«Те, що я перемогла хворобу, набагато важливіше, ніж участь в олімпіаді», — гімнастка Валерія Юзьвяк

• Лєро, чому пішла на художню гімнастику? Обрала її сама чи це був вибір батьків?

Моя сім’я зі спортом не пов’язана. Мама хотіла мене віддати на танці. Але у 2004 році я дивилася літні Олімпійські ігри в Афінах, де виступала наша гімнастка Аня Безсонова, і сказала мамі, що хочу так. Мама одразу знайшла секцію художньої гімнастики і віддала мене туди.

• У 2012 ти вже переїхала до Києва і стала торувати шлях у складі збірної України. В який момент зрозуміла, що хочеш будувати кар’єру спортсменки і змагатися на рівні Європи та світу?

Коли їхала до Києва, у мене не було якоїсь грандіозної цілі. Я думала, що в мене нічого не вийде. Але принаймні потренуюся якийсь час і подивлюся, як там усе й чи варто продовжувати. Мені сподобалося, я знайшла компанію друзів і перший час ми просто тусили, можна сказати. А вже коли трохи подорослішала, то головна тренерка Ірина Іванівна Дерюгіна взяла мене під своє крило і тоді я зрозуміла, що це варто продовжувати. Вона завжди бачила в мені потенціал. А якщо в мене вірить моя тренерка, моя сім’я, то чому не займатися цим?

• Яким був шлях із Ужгорода в Київ? Через що тебе взяли до національної збірної?

Я не можу сказати, що зробила щось грандіозне. Я їздила на змагання, турніри всеукраїнські та міжнародні й показувала там гарні результати. В мене була конкуренція, ми майже завжди зустрічалися з одними й тими ж спортсменками і змагалися. Так мене помітила тренерка зі Львова, я почала їздити туди. І в якийсь момент вона мені подзвонила і повідомила, що через тиждень мене чекають на перегляд у збірну. В мене був шок. Я в цей момент взагалі відпочивала з батьками в Італії. Сказала, що я не готова, не в формі і не приїду. Вона сказала, що по прильоту в мене буде три дні для повернення у форму. Мене чекали у збірній і я була перед вибором: або зараз, або ніколи. Треба було їхати.

• Ти сказала про те, що зустрічалася на змаганнях із одними й тими ж гімнастками і ви між собою конкурували. А чи є дружба між спортсменами?

Дружба, звичайно, є. Коли ми у залі, ми конкурентки. Коли ми поза залом, ми друзі. Не було ніколи такого, щоб хтось комусь якісь капості робив. Навіть на рівні збірної ми спілкувалися і спілкуємося з дівчатами з інших країн. Навіть попри те, що більшість із них уже закінчили свої кар’єри, ми підтримуємо стосунки, їздимо в гості, гуляємо.

• Професійний спорт вимагає дуже багато тренувань. Чим доводилося жертвувати заради спорту? А можливо, для тебе це і не жертви зовсім…

Залежить, з якого боку дивитися. Якщо ти гориш своєю мрією, ціллю, то це не буде для тебе жертвою. Але потрібно відмовитися від часу  з рідними, друзями, навчанням — про це ти забуваєш і тренуєшся на результат. Ми були в залі з 9 ранку і до 7-8 вечора, а то і більше. Далі вже нема ні часу, ні сил, ні бажання ані на навчання, ні на гуляння.

• А як тоді з освітою?

Коли я переїхала до Києва, до школи ми ходили раз на тиждень. Там нам давали завдання і ми його за тиждень виконували. Звичайно, нам допомагали, пояснювали. І єдиний вихідний ішов на те, щоб встигнути виконати це завдання і вчасно його здати. В Національному університеті фізичного виховання і спорту в нас був індивідуальний графік, іноді завдання отримували дистанційно і здавали їх під саму сесію.

• Як мотивувала себе, коли було складно, боляче, не виходило?

Я така дуже емоційна людина. Тому коли в мене не виходило, я часто зривалася, хотіла все кинути. У збірній є такий моральний тиск, коли в тебе щось не виходить. Робота у збірній — це відповідальність, яку не всі можуть витримати. Але мої батьки завжди мене підбадьорювали, тренери старалися зробити все, щоб підтримати гімнастку, яка їм потрібна. І в якийсь момент розумієш, що пройшла уже такий шлях, залишилося трохи — ну як це кинути? Я так не можу. Приходила наступного дня у зал і продовжувала.

• Ти згадала про моральний тиск. Що це означає? Хто його чинить?

