«Звичайне «дякую» для медика дуже багато значить», — лікарка ужгородської «швидкої» Людмила Лоя

• Пані Людмило, передусім розкажіть трохи, що вас привело у медицину?

Чесно сказати, я хотіла бути косметологом. Але не було такої нагоди і стала лікарем «швидкої». Ця професія мені сподобалася. Хоча мене кликали і в поліклініки, і в стаціонар, але екстрим мені більше подобається. Я одразу після інтернатури потрапила на швидку, хоча трохи пробувала працювати й на дільниці, але мені це не дуже сподобалося.

• Для медиків дуже важливо навчатися, актуалізувати знання все професійне життя. Чи бачите принципову різницю в наданні першої медичної допомоги раніше і зараз?  

Так, змінилося багато чого. Раніше потрібно було підтверджувати чи підвищувати кваліфікацію кожних 5 років. А зараз навчання, курси, заняття маємо постійно. Навики потрібно весь час тренувати: як ларингоскоп вставляти, як надавати допомогу, що коли колоти — це змінюється з часом. Реанімацію ми робимо не часто: один, два, ну три рази на місяць. І це не є те саме, що медики, які працюють в реанімації із цим щодня. Тому ми постійно повторюємо це на практичних заняттях. Зараз є протоколи і чітко розписана послідовність, що за чим робити. Раніше такого не було. Змінилося і забезпечення: є апаратура для дихання, для ЕКГ в кожного екіпажу. А раніше це було тільки в одній машині. До квітня минулого року я працювала в кардіологічній бригаді та зрідка виїжджала на інші виклики, а зараз усі бригади в нас універсальні і роблять все.

• На вашу думку, якими якостями треба володіти, щоб стати хорошим медиком? І що важливе — талант, наполегливість, приналежність до династії лікарів, щоб стати, як то кажуть, лікарем від Бога?

Династії тут точно ні до чого. Треба самому хотіти і любити роботу. Все ж таки не кожен готовий схопитися й бігти надавати допомогу. Є лікарі, яким комфортніше працювати у теплі й у білих халатах. А медик на «швидкій» має за 2 хвилини зібратися, незалежно від бажання і того, чим зайнятий, та виїхати. Зараз такі стандарти: за 2 хвилини треба виїхати, за 10 бажано прибути на місце. Якщо екстрений виклик, то ми отримуємо про це інформацію від диспетчера — тоді їдемо з сиренами.

• А чи ввічливі на ужгородських дорогах водії до «швидкої»?  

В основному пропускають. Але буває, що і сирена працює, і водій сигналить додатково, а люди не реагують, бо відволікаються на музику чи телефони. Потім, звичайно, пропускають.

• Чи маєте якийсь виклик, що по-особливому запам’ятався?

Однакових викликів не буває, тому всі вони особливі. Кожен має різні симптоми, різні хвороби. Тому щоразу треба розглядати кожен випадок індивідуально. Особливо багато кардіологічних викликів. От, було, приїжджаємо до хворого, а в нього болі за грудиною, блідий, метушливий та неспокійний. Думаю: напевно, інфаркт. Зняли кардіограму — інфаркту немає. Надали допомогу, болі не могли зняти анальгіном, зняли морфієм. Не може бути, що нема інфаркту. Через 20 хвилин знімаю йому кардіограму, а там уже інфаркт.

• А перший свій виклик пам’ятаєте? Був він для вас особливим?

Ой, був особливим. Я прийшла на перше чергування і тут виклик: лежить на вулиці мужчина. Я так розгубилася! Не знала, що з ним робити, забрала в машину і ми його повезли в лікарню. На щастя, там не було нічого особливого — знепритомнів.

• До речі, коли у «швидкої» найбільш гарячий сезон? Чи від сезону кількість викликів не залежить?

От учора (інтерв’ю ми записували 18 січня 2022. — Прим. Авт.) я працювала — дві травми ноги, обидві у гомілковостопному суглобі. Обоє поховзнулися. Весною та восени, коли сезон грипу, то нас викликають туди. Влітку людям погано від спеки, взимку від переохолодження. Не буває такого, що ми сидимо. У нас робота є завжди. 9 машин має 10-12 викликів за день, а коли високе навантаження, то і 14  може бути. Багато люди викликають. Деколи й не треба, а вони викликають…

• Часто бувають хибні виклики?

Є такі. Останнім часом не дуже часто. Буває, що не хочуть звертатися до сімейного лікаря з якихось причин і викликають нас, хоча екстреної допомоги вони не потребують. А ми зобов’язані виїхати, якщо диспетчер приймає виклик. Не треба такого робити. Бо бувають ситуації, коли всі екіпажі роз’їхалися і в той час може бути екстрений випадок, коли людина помиратиме. Коли викликають «швидку» на температуру чи якісь незначні симптоми, то кожен думає про себе, але забуває про інших. Хоча й терпіти, коли справді погано, не потрібно.

• Наскільки у нас люди готові надавати домедичну допомогу? Скажімо, які шанси в людини з інсультом, інфарктом чи епілептичним нападом на вулиці?  

