На Закарпатті киянка перебудувала стару школу на новий дім для півсотні людей, які втратили свій через війну

Катерина Терехова

На сірій будівлі майорить жовто-синій стяг, на арці над дверима збереглося слово “школа” - утім, біля входу висить скляна табличка, де вказано, що це ІТshelter, збудований у 2022-ому для переселенців, а також імена благодійників, які давали кошти на його побудову.

Перші сім'ї переселенців заїхали сюди у червні, нині в Катерининому притулку живуть чотири десятки людей, хоча він може вмістити і шістдесят. Житло безкоштовне, як і триразове харчування, проте перед заселенням люди проходять своєрідний кастинг (тут не поселяють, до прикладу, скандалістів та мисливців за гуманітаркою), а також зобов'язуються взяти на себе частину роботи по догляду за притулком. Хтось працює на кухні, хтось прибирає, хтось займається благоустроєм дворику чи допомагає на волонтерському складі Каті — робота знайдеться для кожного.

Заходиш сюди і дивуєшся: як за такий короткий час одна немісцева жінка самотужки організувала те, на що подекуди в інших громадах не спромагається місцева влада. Шелтер Катерини Терехової зовсім не нагадує типовий гуртожиток чи притулок для переселенців: все акуратно, чисто, без сторонніх запахів. Навпаки, з кухні коридором тягнеться приємний запах кави. У коридорі — дитячий куточок з шафою, повною іграшок, та килимом для ігор. Комірчина заповнена продуктами, є холодильники із замороженими овочами та фруктами — заготовки на зиму. У кімнатах хостелу також чистота й порядок: тут кожен має свою шафку, ліжко, столик, і з билець ліжок чи стільців не звисає одяг, який у хостелах зазвичай ніде подіти. А іще у цьому притулку завжди є вільні кімнаті: для тих, хто терміново потребуватиме даху над головою, та окрема, де при потребі зможуть прихистити людей з тваринами. Адже війна в Україні триває і ніхто не знає, де, коли і в кого завтра росія відбере або зруйнує його дім.

МАЮ ПОСВІДКУ ПРО ТЕ, ЩО Я НЕ ПЕРЕСЕЛЕНКА

Після короткої екскурсії шелтером всідаємось на кухні пити компот із закарпатських фруктів. Перше, що запитую в Катерини, чи вона тут на Закарпатті з першого дня війни, як переважно усі кияни-переселенці.

- Ні, я приїхала сюди 8 березня, а 9 березня вже відкрила свій склад для гуманітарки. Ми й не думали про виїзд в перший же день, ми, знаєте, не із лякливих, - каже Катерина. - Тим більше, для моєї сім'ї це вже другий раз, коли почалася війна. Я — родом із Донецька.

- Аааа, - протягую я багатозначно і хочу сказати щось про “вдруге вимушених переселенців”, проте Катя перебиває.

- Ні, я в Київ виїхала давно, іще в 97-му. Але в 2014-му маму війна застала в Донецьку, і я її змогла вивезли з окупованого Донецька тільки тоді, коли поховали тата, а до того був рік “боїв” з батьками і їхнє “це наш дім, це наше місто”. Вони не могли просто так відпустити все те, що будували там роками. Це зараз уже все матеріальне не так сприймається, навіть мамою.

А щодо самої Катерини Терехової, то вона пишається посвідкою про те, що не переселенка.

- Свого часу, коли відкривала ФОП, добилася, аби мені видали такий документ в ЦНАПі, бо я із Донецька до Києва поїхала свідомо, а в рідне місто повернуся тільки з українським прапором. Тому я маю довідку від держави про те, що мені відмовлено у статусі внутрішнього переселенця. Хоча у березні я таки формально стала на якийсь час вимушеною переселенкою, і продовжую жити тут на Закарпатті, не повернулася додому за першої нагоди, як більшість киян, у травні.

