“Бібліотека — це не тільки про книги”: Євгенія Напуда про те, як бібліотека в Ужгороді стала простором безпеки та затишку

— Я не шкодую ані на мить, що пов’язала своє життя з бібліотекою, тому що тут за всі ці роки я змогла реалізувати себе в багатьох напрямках, і не тільки як бібліотекар у класичному розумінні, який видає книжки і отримує їх. Ми з колегами намагалися створити тут простір, де є комунікація між практично всіма членами громади, партнерськими громадськими організаціями, владою. Ми хотіли, щоб бібліотека стала третім місцем для людей на рівні дім, робота і бібліотека, – пише Varosh.

І тепер ми як ніколи переконалися в тому, що нам вдалося це зробити, тому що з 28 лютого, коли до нас масово почали приходити переселенці з запитами про україномовні книжки, які вони хотіли брати з собою за кордон, і ми побачили, що з людьми треба працювати в психосоціальному плані, ми змогли максимально організувати і використати практично всі простори бібліотеки, щоб нонстоп тут щось відбувалося. 

— Як війна вплинула на бібліотеку?

— Коли ми вранці 24 лютого прийшли на роботу, то у всіх був один настрій — у всіх нас опустилися руки і ми не знали, що робити. Нам прийшла вказівка закритися на невизначений термін, бо ніхто не знав, на що чекати. Нам треба було оговтатись, щоб зрозуміти, що робити, почались дзвінки щодо пошуку житла в Ужгороді. І в одній групі ми з колегами обговорювали, як облаштувати укриття, водночас я працювала волонтером у Центрі протидії дезінформації: треба було шукати фейки, які розповсюджувалися в рашистських тг-каналах. Дуже багато фейків було пов’язано з Закарпаттям. Дезінформація в перші дні лилася, як бомби з неба. Всі ми робили, що могли, багато моїх колег приймали людей у себе вдома.

Далі ми все-таки вирішили відкрити бібліотеку, тому що такий простір не міг залишатися порожнім, і через 3 дні після початку війни ми знову запрацювали. Люди приїжджали сім’ями, з дітками, їм же треба було облаштовувати той час, який вони тут проводять. До нас звернулися волонтери з організації “Цінність”, які в нас проводили цілу низку творчих ініціатив: і майстеркласи, і творча майстерність, і музична терапія і т.ін. І так до нас почали підтягуватися різні партнерства, громадські організації; далі ми й самі почали “застрибувати” в ті проєкти, які допомагали розвивати роботу з ВПО і створювати гарні простори для дітей та батьків. 

— Знаю, ви збирали україномовні книжки для українців, які виїхали за кордон. Вже закінчився збір?

— Він ще триває, правда, люди вже не так активно приносять книги, як на початку. Тоді люди принесли все, що змогли, ішли в книгарні, накуповували торби українських книжок і приносили нам. На сьогодні ми зібрали і надіслали близько 6 тисяч книг у різні міста Європи, багато пішло в бомбосховища в Києві. Тепер маємо інше завдання — збираємо книги для наших воїнів, на фронт.

— Це цікаво. Є якісь вимоги до цих книг, які краще приносити?

 — Ми намагаємося підбирати якісь цікаві книги, легкі, можуть бути історичні, дуже добре, якщо це вірші. За фідбеками від хлопців з’ясувалося, що на війні вони читають зовсім не таку літературу, як у мирний час. Ще дуже бажано, щоб книги були невеликі за форматом і в м’якій палітурці, щоб можна було при необхідності закинути її в кишеню чи рюкзак і побігти на завдання… Тому так і формуємо посилки.

А ще знаємо зі слів наших захисників, що вони дуже тішилися дитячим малюнкам та маленьким оберегам, які діти вишивали в нас на майстеркласах і потім ми їх вкладали в коробки з книгами. В жовто-блакитних кольорах діти вишивали маленькі тризуби, сердечка, ангеликів, вони перші стібочки зробили, а далі ми з колегами закінчували ці обереги і клали в посилки з книгами. Хлопці були просто в захваті, коли отримали ці обереги, розібрали їх, ховали собі в кишені, хто в паспорт чи військовий квиток, чи на бронік наліпили!..

— Але в класичному розумінні люди все ж приходять по книги в бібліотеку сьогодні?

— Звичайно. І відділ художньої літератури в нас на ура. Навіть з початком війни в нас двері не зачинялися — люди приходили і просили щось почитати. І книги, які ми мали з фонду “Капуркової книги”, давалися людям, які рятувалися від війни і мали їхати далі за кордон.

— Трапляється, що книги не повертають?

— Звичайно! (сміється) За це є штраф — потрібно купити таку саму книгу, або подібної вартості, і повернути її в бібліотеку. Іноді видаємо книги на нічний абонемент, це зазвичай у читальній залі, тоді за книгу залишають грошову заставу. В абонементі також працює грошова застава на особливо рідкісні книги, які є в одному екземплярі.

Андрія Любки книги в нас крали (сміється). Він сказав на це, що якщо крадуть, то тоді він дійсно хороший письменник. 

— З появою електронних книг сильно постраждала бібліотека?

— Я б сказала краще, що з появою інтернету, тому що там не зберігаються авторські права… Було залито дуже багато піратської літератури і до бібліотек по книги почали ходити рідше. Але водночас інтернет дав нам багато можливостей — світ розвивається, і бібліотека також. Наразі, в 21 столітті, бібліотека — це не тільки про книги. Книги складають десь 50% роботи бібліотеки, а все решта — це громадська, просвітницька, соціокультурна діяльність.