По-перше, команда. Я виступала у групових вправах. І тут команда — це цілий механізм. Коли ти забираєш одну деталь, її дуже важко замінити. Я знала, що моя команда на мене сподівається. Другий момент — тренерка, що покладає на тебе надії. Плюс ти розумієш, що несеш відповідальність перед своєю країною — ти представляєш не себе, а свою країну. Ти не можеш підставити всіх. Ось такий психологічний момент.

• А які відчуття, коли виступаєш на змаганнях такого високого рівня, коли розумієш, що захищаєш честь країни?

Дуже важка ноша — відповідальність. Коли я тільки починала свій шлях у збірній, я не до кінця цього розуміла. Тому було навіть легше виступати, бо ти не повністю розумієш, наскільки це все важливо. Але чим доросліше ти стаєш, розумієш: «Лєра, зараз треба зібратися. Вам поставили чітку ціль: має бути від 3 місця і вище. І якщо ти зараз облажаєшся, цього не буде». Тому ти розумієш, що готовий навіть уночі встати і зробити свою вправу. Хоча переживання дуже сильні.

• Тобі важливо перемагати?

Звісно, мені завжди хотілося перемагати. Коли я програвала, мені казали, що це нормально, в усіх бувають перемоги і поразки — такий спортивний шлях. В усіх, навіть великих спортсменів, є поразки. Але я завжди сильно через це переживала і хотіла перемагати.

• Бронза на Чемпіонаті Європи — це перемога чи поразка?

Ні, це не поразка. Тут є багато різних моментів, як у політиці, так і в спорті. І третє місце для нашої команди було теж перемогою.

• Коли тривало голосування у рамках проєкту «Ужгородці, якими пишаємося», за тебе віддали найбільше за всіх голосів. Це було для тебе змаганням теж?

Ні, це не було змаганням. Я просто попросила мене підтримати. Мені було цікаво, але я не бачила у цьому ніякого змагання. І мені дуже приємно, що мене так підтримали. Насправді я не знала, що отримала найбільше за всіх голосів, і зараз для мене це шок.

• Ти — приклад того, як проста дівчинка з хоч і обласного центру, але насправді маленького містечка, стала зіркою спорту світового рівня. Як гадаєш, у чому запорука успіху? Твій приклад надихає і дітей, що тільки починають свій спортивний шлях.

Треба горіти своєю мрією і працювати на неї. Вірити в себе й йти до своєї мети. Для тренерів немає значення, звідки ти. Вони дивляться, як ти працюєш і чи маєш бажання.

• Як оцінюєш рівень української гімнастики зсередини? Наскільки достатній рівень підготовки, умови на тренувальних базах…

Я гадаю, що результати, які показує наша збірна, дуже класні. Бо умови для тренувань у нас, відверто, занизькі. Гімнастика, я вважаю, заслуговує кращих умов. Я порівнюю із тренувальними базами в інших країнах. Так, це краще, ніж було, але ще є куди покращувати. У нас лише 2 майданчики для тренувань, тоді як у колег за кордоном 10. Важлива і висота стелі. Ми звикли кидати на 10 метрів. І коли приїжджаємо на змагання, то не можемо кинути предмет вище — це впливає на те, як виконаєш деякі елементи, скільки вправ зробиш під випуском. Але нам завжди казали робити так, як звикли. Бо коли почнеш робити по-новому — це інші відчуття. І якщо за межами килима ти це зробиш, то на виступальному килимі через хвилювання можеш припуститися помилок.

• Яким своїм досягненням у гімнастиці найбільше пишаєшся?

Усіма. Але, напевно, найбільше — золотою медаллю на Чемпіонаті Європи у 2020 році. Тільки ми, наші батьки і тренери знаємо, через що ми пройшли у цей рік і наскільки він був важким для нас, для спортсменів. Я рада, що ми це витримали і ця медаль така значима. Це був ковідний рік. Ми тренувалися від ранку до вечора, але не було ніяких змагань. Ти приходиш в зал і просто не розумієш, для чого тренуєшся, не маєш цілі, хочеться все кинути і поїхати відпочити. Ми бачили, як інші команди відпочивають в карантин і це не завадило їм показати високі результати. Тому це було психологічно важко — змушувати себе працювати. Я вірила, що в якийсь момент будуть змагання і це нам допоможе показати найкращі результати.

• Про що в першу чергу подумала, коли дізналася про онкологію?

Я не до кінця зрозуміла це слово (назва діагнозу рабдоміосаркома. — Авт.), тому ніяких емоцій це не викликало. А коли ми приїхали додому і мама почала пояснювати, відчуття були жахливі. Ніби я провалилася в якусь яму, не маю за що зачепитися і не можу вилізти. Боляче було в душі. Ти не розумієш за що, чому саме я. Я перебувала в такому підвішеному стані: як буде далі, що буде далі. Я переживала, що мене чекає. Не думала про спорт взагалі. Коли на кону твоє життя, то який спорт може бути? Ні. Я переживала за своїх батьків, за своє життя. І єдиною ціллю в той момент у моєму житті було пройти це і вижити.