- Коли почалася війна, я прокинулася від вибухів першою, - пригадує Катя. - Ми живемо в приватному будинку під Києвом по Одеській трасі, тож ми чули вибухи, які прогриміли на Голосіївському проспекті. Я пам'ятаю, як розбудила чоловіка і як кілька хвилин стояла перед дверима у мамину кімнату і не могла зайти, бо мені треба було їй вдруге сказати, що почалася війна. Я стояла перед її дверима кілька хвилин як ошпарена, думала, як же це вимовити. Розбудила маму зі словами: “Мамусечко, просинайся, будь ласочка, почалася війна, нас бомблять!”. Мама спросоння вибігла з кімнати.

Мати Катерини Терехової Валентина Крижанівська

Хоча паніки у нас не було, у 14 році ми вже пережили війну і втратили будинок, то ж для нас це все наче наклалося на щось вже пройдене. Ми просто знали, що робити і робили це. Перше, з чого почали — облаштували укриття в підвалі. Ми з мамою машинально почали зносити туди ковдри, подушки, теплі речі, воду, медикаменти, запаси їжі. Притягли навіть електродуховку, вай-фай роутер та кулер з водою. Такий вийшов у нас підвальний лакшері-лофт, - жартує Катерина.

Катерина пригадує, що розуміла: підвал — єдине укриття, яке вони мали. Загалом провели там 12 днів.

ПРОСИЛАСЯ ДО ВІЙСЬКОВИХ СНАЙПЕРКОЮ

- Я в перший же день “ввмікнула волонтерку”: почала допомагати військовим (мала практику ще з 14-го року), також “Охматдиту”, декільком пологовим у місті та студентам. Десь 4 березня зателефонували мої підопічні військові і попросили їхати з міста. Кажу їм: “Хлопці, я куплю собі зараз лінзи, піду до вас снайперкою.” Ну бо справді добре стріляю. “Катя, у нас є кому стріляти — а от дозволити собі втратити такого постачальника, як ти, ми не маємо права. Бери своїх і виїжджай”, - відповіли. Я тоді дослухалася до них і не пішла у військкомат. Інакше я би з Києва не виїхала.

Але нас було багато, загалом три машини, люди, коти і собаки. За день до цього до нас зайшов сусід — вони виїжджали, також одні із останніх на нашій вулиці, він приніс мені ключі від своєї машини: бери, мов, як знадобиться. Це врятувало, бо в одне авто ми не влізали. Почала формувати маршрут, знайшла контакти власника однієї з мереж АЗС, щоб могти заправитися, потім знайшла готель в Кам’янці-Подільському, аби спочити в дорозі. Ми знали, що їдемо на захід України, але не знали, куди саме. Виявилось, що в той же день мій друг-волонтер якраз робив третю ходку, вивозив людей похилого віку та дітей до кордону, знав безпечні шляхи. І треба сказати, що якби не він — велика вірогідність того, що нас убили б на Житомирській трасі, якраз в той день її обстріляли, там загинули цивільні в автівках. Якби я прокладала маршрут, ми поїхали б саме Житомирською трасою, - пригадує Катерина Терехова.

ПРОЯВ ДОБРА В ЧИСТОМУ ВИГЛЯДІ

Покидаючи дім, Катерина каже, що знали одне: треба їхати на західну Україну.

- За 15 годин з Києва ми дісталися Кам’янця-Подільського. Ночували в готелі, нам дозволили заселитися із котами-собаками, дали трьохразове харчування і при цьому не здерли захмарну ціну за номер. Це тоді приємно здивувало на фоні інших пропозицій. Я зі свого боку запропонувала їм допомогу як офіціант і по кухні — я ресторатор, маю величезний досвід в цій справі. Ми там три дні перевели дух. Поки перечікували в Кам’янці, мені написала подруга, що, мов, вони винайняли будинок в Хусті, але їдуть за кордон, а будинок проплачений, забитий продуктами і вільний. Ми їдемо туди, я одразу прораховую, що там можна облаштувати волонтерський штаб — питаю у друзів волонтерів, поможете? Поможемо, кажуть. Я збираю родину за сніданком, кажу, що ми їдемо в Хуст, робитимемо волонтерський штаб, годуватимемо людей в черзі на румунський кордон, прийматимемо посилки з гуманітаркою. Окрилені, ми підриваємось і їдемо. А дорогою власниця будинку не бере слухавки, не відповідає на повідомлення, зрештою, я розумію, що лоханулась, даруйте на слові, і ми зараз з батьками, друзями, собаками й котами їдемо в нікуди.

