Прикордонник Равік: нищити ворога з неба і зберегти своїх на землі

1 жовтня, у День захисників і захисниць України, прикордонника Чопського загону Івана на псевдо «Равік» нагородили відомчою відзнакою — вогнепальною зброєю.

Для прикордонника, за плечима якого роки військової служби, успішні бойові завдання та керівництво підрозділом безпілотної авіації, ця нагорода стала визнанням професіоналізму, мужності, стійкості та відповідальності.

До прикордонної служби закарпатець Іван долучився у 2020 році. До того проходив строкову службу у внутрішніх військах, брав участь в АТО. Після кількох років цивільного життя та приватного підприємництва уклав контракт з ДПСУ і став на посаду техніка у відділі прикордонної служби «Ужгород».

У 2023 році Іван долучився до бойового підрозділу Чопського загону, брав участь у боях за Андріївку, а згодом опанував безпілотну авіацію, з якою пов’язав основну частину своєї бойової роботи. Як техніку йому цей напрям служби припав найбільше до душі: захоплювали можливості сучасних дронів, здатних швидко виявляти та ефективно знищувати ворога.

У 2024 році поблизу Вовчанська на Харківщині Равік за допомогою розвідувального безпілотника виявив біля річки скупчення ворожої піхоти — 25 росіян, які готувалися до її форсування. Розвіддані оперативно передали артилеристам, а Іван коригував вогонь, спостерігаючи за ситуацією з повітря. Після двох влучань провели дорозвідку місцевості, яка підтвердила повне знищення групи противника.

Подібне завдання довелося виконувати згодом на Сумщині. Равік з повітря виявив дев’ятьох ворожих штурмовиків. Розвіддані передали для ураження, однак можливості вести вогонь по цілі не було. Тоді підняли додатковий борт, а оператори почергово почали працювати по ворогу скидами з безпілотників, застосувавши прийом «каруселі». У результаті шестеро окупантів були знищені, ще троє отримали важкі поранення.

Втім, чи не найкраще Івана як бойового командира характеризує випадок, коли йому разом із побратимом вдалося вивести людей через ворожу територію під постійними обстрілами. Щоб дістатися до своїх, двадцяти військовослужбовцям довелося пішки подолати понад 40 кілометрів.

Вони рухалися майже дві доби. Ворог бачив групу з повітря і постійно намагався її знищити: працювали «Гради», артилерія, FPV-дрони, здійснювалися скиди з безпілотників. Тому пересувалися переважно посадками, а відкриті ділянки долали короткими ривками. Щойно над групою з’являвся ворожий дрон, військові розосереджувалися й шукали укриття, а коли небезпека минала, продовжували рух.

Пересуваючись,група зупинилася в посадці, над якою кружляли російські розвідувальні дрони. Виснажені побратими хотіли перепочити, однак Іван і його побратим Барс відчули, що залишатися там небезпечно. Вони наполягли на продовженні руху. За кілька хвилин після того, як група залишила посадку, по місцю її привалу відпрацював ворожий «Град». Така ситуація повторилася ще не раз.

Згодом ситуація ускладнилася ще більше. Машина, яку мали прислати за військовими, не змогла до них дістатися. Тоді Іван доповів начальникові, що продовжуватиме рух самостійно. Він усвідомлював ризики йти пішки, однак залишати людей у небезпечному районі не збирався. Командир довірився Равіку і дозволив діяти відповідно до обстановки.

Фізичне виснаження поступово ставало не меншою проблемою, ніж ворожий вогонь. Військові майже не мали змоги нормально харчуватися, воду знаходили на залишених позиціях і ділили одну пляшку на двох-трьох. Від постійного навантаження зводило ноги, але надовго зупинятися було не можна. Люди йшли вперед, бо вірили Равіку.

«У мене спрацьовувала якась особлива чуйка. Казав: занадто тихо. Де тихо, там небезпека. Люди вставали і йшли. А за якийсь час те місце накривало «Градом» чи дронами», — згадує Іван.

Ближче до українського кордону група знайшла облаштований бліндаж, де вдалося трохи перепочити й нарешті нормально поїсти. Попереду залишалася ще одна небезпечна ділянка, а вже на підході до українських позицій побратимам повідомили про мінування території. Вони подолали заміновані ділянки, пройшли лінію оборони і нарешті опинилися на своїй землі. Дійшли усі без втрат.

Цей момент Іван згадує особливо: після всього пережитого українське небо здавалося блакитнішим, трава — зеленішою, а повітря — чистішим.

Для Равіка робота командира підрозділу ударних дронів — це значно більше, ніж уміння керувати безпілотниками та вражати ворога. Він має бачити ситуацію з повітря, аналізувати інформацію, координувати екіпажі та взаємодію з іншими підрозділами. Але насамперед — відповідати за людей, які поруч, і робити все можливе, щоб вони повернулися додому.

Сьогодні Іван Граб перебуває на ротації на рідному Закарпатті. Він продовжує керувати підрозділом, передає підлеглим бойовий досвід, навчає новачків і готує свою команду до наступного виїзду.

94 прикордонний загін