Бувають такі, що допомагають, чим можуть: то водичку дають чи голову підпирають, питають про самопочуття, якщо людина в свідомості. Але не можу сказати, що часто так є. Найбільше в нас викликів на інсульти. В такому випадку людина без свідомості і перехожі викликають нас. А от на епілепсію треба допомагати: підставити під голову щось м’яке, щоб не було травми, голову повернути на бік, щоб язик не запав і вона його не прикушувала. У рот нічого не треба ставити —  може поламати зуби. Напад минеться і все буде нормально. На щастя, люди знають, як надавати допомогу в таких випадках, не залишаються байдужими, допомагають.

• Як впливає і чи впливає стан алкогольного сп’яніння на виклик «швидкої»? Маю на увазі, чи понижає цей фактор людину у пріоритетності викликів?

До лежачого ми обов’язково виїжджаємо. Бо він може бути п’яним, але водночас і хворим. Якщо він у свідомості і нас обзиває — ми раді (сміється. — Авт.). Тоді ми знаємо, що він здоровий і його нічого не болить. А буває, що скаржиться. Яким би не був лежачий на вулиці, особливо взимку, треба допомогти. От вчора у нас був такий п’яний, що навіть імені свого назвати не міг. Зате матюкався. Завезли в лікарню, він там полежав в окремій палаті, там їх обстежують. Але було що й п’яний мав інфаркт. Навіть із молодими так буває. У п’яної людини складніше визначити, бо вона сама до кінця не розуміє і не може розповісти нормально, що з нею. Інсульт явно видно: там перекос обличчя, рука не працює. А інші випадки треба досліджувати в лікарні. Колись ми возили у витверезник, де люди були до ранку під наглядом міліції, але зараз його вже нема. Все ж не дуже добре п’яних завозити в лікарню, бо вони порушують спокій хворих.

• Вам, як медику, як працювати в таких умовах? Чи все ж сприймаєте це як буденний робочий момент?

Чесно сказати, не люблю їх. Нащо так напиватися? Але людині треба надати допомогу. Це робота, але не та її сторона, яку любиш.

• Що сердить лікарів «швидкої» у поведінці пацієнтів чи перехожих? Або, можливо, просто є якісь хибні уявлення про вашу роботу, які б хотілося виправити? 

Є такі виклики, що хворі вважають себе правими і розказують: везіть мене туди, везіть мене сюди, бо я краще знаю, бо в мене знайомі тут. Але в нас теж є свої вказівки, куди ми кого маємо везти. Якщо тобі треба і ти все знаєш, то їдь сам. Ой, буває, що коментують зі сторони. От чоловік був п’яним, не міг назвати своє ім’я чи домашню адресу. А збоку стояв мужчина з собачкою і дивися. Я спитала, чи він знає цього чоловіка. Каже: «Не знаю, але хочу подивитися, що ви будете з ним робити». Я відповідаю за кожного хворого і роблю все, щоб йому допомогти.

• Як перемикаєтеся після морально складних викликів?  

Напевно, це вже звичка. Справді, бувають неприємні складні виклики. Але ти йдеш до людей і вони не винні в тому, що в тебе було до них. Вони цього не знають і до них потрібно ставитися та надавати допомогу так, ніби перед цим нічого не сталося. Більшість людей, що викликає екстрену допомогу, її потребують. Тому наше завдання їм допомогти.

• Коли почався коронавірус, якою була робота швидкої медичної допомоги?  

У нас є і було все необхідне: маски, дезінфікуючі розчини, костюми. Зараз, якщо у нас є хворий із температурою, незалежно від того, є в нього підтверджений COVID чи ні, ми одягаємо костюми. Ми мусимо йти на такі виклики. Страху в мене не було, бо ми завжди мали захист, щойно з’явилася можливість, вакцинувалися. Я хоч перехворіла і двічі вакцинована, але хочу зробити третю вакцину. І все одно одягаю костюм, бо далі я піду до іншого хворого. Тому тут не так себе оберігаю, як не хочу заразити інших.

• Коли, на ваш погляд, була найважча ситуація із хворими на COVID-19?  

Минулої весни — у березні 2021 року. Було й так, що всі наші автомобілі їздили до ковідних хворих і тільки одна бригада стояла на випадок екстреного виклику — аварії, серцевого нападу чи чогось такого. І ми навіть не змінюючи захисних костюмів їздили з одного виклика на інший. Зараз хворих набагато менше і вони не дуже важкі. Але ті, хто хворіють, переважно невакциновані.

• У які моменти відчуваєте, що любите свою професію?  

Я люблю свою роботу, коли знаю, що допомогла людині. Дуже приємно, коли вона за це дякує. Звичайне «дякую» для медика дуже багато значить.

• Думали колись, чим би займалися, якби не медицина?

Я би була шевкинею, напевно. Дуже люблю шити. У мене є дочки і я їм постійно щось шию — то моє хобі. Люблю ще вишивати, на дачі поратися з квітами.

• Що вас мотивує зранку вставати і йти на зміну?  

Я з задоволенням прокидаюся і йду на роботу. В мене вже немає багато клопотів, бо діти дорослі. Тому я висплюся у вихідні і охоче встаю на роботу. От сьогодні я після добового чергування.

• Дякую за розмову і нехай ваше бажання працювати ще довго запалює серце і рятує не одне життя!  

Розмовляла Ксенія Шокіна

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу