Найтяжче – втрата побратима: історія військового Ніксона

Коли дивишся на головного сержанта Ніксона, то здається, що він завжди був в війську – впевнений, спортивна статура, спокійний голос, харизма. Але до 24 лютого Микола «Ніксон» був звичайним підприємцем у Харкові. Як сам каже – невеличка крамниця жіночого взуття була спільною з жінкою справою. Зізнається, що ніколи б й не подумав брати зброю до рук, але настав цей час.
«На початку березня 2022 року перевіз родину до Ужгорода, а сам пішов до військкомату і наступного ж дня був на навчальному центрі 128-й окремої гірсько-штурмової бригади. Було чітке розуміння, що я мушу це зробити. Це як в гаслі моєї рідної бригади – «Лем ми!». Треба вставати й іти захищати. Нічого надзвичайного – просто треба. Намагався піти ще в Харкові, але потрібно було вивезти дружину й 87-річну мати, залишити їх там не можна було –
напередодні виїзду прилетіло в сусідній двір».«Зрозуміло, що строкову службу я проходив – ще в 1985-му році. Тоді закінчив службу старшиною. Тому призначений був на сержантську посаду, відповідав за певну ділянку позицій».
«Адаптуватися потрібно було швидко, але кожен розумів навіщо ти там і за що борешся. Перший бойовий досвід – населений пункт Яковлівка. Позиції були на трасі Бахмут-Лисичанськ. Я розумів, чого очікувати. Що буде тяжко, боляче. Найтяжче – втрата побратима. Постійне питання в голові «Чому він, а не ти?». Але, на жаль, війна вона така…»
«Під час звільнення Херсонщини. Наш підрозділ штурмував. Їхали на завдання піднесені. Але… два кульові поранення в правий бік. На жаль, це не дозволило мені з хлопцями йти далі. Дуже важке поранення. Потім шпиталі, довге лікування, кілька операцій. Після останньої дізнався, що праву нирку лікарі вимушені були видалити. Коли вже більш-менш оклигав, був переведений до Ужгородського РТЦК та СП і зараз несу службу там. Часто чую міф – ніби в
ТЦК служать хлопці по блату, за гроші, які нічого не бачили. Це – повна маячня!».«Звичайно, мрію про цивільне життя. Але спочатку стовідсоткова перемога і повернення наших кордонів до рівня 91-го року. Варто всім не забувати – тільки ми можемо перемогти ворога, за нас це ніхто робити не буде. Лем ми!».
До теми
- «Коли почалася повномасштабка, мені було 55. Але я пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати не зможу їх захистити, і пішов у ЗСУ…» Історія бійця 128-ї бригади Миколи
- Таємниця Клари Буткаї: камінь в Ужгородському замку зберігає зворушливу історію XVII століття
- Рятувальник Олександр Брайловський про те, як не зламатися там, де світ валиться під ногами
- “Мрію, що колись повернуся додому – в український Маріуполь”: перша повернута з окупації дівчинка Кіра Обединська в Ужгороді
- «Ворожий дрон вдарив у задню частину САУ, але вибухівка відлетіла вбік і не здетонувала – ось, що значить бойова удача!..» Історія бійця 128 бригади «Маестро»
- Військова Наталія Зотова: "Коли ТЦК перевищує повноваження це треба розслідувати. Але, якщо жінки перекинули машину ТЦК, на це треба теж реагувати відповідно"
- Замки Закарпаття – в новій експозиції обласного краєзнавчого музею
- "Мені на позиції не потрібен такий, що не боїться. І боягуз не потрібен". Щоденник піхотинця, родичі якого служать в армії РФ
- Христина Керита: «Життя у мене видалося складним, але я не нарікаю»
- «Після того, як ми «прокосили» ворожу посадку «Шилкою», наші штурмовики зайшли туди майже без опору…» Історія бійця 128-ї бригади
- Із вівторка почав курсувати щотижневий безкоштовний евакуаційний рейс потяга № 45 за маршрутом "Суми – Ужгород"
- Наталя Зотова, репортерка, волонтерка, чиновниця, військова: "Два місяці на стабілізаційному пункті - найпотужніше, що сталося зі мною в житті"
- АТО, “Азов”, 11,5 місяців полону і повернення на службу. Історія бойової медикині, ужгородки Галини Зайцевої
- Реставрував найстаріший орган України: як закарпатець Шандор Шрайнер понад 15 років обслуговує музичні інструменти
- «Смак Ужгорода»: кулінарні картки з рецептами страв, які зможе приготувати кожен
- У Ставного є план. І не один. Як жити під час війни у селі і бачити перспективи
- «Я цілу ніч пробув у окопі з двома росіянами, котрі взяли мене в полон. Але вранці вийшов звідти до своїх, а вони залишилися назавжди…» Історія бійця 128-ї бригади
- "Дивлюсь на них і розумію, що все зробив правильно". Історія закарпатця, який став опікуном для трьох дітей
- «Я виріс тут, знаю всі місця з дитинства, тут живуть мої рідні – це моя земля. Тому мені є за що воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Дмитра
- Втрачений Ужгород: про що писали газети сто років тому, у травні 1925-го
До цієї новини немає коментарів