і прикольно: з пригодами, з психоделом, з музикою, з усім. Ми вирішили, що як повернемося додому, то зробимо маленький фестиваль вдома у його кімнаті: одного друга попросимо, щоби він грав роль сек’юріті, іншого — щоби грав роль музиканта, і будемо так тусити: настільки ми не хотіли це відпускати. 

> Скільки було вам з друзями років на першому Sziget?

23 мені було. Після всіх фестивалів: і після Sziget-у, і після Шипоту, вдома мені треба було витратити досить багато часу, щоби повернутися у повсякденне буденне життя, але водночас через те, що в тобі оця фестивальна штучка є, ти легко можеш її повернути. Щодо резиденції та фестивального feeling-у: тут багато спільного. Наприклад, я познайомився з новими людьми, яких я до цього не знав — це типова фестивальна річ. Ми тут по-різному проводимо час, маємо різні активності — це теж фестивальна штука: ти і на лекції побував, і почитав, і погуляв, по горах походив, і біля вогнища посидів і так далі. Я навіть не помітив, але якщо ти кажеш, то, дійсно, цей резидентський дух підняв на поверхню фестивальний feeling.    

> Чим ще для себе відзначаєш резиденцію? Бо, направду, часто вважають, що народ на резиденції тусить або навпаки, "зашившись” пише, а яке твоє враження? Це вже третя твоя літературна резиденція.

Я вже не дивуюся тому, що я не встигаю писати стільки, скільки я думав, тому що на попередні резиденції я їхав зі серйозними планами: "Це зроблю, то зроблю, це закінчу”, — але вже на цю резиденцію я їхав досвідченим резидентом, і собі таких серйозних планів не ставив. Я вже зрозумів, що приїду сюди і буду діяти по ситуації, бо я настільки божественно себе тут почуваю, це просто неймовірне місце, ці спогади дадуть сили на довгу роботу потім вдома. Інколи питають про творчі плани на майбутнє, то я відповідаю, що плани — це класна штука, але отримувати задоволення від життя не менш важливо, ніж творчі плани. 

> Зараз ми з тобою говоримо українською, в тебе на футболці напис англійською, твої книжки написані російською і я щойно слухала твоє інтерв’ю, яке ти давав угорською: в мене постає питання, хто такий Банді Шолтес?

Про це я не можу розповісти коротко. Можливо, як закінчиться резиденція, ти вже зрозумієш, хто я такий.

> Тобто кожен з нас матиме своє розуміння про тебе?

Так, і ці розуміння, мабуть, мають право на життя: я ж змінююся, і, крім того, ця ось вся штука типово ужгородська. Я в Ужгород вплетений досить таки органічно і через родинну історію, і через інші речі, і, грубо кажучи, щоби розібратися, хто такий Банді Шолтес, треба трошки пожити в Ужгороді, щоб це відчути, сам я того не скажу.

> Ти влучно помітив, що так говорять по той бік Карпат, і ми можемо це порушити, вийде окрема тема на ще дві години розмови. Повертаючись до твого ужгородського коріння, як воно — вирости в родині художника?

Складно. Складно, тому що мій батько не просто художник, а ще дуже складна по натурі людина, значно складніша, ніж я: зі мною тут легко і просто, а з ним би було зовсім не так, чи і так теж, але й інакше. Але завдяки тому, що я ріс в родині художника, у нас стабільно були в гостях художники. Я все бачив, слухав їхні розмови, бачив їхні картини, позував для портретів і таке інше, потім ще додалося те, що практично всі мої друзі — художники. Тому для мене це настільки звичайна річ, що у тебе друзі художники, що я собі не можу уявити, а які ще друзі бувають, окрім художників. Ну, ще письменників, але художники були завжди і дотепер, а письменники з’явилися пізніше. Багато з художників потрапили в мої книги, а вони сміливі щодо якихось нових ініціатив чи пригод: з ними навіть корисно тусуватися, бо вони дають багато матеріалу для текстів.     

> А наскільки просто потім, написавши про них і художньо переосмисливши їхні історії, спілкуватися як з друзями?

Зовсім нескладно, не бачу в цьому складності.

> А їм? Чи бувало таке, що приходили до тебе і казали: "Слухай, ти про мене більше не пиши”, — чи навпаки, — "напиши саме про мене”?

"Напиши саме про мене” не було. А з іншим: я знаю, що дехто прочитав мою книгу і впізнав у персонажі себе, то він просто так промовчав про неї і нічого не сказав. Я чув, що він комусь там казав про книгу, але, насправді, на наші відносини це не вплинуло, все нормально, може, мені просто з ними пощастило.