Катерина каже, що це був другий важкий момент з початку війни. Вона не могла підібрати слів, аби повідомити рідним про цю ситуацію.

- Виявилося, що мама моєї подруги з дітьми, яка жила в тому будинку в Хусті, забрала дітей і поїхала за кордон, а її чоловік, вітчим подруги, залишився в Україні і власниця того будинку накинула на нього оком. Словом, там відбулося щось не з'ясоване. Уже на під'їзді до Хуста я вийшла з машини, розревілася і все розповіла. “Я привезла вас в нікуди” — сказала їм. І ось ми посеред ночі на об'їзній Хуста, після 14 годин в дорозі, нас ніхто не хоче брати на ніч з собаками-котами, паралельно я ще заспокою матір подруги, яка також в шоці від новин про свого чоловіка. Ну й отаке. Якимось чином після 1,5 годинного обдзвонювання усіх підряд ми натрапили на директорку школи в Буштино, пані Мирославу, вона просто сказала: заспокойтеся, зараз я за вами приїду. Ми в цьому всьому потрапили на добру фею. Я її ніколи не забуду! Вона нам дала клас, з матрасами на підлозі, з попрасованою білизною, чисті рушники. Це був прояв добра в чистому вигляді, - ділиться спогадами волонтерка.

ВОЛОНТЕРСЬКИЙ СКЛАД ВІДКРИЛА НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПЕРЕБУВАННЯ НА ЗАКАРПАТТІ

- Ми там переночували, відіспалися, наступного дня погодилися на пропозицію двоюрідної сестри мого чоловіка, яка нас запросила в Ділок у свій будинок. Так ми потрапили сюди, під Мукачево. Я не покидала ідеї про волонтерський склад і ще дорогою туди знайшла контакти ріелтора. Наступного дня, 9 березня, я вже зустрічалася з ріелтором і оформляла оренду складського приміщення в Мукачеві. 11 березня ми вже прийняли першу велику посилку з Австрії, - каже Катя.

Так почався для Катерини Терехової волонтерський шлях на Закарпатті. Спочатку жінка думала, що її діяльністю на Закарпатті буде саме прийом гуманітарки на кордоні, сортування і передача далі в гарячі точки.

- Я ще з 14 року співпрацюю із фондом БОН, і від них дізналася, що сюди на Закарпаття везуть діточок з “Артеку”, загалом 180 осіб, це діти разом із персоналом, їх переміщували в колишній санаторій “Човен” в гірському селі Березники. Колеги спитали, мов, ти там на Закарпатті, підхопиш? Я з'ясовую, що потрібно 200 матрасів, ліжка, одяг, взуття та їду туди, щоб на місці глянути, що там і як. І від побаченого офігіваю — вибачте, не підберу іншого слова. Це ж колишній туберкульозний санаторій, там були старі матраси, тюремний посуд — металеві ложки, кружки, а найбільше нажахав стан туалетів та душових: я навіть не про бруд, а про те, що там познімали все, батареї просто здали на металолом. Воно все було неробоче. І сюди везли 200 дітей. Я здійняла бучу, зрештою, за 5 днів там з'явилися батареї, а потім доїхала перша фура з “Артеку”, вони привезли свій посуд, ліжка. Ми поміняли там всі душові, крани, сантехніку, прибрали туалети, придбали на всі чотири поверхи шторки в душі. 

