Євген Твердохлібов: "...росіяни йшли напролом, усе на своєму шляху нищили, людей розстрілювали"

Родина Твердохлібових — Євген, Наталка та 6-річна донька Марійка — залишалася в рідному селі Бобрик, що на Київщині, впродовж перших двох тижнів російського вторгнення. Коли ворог наблизився до села впритул, вирішили рятувати життя дитини. Самих жінку й донечку батько відправити не міг, бо Марійка не ходить (має ДЦП) і потребує допомоги дорослих. «8 березня зранку ми виїхали з дому, а вже потім дізналися, що за кілька годин у село ввійшли російські танки...» — розповідає Євген. У той же день ворог захопив і сусідні села Тарасівку, Шевченкове, Жердову, Богданівку.

Про те, що коїлося в рідному селі з перших хвилин окупації, Євген знає з розповідей рідних: «У селі залишилися батьки і старший брат, вони й розповіли, що росіяни йшли напролом, усе на своєму шляху нищили, людей розстрілювали, одну легкову машину на танку просто переїхали!»

Під окупацією село перебувало майже три тижні, і весь цей час його та сусідні населені пункти нещадно грабували. «Російські військові жили у нас у Бобрику. Грабували все і звозили до садочка, а вже звідти завантажували в «КамАЗи» та вивозили», — оповідає чоловік.

Бобрик, як і інші села Київщини, вже визволене, окупантів звідти вибили. Але скільки горя вони наробили! Євген працює на «Уралі», ця машина — спосіб заробітку та утримання родини. Його вантажівку рашисти розібрали практично повністю — збитків щонайменше на 90 тис. грн.

«Я частково був зайнятий у лісгоспі, частково — підприємцем. Своє діло було, а тепер яке діло, якщо машину знищили, колеса зняли, вікна повибивали... Я вмію гайки крутити, вмію кермувати, був далекобійником, але доця не ходить, треба бути з нею, тому й перейшов на «домашню» роботу — у лісгосп», — розповідає Євген. — Дитині буде сім років, думали до школи її віддавати, щоб розвивалася. Ми ще до війни домовились, щоб приходив учитель і на дому допомагав. Але школу розбили: і нашу, і сусідню. Дуже шкода! Особливо тому, що на нашій школі щойно покрівлю оновили — і вже нема... У центрі, де річка, побудували лікарню. Але прилетів снаряд — посік і її, і батьківську хату...»

Євген Твердохлібов каже, що на Закарпатті їх прийняли добре, але хочеться додому. «Хоч би де і як добре годували, а дома — краще».

На запитання, чого найбільше нині потребує родина, Наталя Твердохлібова відповіла, що мають усе, бо дуже багато допомогли небайдужі люди. Єдине, від чого б не відмовилися, це сприяння в реабілітації дитини: «На жаль, донечка не може самостійно пересуватися, потребує реабілітації, ми постійно їздили на лікування, в тому числі колись побували у санаторії у Поляні на Закарпатті. Але війна зруйнувала всі домовленості, а час минає...» — каже Наталя.

Фото надано БФ «Майбутнє — дітям».

Стаття підготована в рамках спецпроекту благодійного фонду «Майбутнє — дітям» про підопічних. Якщо ви бажаєте і можете допомогти вимушеним переселенцям, переходьте за реквізитами БФ «Майбутнє — дітям».

  Надіслати другу