Чому військові люблять котиків? Павло Прижегодський “Гітарист” із Закарпаття (ФОТО)

До повномасштабного вторгнення очолював Закарпатський осередок БУР, а потім став асистентом керівника БУР. Координатор волонтерів на концертах та фестивалях. Друг, добряк, музикант та душа будь-якої компанії, – пише Varosh.

Зараз волонтер Павло Прижегодський з Мукачева — військовий на “передку”. Аеророзвідник. Служить у 68 єгерській бригаді. 

Дав присягу на вірність українському народові й захищає його з дронами в руках. Досі жартує, пише пісні й каже, що це “найкраща робота, якби тільки не щосекундний ризик  померти”. 

Це наша перша розмова з серії “Чому військові люблять котиків?” про життя наших захисників на передовій, мрії, жарти та плани після Перемоги.  

—  Чому пішов на фронт? Ти ж волонтер з досвідом, міг допомагати поставками необхідного тощо.

—  24 лютого я зустрів у Києві. Так вийшло, що в перший же день ми з подругою евакуювалися у Львів. Там, я став працювати в одному з волонтерських штабів, де очолив гуманітарний напрямок. Згодом повернувся до роботи в БУР, де займався мілітарним забезпеченням армії. Так могло тривати й далі, але мене не полишало відчуття відірваності від реального стану справ. Поки моя країна здригається від вибухів, я сплю в м’якому ліжку й зранку п’ю каву з круасаном. 

Я розумів, що по закінченню війни в мене буде питання до самого себе — де я був? 

— Ти розповідав про веселу історію того, як став на облік. Як це було?

—  Річ у тім, що я зареєстрований в Мукачівському військоматі. Будучи у Львові, я був не дуже впевненим, що зі мною вийдуть на зв’язок з Мукачева. Тому я вирішив стати на облік у Львові.  Але тут мене не захотіли брати, сказали, щоб я приходив або з повісткою, або не приходив взагалі. Але я прийшов. Паралельно зареєструвався як ВПО, щоб вже точно стати на облік. Звичайно, це формальність, але статус біженця з Закарпаття таки добряче повеселив працівників військомату (усміхається). 

Загалом, висновок, якщо хочеш служити —  будеш. 

—  Будні війни —  це що?

—  Для кожного солдата будні виглядають по різному. Мій підрозділ —  очі війська, ми літаємо, оцінюємо оперативну ситуацію, виявляємо позиції ворога. Це все супроводжується обстрілами та пірнанням у бліндажі. Робота наша —  це дуже дивне поєднання буденності з унікальним різноманіттям. Кожен день ми робимо одне й те саме, але отримуємо різні результати.

Якби не ризик померти —  це була б найкраща робота у світі.

— На якій лінії фронту воюєте? 

—  Ми працюємо на самому нулі. Подекуди позиції ворога можуть бути на відстані 70-300 метрів від нас. Тож ми у повному обсязі відчуваємо, що таке російсько-українська війна.

—  Що за люди твої побратими?

—  Наша бригада молода, була сформована вже після вторгнення прямо на полігоні з перших мобілізованих. Коли я приїхав сюди —  мені здалося, що я потрапив у родину. Всі всіх знають, а якщо навіть і не знайомі, то точно мають спільні спогади з подій.

Хлопці абсолютно різні. Хтось прийшов добровольцем, когось мобілізували, а хтось повернувся з-за кордону, щоб боронити країну.

Дуже цікаво спостерігати, як ми з формування, яке на початку більше нагадувало повстанську армію, перетворюється на професійне військо, яке використовує найкращі світові практики для ефективного нищення ворога. 

— Твій позивний “Гітарист”. Чи маєш час грати на гітарі та співати зараз? 

— Гітара — то мій маленький символ мирного часу. Я поїхав з Києва без неї, тож потім її мені прислали поштою. Коли мобілізувався, то історія повторилась, але за іронією долі на війні я рідше граю через брак часу та сил. Проте, почав  писати більше віршів та пісень. Нотую в окопах на телефоні текст, а потім підбираю музику. Можливо, після Перемоги матиму невеличку концертну програму фронтових пісень та віршів.

У спів я вкладую емоції, які тут, на фронті, дуже полярні, щоразу співаю під настрій.

Коли сумно, то сумно до відчаю, коли весело, то так, що хочеться жити на повну.

— Ти волонтер з досвідом та зв’язками, чи всі потреби твого підрозділу закриваються швидко й без проблем?

— Ми маємо таку зброю, якої в орків ніколи не буде — волонтерів.

— При такому рівні єднання суспільства, технічне забезпечення підрозділу настільки стрімке, що у прямому сенсі кожен день війни грає нам на руку.

Дечим мені допомагають мої друзі та колеги з волонтерського середовища, але, крім того, майже всіх бійців підтримують їхні друзі, родичі, колеги, громади.

