«На бойових позиціях головне – не панікувати. Чим холоднокровніше поводишся, тим більше шансів уціліти…»

Вдома, на Хмельниччині, Артема чекають рідні та близькі, в тому числі 4-річний син.
– У 2012 році я проходив строкову службу, але це, звичайно, не можна порівняти з війною, – розповідає Артем. – Найкраще навчання я пройшов не на полігоні, а вже в бойовій бригаді, безпосередньо на вогневих позиціях. Пам’ятаю, під час першого виходу, коли нас обстрілювали з різної зброї, я не знав, як поводитися. Але швидко зрозумів, що головне – не панікувати, на дати страху взяти гору. Чим спокійніше, холоднокровніше поводишся, тим більше шансів уціліти… У грудні 2022 року, коли ми тримали оборону біля Соледара, росіяни штурмували наші позиції хвиля за хвилею, декому вдавалося підібратися впритул. Я б не сказав, що вони діяли професійно, але давили кількістю. Тоді доводилося знищувати їх зі стрілкової зброї. Тут усе просто – хочеш вижити, мусиш вбити ворога. При виході з позицій, коли нас міняв інший підрозділ, я отримав контузію. Але загалом усе закінчилося добре, я живий-здоровий.
Восени минулого року, під час оборони позицій на Запорізькому напрямку, Артем потрапив під мінометний та артилерійський обстріл і отримав ще одну контузію. Проте швидко повернувся в стрій і продовжує воювати.
– Я на війні вже півтора року, – подовжує Артем. – Тут непросто, але допомагають триматися товариші. У нас дуже хороший, згуртований колектив – хлопці, на яких можна покластися. Звичайно, хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Коли я пішов у ЗСУ, сину було 2,5 роки, і він не дуже розумів, чому мене немає. Зараз син трохи доросліший, ми постійно на зв’язку, часто спілкуємося по відео. Я ніколи не говорю з ним про війну, не думаю, що це потрібно. Тому син думає, що я на роботі й чекає, коли вже повернуся додому. Я воюю в першу чергу за нього…
До теми
- «На позиції мені не потрібен боєць, котрий нічого не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен…» Історія бійця 128 бригади Анатолія
- Пекар, який став мінометником. Історія бійця 156-ї окремої механізованої бригади з позивним «Мадяр»
- Заради доньки: історія прикордонника Олександра Товта
- «Я захищаю свою сім’ю, щоб жодна падла не прийшла й не сказала, що мій будинок уже його…» Історія бійця 128-ї бригади Михайла
- Закарпатська міфологія на картах таро: як художниця з Ужгорода популяризує український фольклор за кордоном
- Гідні умови праці й зарплата, як у сусідів із ЄС: підготувати й утримати фахівців
- «Хочу знову підіймати український прапор на змаганнях — як в Україні, так і за її межами». Боєць стрілецького батальйону поліціії на псевдо Слон
- "Синевирське диво" під час війни. Як правильно зробити бізнес на вівцях, а репутацію - на ефективному керівництві
- Як ветеранам повернутися до цивільного життя й роботи: досвід Семена Махліна
- Декомпресія в горах: як закарпатські гвардійці відновлюють сили після фронту
- Олександра Козоріз: "Слово, до якого підходиш навшпиньки, віддячить рясно"
- «В дитинстві я лазив на стрімкі скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні нашої бригади…» Історія Степана, бійця 128-ї бригади
- Археологи завершили розкопки у Мукачівському замку "Паланок". Знайшли унікальні артефакти (ФОТО, ВІДЕО)
- Меблі лікаря Новака, старовинні медичні інструменти та шеврони: експонати Музею історії Закарпатської обллікарні
- Історія однієї картини: «Верховинське село» Антона Кашшая
- IT-кластер Закарпаття: три роки розвитку, стійкості та інновацій
- «У мене дома молодший брат, йому 6 років. Я воюю за нього…» Історія Артема, бійця 128-ї бригади
- "Провина євреїв була лише в тому, що вони євреї": історія порятунку єврейського хлопчика на Закарпатті під час Голокосту
- «Собака для ветерана»: історія Дмитра та його улюбленця Блека
- Удочерили трьох сестричок і завели козу. Родина з Київщини кардинально змінила життя на Закарпатті, і не тільки своє
До цієї новини немає коментарів