Ну, бо душ — це така штука, де має бути особистий простір. ХХІ століття на дворі, все ж. Про це треба дбати, - розповідає Катерина.

Вона й досі допомагає релокованому на Закарпаття з Конча-Заспи “Артеку”, ціле літо завозила туди гуманітарку, також продукти. Нещодавно їй подарували для цього авто — добра знайома із Хорватії віддала свою машину на час війни, аби Катя могла возити речі тим, хто потребує. Паралельно Катерина Терехова опікується також дитячим будинком в селі Домбоки на Мукачівщині, там наразі проживає 52 дитини.

Я ЗАЙШЛА В ЦЮ СТАРУ ШКОЛУ І ПРОЄКТ ШЕЛТЕРУ ОДРАЗУ НАМАЛЮВАВСЯ В ГОЛОВІ

Мені хочеться спитати Катерину, як і коли вона це все встигає, але натомість запитую про те, як з'явився проєкт шелтеру для переселенців.

- В якийсь із разів, коли я прокладала гугл-маршрут в Березники, їдучи до дітей з Артеку, гугл мене повів натомість в Березинку, і так я дізналася про стару школу в селі. Знайомий дістав ключ, ми пішли подивитися, що там. Я, зайшовши туди, зрозуміла одразу, що це приміщення — ідеальне для дітей з особливими потребами: воно одноповерхове, нема порогів, широкі коридори, двері. В Києві у нас був такий благодійний фестиваль “Кураж базар”, одним із основних його напрямків була робота з дітьми з інвалідністю, і я, накладаючи свій минулий досвід на нові обставини, одразу сформувала в голові проєкт для дітей з інклюзією. На той час я передавала їжу та гігієнічні засоби  дітям-інвалідам у Рівне, тож запропонувала їм цю школу. Спитала знайомого архітектора, він зробив проєкт. Познайомилася з керівництвом села. Ярослав Радей підтримав ідею, він сам багатодітний батько, також волонтерить. Так почався цей проєкт. Але так вийшло, що ті діти уже мали де жити. Так той проєкт з будинку для дітей-інвалідів переріс у шелтер для переселенців.

Катерина подалася на проєкт і виграла грант на суму 28 тисяч доларів від фонду «Razom for Ukraine». На ці гроші й почалося будівництво притулку.

ТАК, У НАС ТУТ Є “КАСТИНГ”

Будівництво йшло дуже швидко: 1 травня розпочалися роботи, а 5 червня в шелтер заїхали перші сім'ї.

- Я дуже хотіла, щоб тут жили маріупольці. Коли евакуювали з “Азовсталі” перших 300 цивільних, я шукала цих людей по країні, хотіла, аби частина з них жили в моєму шелтері. Для мене Маріуполь - особливе місто, я часто там бувала, там було моє перше кохання. Я знайшла частину евакуйованих маріупольців в готелі на Буковелі, привезла їм великі дорожні сумки на колесах, їжу, солодощі, запропонувала переїхати до мене.  Вони всі шукали роботу, плели сітки, ходили на склади. Це відрізняло їх від тих людей, як перебували на Закарпатті із березня і які вже вжилися в роль переселенців: ходили на склади з гуманітаркою, шукали якісь речі, а поміж тим не працювали, а просто сиділи і чекали.

Але з маріупольцями також не склалося, їх переводили кудись централізовано в Івано-Франківську область, тому люди не хотіли зриватися та їхати на Закарпаття. А  тим часом тут, на Закарпатті, якраз розформовували притулки у дитсадочках та школах — їх звільняли до навчального року. Таким чином багато людей знову почали шукати для себе житло. Так більшість з теперішніх мешканців Катиного шелтеру опинилися тут.

На той час Катя вже мала багатющий досвід спілкування із ВПО, тому розуміла, що при поселенні до шелтера буде такий собі кастинг.