Наша армія вже ніколи не буде погано забезпеченою.

А ще я якось спромігся набрати кілька кіло на війні. А як ні, якщо від волонтерів приходить така кількість їжі? (усміхається).

— Твої друзі-волонтери влаштовують на Закарпатті благодійні концерти, аби тебе підтримати. Як тобі їхня ідея?

— Коли я мобілізувався, багато друзів почали питати, як можна нам допомогти. Деякі почали допомагати навіть не питаючи (усміхається). Врешті назріла ідея просто відкрити рахунки, і використовувати кошти для закриття наших потреб нашої бригади. За більше ніж місяць було проведено вже кілька концертів, літературників та аукціонів. Я відчуваю неймовірну подяку кожному, хто це робить. Навіть важко підібрати слова, щоб описати всі свої емоції.

У мене є добра подруга — Наталка з Дніпра, з якою ми планували робити музичний фестиваль на Закарпатті. Після війни вона з дітьми вирішила переїхати на захід України, і я запропонував їй трохи пожити у мене вдома, поки я на фронті. Водночас вона вирішила максимально з користю використати свій час у Мукачеві, і організувала одразу два заходи на підтримку нашого підрозділу.

Концерт у Мукачеві я дивився майже в прямому етері й це було просто “вау”. 

— В чому зараз найбільша проблема у забезпеченні? На що збираєш гроші?

— Потреби завжди змінюються, бо дрони збивають, машини ламаються, техніка виходить з ладу. Це війна. Тому, з великою ймовірністю від цього моменту до моменту коли цей текст буде опубліковано,  все зміниться тричі. Ми постійно  потребуємо дрони, бо це розхідний матеріал. Дуже дорогий, але все ж розхідний. Про всі актуальні потреби я пишу у своєму Інстаграмі. 

— Чи змінилося почуття гумору за ці місяці? Чи збереглися змога сміятися та радіти? З чого смієтеся?

— Без жартів тут було б дуже важко. Іноді буває й чорний гумор, стосовно ворога він завжди такий. В один момент ми можемо сміятися та насолоджуватись життям, а в наступний потрапити під обстріл і дивом вижити. У такі моменти стає не до жартів.  

— Що хочеш читати в повідомлення або чути телефоном від цивільних зі Закарпаття?

— Завжди хочеться чути, що всі мої брати та сестри, земляки, закарпатці та всі українці —  живі та здорові. А також, завжди прошу всіх друзів — реагуйте на повітряні тривоги! Ви маєте неймовірну можливість бути попередженими про небезпеку. Тим не можна нехтувати. В нас стан тривоги завжди, прилетіти може будь-коли й будь-куди, тому бережіть себе!

— За чим найбільше сумуєш вдома?

— За друзями. Можу назвати себе щасливчиком, бо, по-перше, в мене дуже багато прекрасних друзів, яких я сильно люблю. По-друге, маю удачу потрапити у бригаду до мого хорошого друга та брата по духу. По-третє, тут вже до мене навідувались друзі волонтери. Деякі приїздять регулярно. 

— Ти вважаєш себе героєм?

— Я вважаю, що сьогодні кожен українець, який робить внесок в нашу перемогу — герой. Ті, хто плете сітки, пакує медикаменти, розвозить гуманітарну допомогу, селить у себе внутрішньо переміщених осіб. Всі — герої.

Для мене моя присутність на фронті просто частина мого шляху боротьби за краще майбутнє України для моїх дітей. Не більше.

— Україна після Перемоги — це ….

— Це прекрасна, незалежна країна зі своєю унікальною ідентичністю. Я хочу, щоб кожен українець пишався нею, любив та робив все для її розвитку з таким же ентузіазмом, як зараз всі роблять усе для перемоги. Ми точно переможемо, бо ми нація незламних.

Я щасливий жити у час, коли після сотень років поневолення, ми таки виборюємо справжню незалежність.

Бліц питання для військового:

— Найбільший трофей війни?

— Досвід і навички. Я навчився водити машину, керувати дроном, про навички кризового менеджменту взагалі мовчу (усміхається). 

— Скільки цуциків на позиціях?

— Цуциків на позиціях нема, лише бойові пси, які готові рвати ворога за рідну землю. 

— Який рингтон на телефоні?

— Без звуку. 

— Чому військові люблять котиків?

— Бо вони надзвичайно милі. Кажуть, що у темні часи найкраще видно світлих людей, так ось, у потоці жаху — прекрасне стає набагато помітнішим.

Дякуємо Тобі, Павле, за захист! Пишаємося!

Допомогти Павлу можна, давши пару гривень на дрони тут. 

Галина Гичка, Varosh

Фото: з соцмереж Павла Прижегодського. 

 

12 серпня 2022р.