> А як бути батьком-письменником? Ти встигаєш всю літературну активність поєднувати зі звичайними побутовими речами? 

Встигаю більш-менш нормально. Не кажу, що я ідеальний батько, але не сказав би, що і найгірший: в мене вдається ці всі речі поєднувати.

> Головне мірило — це відчуття внутрішнього комфорту від природи. А як із прагматичною стороною? Інтернет каже, що ти працював і керамістом, і продавцем. До того ж для історії роману у футболках, які будуть носити твої друзі з різних країн, ти обрав, що англійською мовою надписи будуть більш універсальними, розкажи про цей закарпатський секрет поєднання прагматичного із ліричним, веселим? 

Надійні, хороші, добрі ангели хранителі. Бо і сам не розумію, як все вдається. В мене був досить важкий і складний період життя в кінці тинейджерства, на початку моїх 20+. Справді, то був досить драматичний період і важкий у багатьох сенсах. Мозок завжди шукає причини якихось речей, а якщо не знаходить — все одно підтягує якусь як імовірну, як мінімум. В мене просто так везучо і добре складається життя в письменницькому сенсі, що мені здається, що то ангели так зі мною тоді пожартували негарно в ті молоді роки, а зараз подумали: "Давай дамо цьому чуваку покайфувати”. Мені здається, в мене трохи більше часу в добі, ніж 24 години, я якось щось таке встигаю, що раніше не встигав, бо щось змінилося в самому часі. Він раніше був інакшим.

> А коли це почалося? Коли ти став отримувати задоволення від письменництва?

Я не можу назвати якусь таку точку відліку. Скажімо, приблизно тоді, як вийшла перша книга, але я не можу сказати, що це з дня на день чи з місяця на місяць, воно якось сталося поступово. Коли тобі 30+ є таке відчуття "ой, скоро 40”, я в молодості вважав всіх, хто старші 40, старими людьми, в яких вже немає майбутнього і нічого хорошого в житті не відбудеться. Насправді – і на щастя – я жорстоко помилявся. Все складається краще, ніж я думав.     

> Скільки ти писав до того, як прийшло це відчуття?

20 років, мабуть. 

> Ти порадив після лекції дуже цікаву несподівану добірку книжок на різний смак, як ти для себе обираєш книжки?

У мене є різні способи. В мене багато читачів і друзів-авторів, які пишуть в інтернеті статті, пов’язані з книгами, я на це звертаю увагу, вже знаю, кому я можу більше довіряти, кому не дуже. Для мене важливо, щоб книга була або не вигадана, або написана так, щоб я повністю в це все вірив. І дуже щиро радію, якщо знаходжу нові книги, нових авторів, в яких є гумор і сміх, з якими можна посміятися — це я дуже ціную. Мені здається, що в літературі загалом не вистачає смішних книг. Ніби здається логічно: ми всі любим повеселитися, посміятися, якісь смішні історії переповідаємо одне одному, а коли ти приходиш в книгарню і починаєш дивитися книги, то смішних там насправді дуже невеликий відсоток.

> Не так просто написати смішну книгу.

Так. Є такий спосіб: уяви, яку ти книгу хотів би прочитати, і напиши її. Такий рецепт роботи над книгами.

> Є, навіть я так колись пробувала починати писати. В тебе є добірка книжок, які ти обов’язково прочитаєш своїм дітям?

Мої діти вже виросли з того віку, щоб я їм читав.

> Які ти їм порадиш, що це має бути must read?

Я боюся, що якщо я їм щось буду так радити, то в молодіжному тінейджерському сенсі так може вийти, що діти не хочуть робити саме те, що їм кажуть дорослі, тому якщо я скажу "прочитай, синку, оцю і цю книгу”, то він їх не прочитає. Візьметься він до них, якщо почує від мене про цю книгу якимось інакшим способом. Наприклад, якщо хтось з моїх друзів йому симпатичний, і я раджу йому цю книгу, то син подумає: "Ага, якщо так, то і я її почитаю”. 

> Який би ти порадив секрет собі тому, який видав першу книжку, і за що ти собі тодішньому вдячний?

Порадив би собі спокійніше до всього цього ставитися, не брати близько до серця якісь негативні речі, які бували в процесі видання книг, в технічному плані. Одна з найжахливіших речей для письменника: коли ти книгу вже закінчив, і від тебе не залежить вже нічого, ти живеш у всесвіті, де ця книга вже існує, але все інше людство ще живе у всесвіті, де цієї книги ще нема. Вдячний я собі за те, що не опустив руки, працював далі і шукав далі видавця.

Розмовляла Юлія Джугастрянська

Законспектувала Катерина Бортняк

litcentr.in.ua