- Я створила гугл-анкету для реєстрації і першим пунктом помістила туди правила проживання в моєму шелтері. У нас заборонено вживання алкоголю, нічні посиденьки, у нас обов'язково треба допомагати по притулку, тому що це — ваш новий дім, невідомо, на який термін ви тут, і, отже, за ним треба доглядати. Тут немає обслуговуючого персоналу, який би це робив за вас, також проживання тут безкоштовне і триразове харчування теж. Тому в анкеті прошу обрати, яким саме чином людина буде корисна притулку: садівництво, кухня, прибирання.

Іще важливий момент: я не беру на проживання мисливців за гуманітаркою. Говорю про це з кожним.  Будь ласка, якщо вам щось треба, підійдіть до мене на склад, я вам усе видам. Якщо у мене не буде — я знайду, якщо не знайду — я куплю. Але тільки не ходіть по гуманітарку містом! Бо на 7 місяці війни це все уже важко діставати, а десь є люди, які справді потребують. Тому мені неприємно зустрічатися на відділеннях Нової пошти в Мукачеві із людьми, які брали у мене гуманітарку і передають свої запаси кудись далі по країні. Так не повинно бути, - говорить волонтерка.

Цікавлюся, чи працюють Катині правила в притулку і чи не буває ексцесів.

- О, ексцеси трапляються постійно!  От буквально перед вами тут була жіночка, яка просто кричала на мене і вимагала від нас поселити її сюди. Але я знаю, де вона жила досі і розумію, чому її виселяють: бо ці щоденні скандали неможливо витримувати. Але мені вона тут непотрібна. У нас тут спокій. І люди його цінують. Тут всі один одному помагають. За весь цей час від нас поїхала лише одна родина додому, коли проводжали, то плакали усім притулком.

ГЕОГРАФІЯ ЖИЛЬЦІВ — УСІ ГАРЯЧІ ТОЧКИ

Загалом, тут живе 37 людей — старші люди, молоді хлопці та дівчата, сім'ї з дітьми. Географія — Харків, Херсон, Бердянськ, Чорнобаївка, Дніпрорудне, Краматорськ, майже всі з гарячих точок.

Так, тут відчувається, що цей шелтер — як велика родина. Усі вітаються, питають одне в одного, як справи і що нового за день. “Ого, Нікіта, що таке, велике прання було?” - каже Катя хлопцю, який прийшов з роботи і забирає свої речі з пральні. Біля нас грається однорічна дівчинка, вона махає Каті і лепоче: “дя-дя Ка-тя”. “О, чули, чули, що вона каже? Дядя Катя! Вона каже, що я дядя!” - усі сміються і забавляють малечу.

Але тут не завжди ідилія.

- У нас бувають неприємні моменти. Але ми їх обговорюємо одразу ж і вирішуємо питання. У перший же день хтось у когось вкрав косметичну пудру. Наступного дня я зібрала усіх на кухні і просто попросила віднести на місце, щоб не шукати по шухлядах. Було також якось, що хтось забрав дві банки какао з поличок. Пояснила, що, мов, ви його зараз забрали від усіх, тому що ці дві банки какао — це вам на всіх на тиждень. Повернули. Я вже потім зрозуміла, що краще дозовано викладати продукти. Люди беруть їх не тому, переважно, що вони злі й погані. А тому, що бояться: раптом цього завтра не буде? Пояснювала також, чому хлопцям важливо піднімати кришку унітазу, чому важливо мити за собою в душі...

ЗУСТРІТИ СЕРЕД ЦЬОГО ВСЬОГО ЛЮДИНУ — ЦЕ І Є МІЙ КАЙФ ВІД РОБОТИ

Наостанок питаю в Каті, в чому її особистий кайф від такої роботи. Очевидно ж, що він не тільки у почутті соціальної відповідальності. Є щось іще.