• Твоя тренерка Ірина Дерюгіна під час тренувань каже, що головне вірити. Що допомагало вірити у перемогу над хворобою тобі?

Так, нам дійсно казали вірити в себе. І ці слова мені допомагали. Я бачила підтримку людей з усього світу, які мені писали, дзвонили, відправляли гроші. Мої батьки зі мною були там, збірна мене підтримувала, інші види спорту. Мене підтримало багато відомих людей, футболіст Олег Блохін підписав м’яч для аукціону, рекордсменка чемпіонату світу Ярослава Магучих продала з благодійною метою свої кросівки, в яких поставила рекорд. Я розуміла, що в мене вірить стільки людей, що я зобов’язана перемогти цю хворобу. Ніяких сумнівів не було, що все буде добре.

• Із якими відчуттями закінчила спортивну кар’єру? Мала відчуття, що перемога над хворобою важливіша за вихід на килим?

Кар’єра гімнастки для мене закінчилася дуже різко. Я навіть не встигла це до кінця прийняти, що кар’єра закінчилася. Я не можу описати ці відчуття. Просто в якийсь момент вона обірвалася, я перестала тренуватися і з’явилася інша ціль. Я не думала про спорт, не думала про олімпіаду. Але мені було дуже прикро, коли я бачила, як дівчата на олімпіаді виступають. Хоча розуміла: те, що я перемогла хворобу, набагато більша перемога, ніж участь в олімпіаді.

• Ти писала в Інстаграмі, що з хворобою багато чого переосмислила. Яке головне розуміння прийшло?

Якщо ти віриш в себе і в тебе вірять рідні, ти здатен на все. Абсолютно на все. Немає безвихідних ситуацій. Я дійсно розуміла, що я себе не цінувала, не берегла. А треба жити для себе. В якісь моменти я нехтувала своїм здоров’ям і це була моя фатальна помилка. Завжди треба жити для себе і цінувати себе.

• Нехтувала здоров’ям в якому плані?

Я вибирала спорт. Перші симптоми з’явилися десь за 4 місяці до чемпіонату Європи. Ми готувалися до чемпіонату Європи і я не дозволяла собі пропускати тренування, щоб піти до лікаря. Хоча навіть пізніші обстеження не показали нічого і я була спокійна. А після чемпіонату Європи я зрозуміла, що мені легше не стає. Попросила в тренерки Ірини Іванівни місяць паузи, щоб розібратися зі здоров’ям. Спочатку вона погано відреагувала, бо місяць паузи для гімнастки це дуже багато. Але я вже тоді розуміла: або так, або ніяк. І їй довелося змиритися з тим, що місяць мене не буде. І коли я вже серйозно взялася за цю проблему, ось що вийшло.

• А що з’явилося у житті з закінченням спортивної кар’єри?

Вільний час. Я відчула, наскільки довгий день. З’явився час на себе: я вивчаю англійську, ходжу на водійські курси, іноді треную, проводжу час із друзями, достатньо сплю. І це такий кайф, якщо чесно! От уже майже пів року живу в такому ритмі. Мені дуже подобається. Захотіла — поїхала додому, захотіла — полетіла відпочивати. І ніхто мене не стримує. У мене немає вантажу відповідальності за пропущений тиждень тренувань. Відпочиваю зі спокійною душею і це приносить максимум задоволення. Зараз у мене немає думок за що це, чому я. Хвороба багато мені дала. Я стараюся мало згадувати цей період, він був найважчим у моєму житті. Сподіваюся і вірю, що такого не повториться. Але я багато зрозуміла і отримала. Тому я навіть вдячна.

• Ти залишила зараз спорт у своєму житті?

Мій організм дуже потребує навантажень. Навіть коли я хворіла, лікарі казали, що моє серце працює так, що йому потрібне навантаження. Тому мінімальні якісь заняття повинні бути у житті завжди. Зараз я нерегулярно тренуюся. Але розтягуюся, можу піти в зал, побігати, покачати прес. Я не закинула, але щоранку на пробіжки не виходжу.

• Якби ти могла звернутися до всіх спортсменів світу, що б їм сказала?

Не всім, можливо, це сподобається. Але я б сказала: друзі, спорт — це не єдине, що є у вашому житті. І якщо щось пішло не так, не беріть це дуже близько до серця. Цінуйте себе і не опускайте руки.

• Дякую тобі за розмову і рада, що в тебе є такий життєвий стержень. Ти надихаєш і зараз у тебе горять очі.

Розмовляла Ксенія Шокіна

  Надіслати другу