Музеями стають ті бібліотеки, де бібліотекарі не розвиваються. Все залежить від бібліотекаря. Якщо він хоче розвиватися, то розвиває і простір довкола себе. Хочеш змін — почни з себе, і тільки так можна досягти якихось успіхів на маленькому клаптику, на якому ти працюєш.

У нас на Закарпатті є невеличкі сільські бібліотеки, але там такі фанатки своєї справи працюють, такі ентузіастки, що вони з тих двох кімнаток бібліотеки роблять просто неймовірні речі: шукають спонсорів, закуповують нові книжки. Я знаю такі сільські бібліотеки, які мали кращі добірки сучасної літератури, ніж у нас, поки Інститут книги не почав за державною програмою постачати нам книги! 

— У нас у країні існує якась програма підтримки таких маленьких сільських бібліотек?

— У нас після децентралізації за бібліотеки відповідають територіальні громади. Інститут книги навіть в умовах війни продовжує працювати, і ми тепер отримали близько 2 сотень книг нової української літератури. Частина залишилась у нас, а решту ми роздали по громадах, де активно працюють бібліотеки.

— А ви підтримуєте бібліотеки, які цього потребують?

— Так, ми до війни обирали якийсь певний район, їздили сільськими бібліотеками, дивилися, як побудована робота, що потрібно виправити, давали рекомендації, взаємно ділилися досвідом. Потім почався ковід і це все перейшло в онлайн-формат, а тепер — війна.

— Як і чому виник Тато Хаб?

— Перший Тато Хаб виник у Краматорську. Там є така ГО “Клуб рибалок України” і якось вони (ще до війни) організували екосплав “Екотато може все” і побачили, що існує проблема комунікації між татусями і їхніми дітьми. На міжнародній конференції, де були представники Фонду народонаселення ООН, ділились досвідом відповідального батьківства, які діють у Європі. І голова Клубу рибалок Ярослав Бойко запропонував проводити такі активності зі свідомого батьківства і в Україні, бо в нас є дуже мало практик, де батьки навчалися б якісно проводити час із дітьми. Вони написали проєкт на грант, виграли його і відкрили перший Тато Хаб. Він став дуже успішним. Після цього вони вирішили створити мережу хабів: Тато Хаби з’явилися в Запоріжжі, Херсоні, Одесі, Києві і з початком повномасштабного вторгнення вирішили більше зосереджуватись на заході країни. З липня Тато Хаб запрацював в Ужгороді, Тернополі, Івано-Франківську. 

Наразі контури занять трохи змістилися — це психосоціальна допомога родинам, психологічна підтримка жінкам, чиї чоловіки зараз на передовій, підтримка родин ВПО ну і, звичайно, це чоловіча аудиторія, тому що це основна цільова аудиторія проєкту.

— Як ви залучаєте людей до участі в цих активностях?

— Це важко було робити і до війни, і тепер. Практично у всіх партнерських організаціях важко затягнути людей на захід. Є певна когорта людей, які ходять на такі речі із задоволенням, але ми хочемо якраз залучити і тих, хто не ходить. Показати їм, як класно бути разом, що ви можете отримати, які знання, рекомендації, як комунікувати з дитиною, як будувати сімейні стосунки. 

Україна йде в Євросоюз і європейське законодавство у сфері сім’ї буде імплементуватися в українське. І діяльність Тато Хабів — це вже величезний кейс, на основі якого можна це законодавство напрацьовувати і просувати. Дуже приємно, коли діти після тих активностей, які ми для них організовуємо, кажуть: “Нарешті ми всі разом з мамою і татом провели час!” або “Нарешті я побула зі своєю родиною!”. Або коли дорослі пишуть у відгуках “Дякую! Завдяки вам ми відчули себе однією великою родиною!”. Це пишуть різні люди після різних заходів — значить, ми створюємо їм відчуття затишку і, як на мене, це дуже важливо. 

Дуже складно створити людям домівку в іншому місті, ми всі стараємося допомогти і підтримати їх, але як би не було десь добре, а вдома найкраще… 

Бібліотеки не помирають, це вже давним-давно не архаїчні установи, і війна як ніколи чітко це показала. Ми справді стали тим простором безпеки і затишку для людей, які приїхали сюди. Де, як не в бібліотеці, можна зустрітися, запартнеритися, замережуватися, щоб максимально якісно продовжувати далі жити, незважаючи на умови. Після наших тренінгів про те, як відкрити ФОП, деякі люди таки відкрили його й успішно працюють; була в нас така гарна історія, коли молоді люди тут познайомилися і в них почалися стосунки. 

— Ви якось співпрацюєте з іншими бібліотеками міста? Вони ж діють, правда?

— Діють, звичайно, і діють чудово. Просто в кожної сформована своя цільова аудиторія. В міській бібліотеці в Пасажі щотижня проходить недільна школа, в бібліотеці на 8 березня тепер відбувся обласний шаховий турнір. З університетською бібліотекою ми співпрацюємо в науковій діяльності, це теж величезний сегмент нашої роботи.

Коли наші колеги евакуювалися в Ужгород, одна з них, з публічної бібліотеки ім.Лесі Українки, взагалі сиділа тут, за моїм столом, і дистанційно проводила заходи. Інша колега з міської бібліотеки Харкова приїхала до нас і ми спільно організували літературний вечір “Людина. Доля. Епоха”, який діяв у Харкові кілька років, а цього року провели тут, і в ньому взяли участь і наші закарпатські поети. 

І бібліотека “Казка” працює, там дуже хороший креативний колектив, проводять для дітей різні інтерактивні форми. Це дуже приємно, що життя в бібліотеках вирує і дійсно є результат від нашої роботи. 

Зоряна Попович, Varosh

Фото зі сторінки Закарпатської обласної бібліотеки у Facebook