- Так, є. Коли ти усвідомлюєш, скільки є нечесних людей, скандалістів, які погрожують, матюкаються, пишуть скарги, кидають в тебе коробками зі словами: “В смислє вы мне не дадите?! Я переселенка!” - “І я переселенка. І на відміну від вас не ходжу по точках видачі гуманітарки, а видаю її, відчуваєте різницю?” Але коли ти зустрічаєш у цьому всьому справжніх Людей, ці моменти вартують усіх твоїх нервів, втоми і грошей. Коли до мене приходить матуся і каже, мов, мені багато не потрібно, тільки на дитину. Починаєш розмовляти, питаєш звідки, дізнаєшся: Маріуполь, Херсон. Це пекло, люди пережили пекло, і вона нічого не просить. Вона не вважає, що їй усі винні. Тоді ти кажеш тихо, мов, а гляньте, у мене тут на вас хороший плащик є, і джинси, поміряєте? Ось таких людей хочеться обійняти, посміятися, поплакати. От саме через них я не зупиняюся.

Цікавлюся, чи вистачає зараз благодійників і чи вдається закривати усі потреби.

- По вівторках я роблю закупи для притулку на ринку в Мукачеві. Там мене уже всі знають: Катя в очках, Катя з Березинки, Катерина-київська волонтерка. Я купую все зі знижками, подарунками або за собівартістю. Я маю донаторів, які допомагають утримувати притулок в плані харчування. Вирахувала, що 24 тисячі на тиждень мені треба на їжу, а потім почали допомагати з притулком деякі селищні голови — вони спрямовують сюди допомогу вслід за “своїми” переселенцями, які переїхали до мене із їхніх шкіл та садків. Так у мене сума закупки зменшилась до 10-11 тисяч гривень. Зараз маю запас грошей на їжу приблизно на 4 місяці.

Нещодавно комюніті йогів надіслали мені гроші, вони бачать, що мені можна довіряти — що я не живу в пентхаусі, не їжджу на “Ленд-ровері”,  що я справді працюю і від цього є ефект.

Зараз єдине, що потрібно — щоб мені дозволили сплачувати за електрику в притулку як фізичній особі, а не в 5 разів більше.

Я МАЮ ЦЮ СУПЕРСИЛУ ДОПОМАГАТИ, НЕ ВИКОРИСТАТИ ЇЇ ЗАРАЗ БУЛО Б НЕЧЕСНО

Питаю Катю, як у неї особисто вистачає ресурсів на все це - на дітей, притулок, на проєкти. Знаю, що таке  вигорання: ніхто ж не стожильний. І ще: більшість киян поїхала із Закарпаття у травні.

- Чому ви залишилися?

- Тому що впевнена, що мало хто з людей має такі можливості допомагати, як я. Не кожна людина за три дні зможе зібрати чверть мільйона гривень і купити промислову машинку в будинок для дітей з інвалідністю. І якщо вже Всесвіт дав мені такі ресурси, це було би не по-людськи не використати їх в цей час. Так, я могла би сказати, що втомилася, що скучила за чоловіком і хочу додому. Я поїхала до нього нещодавно в Київ — всього на кілька днів, і повернулася назад. Якби просто кинула це все, це було би малодушшям з мого боку. Мати таку суперсилу і не використовувати її зараз було б не чесно. Цей шелтер — це мій особистий внесок в життя тих людей, які втратили свої домівки через війну. Це те, що я можу для них зробити. Для них, для себе і для своєї країни.

Знаєте, дуже часто ми із мамою, їдучи за продуктами, за гуманітаркою, чи за посилкою на Нову пошту, чи до дітей у санаторій, говоримо, що як же класно — мати цю справу зараз. Що ми не сидимо і не дуріємо від новин. Що ми можемо допомогти людям.

Знаєте, я не думаю зараз про те, як ми далі будемо жити. Звідки брати на це сили, ресурси, прораховувати виклики і загрози.

Я знаю, що ми будемо жити. Просто — ми будемо. І все для цього роблю.

Тетяна Когутич, УЖГОРОД-БЕРЕЗИНКА

Фото Сергія Гудака, Укрінформ.

Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду

 

22 вересня 2022р.