«Які думки перед штурмом? Що все буде добре. Хоча кожен усвідомлював, що це може бути дорога в один кінець…» Історія бійця 128-ї бригади
Десять років заробітчанського стажу в різних країнах Європи говорять самі за себе. У кінці 90-х Мокрий пройшов строкову службу в ракетних військах і дослужився до молодшого сержанта. А в жовтні 2022-го отримав повістку й пішов у ЗСУ, залишивши дома дружину й двох дітей підліткового віку. Після навчального центру потрапив у штурмову роту 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Бойове хрещення Володимир отримав взимку 2022 – 2023-го, під час боїв за Бахмут.
– Звичайно, було страшно, – каже Мокрий. – Росіяни стояли від нас метрів за 100, вони зайняли наші колишні окопи, і нам дали завдання відбити їх. Ми пішли трьома групами по двоє чоловік із різних сторін. Одна група відволікла вогонь на себе, а ми підібралися впритул і закидали росіян гранатами. Їх повикидало на бруствер, усі загинули. Судячи з шевронів, регулярні війська, не «вагнери». Але й наші хлопці гинули. Того ж дня ми з товаришем сиділи на вогневій точці, і мені дали наказ із іншими бійцями зачистити посадку. Товариш залишився сам, росіяни обійшли його ззаду й застрелили. Ще один хлопець пішов за гранатами й потрапив під приціл снайпера. Він був контрактником, 21 рік, мав перший бойовий вихід…
У ті дні Мокрий і сам балансував на межі життя й смерті. Отримав контузію, коли ворожа БМП під’їхала на 100 метрів і обстріляла бруствер із гармати, потрапив під вогонь ворожого дрона.
– Ми займали два окопи, розділені перестінком, у одному стояв «покемон» (кулемет Калашникова), накритий піксельною курткою. Оператор російського дрона подумав, що це кулеметник і скинув «морквину» (гранату від ручного протитанкового гранатомета). Я в цей момент стояв у сусідньому окопі, на щастя, спиною. Вибухова хвиля обминула перестінок і кинула мене на землю – так я «заробив» ще одну контузію. Бахмут – це незабутній бойовий досвід…
Через пів року 128 ОГШБр взяла участь у контрнаступі в Запорізькій області. Мокрий на той час був уже досвідченим бійцем, і це допомогло йому при виконанні найнебезпечніших завдань – штурмів.
– У нас було достатньо часу підготуватися, тому ми дуже ретельно вивчили ворога – особовий склад, укріплення, зброю й бронетехніку… Кожне наше відділення знало, куди йде й що робить. Штурми, як правило, починалися вдосвіта, наша піхота рухалася на БМП в супроводі танка й «УР-ки» (гусенична установка розмінування), моя БМП – завжди перша. Які думки перед штурмом? Що все буде добре. Хоча кожен усвідомлював, що це може бути дорога в один кінець. Я дружині відверто про це казав, та й діти розуміли – не маленькі… Але Бог милував – ми накривали росіян вогнем і ті тікали з добре укріплених позицій…
Уже минулого літа головною небезпекою для піхотинців ставали не стрілецька зброя чи артилерія, а дрони. І з кожним місяцем їх вогнева потужність зростала. Володимир неодноразово відчув це на собі.
– Я з п’ятьма хлопцями зайшов замінити товаришів, мені показували позицію (довга траншея, посередині бліндаж на два виходи). І нас засікли з повітря. Прилетіли два дрони зі скидами, ми одразу кинулися в бліндаж. Один дрон скинув газ, який проник у бліндаж, а другий із вибухівкою завис над іншим входом, чекаючи, коли ми почнемо задихатися й вискочимо назовні. Вони діяли дуже злагоджено. Ми почали задихатися в бліндажі, ще якихось пів хвилини – і все. Але в другого дрона закінчувався заряд батареї, і він скинув вибухівку, не дочекавшись нас. Якби не ті пів хвилини, було б шість загиблих…
Теперішні позиції штурмовиків 128 ОГШБр стоять за 600 метрів від росіян. І найважче – не втримати їх під ворожим вогнем, а дістатися туди й вийти на міні-ротацію, не ставши мішенню для дронів. З цієї причини перебування на нулі розтягують у часі по максимуму – так безпечніше, хоч як би парадоксально це не звучало.
– Позаду нашої СП-шки (спостережний пункт) метрів за 150 є погріб – напівзруйнований, але міцний. І ми міняємося по шість годин – двоє на СП-шці, решта чекають у погребі, де можна прилягти. Останнім часом, щоб менше світитися, розтягуємо зміни до 24 годин. Зв’язку там немає ніякого. Моя крайня ротація на нулі – 48 днів, із них 15 я не міг вийти на зв'язок із рідними. То дружина всіх на ноги підняла, в Київ дзвонила. Позаду нас метрів за 600 є точка зі Старлінком, але добігти туди можна тільки в сильний вітер і дощ, коли не літають дрони. Інакше це може коштувати життя. 600 метрів ніби й недалеко, ось і думай, що краще – випробувати долю й поговорити з рідними, чи сидіти в укритті й знати, що вони там з розуму сходять від невідомості…
Нещодавно Володимир отримав відпустку й свої 44 роки відсвяткував у колі рідних. Поїхав із сім’єю на Закарпаття, відвідав SPA-центри, відпочив, якщо можна вважати відпочинком коротеньку військову відпустку.
– Дуже гарна поїздка, я щасливий, що хоч трохи побув із рідними. Та й відпочинок на Закарпатті вийшов розкішний, а що – хороша робота, зарплата дозволяє, – невесело жартує Володимир. – Але краще б не бачити такої роботи, а заробити можна і вдома…
-->
До теми
- «Особисто я воюю за товаришів, що загинули…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Кулеметник завжди останній залишає позиції…» Історія бійця 128-ї бригади
- "Кіл прийняв на себе перші осколки, врятував мені життя. А сам загинув". Історії про дружбу між бійцями та собаками на передовій
- «Вдома чекає 15-річний син, і я не хочу, щоб він теж воював…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Наша протитанкова ракета влучила прямо в бліндаж із десятком «вагнерів». Ніхто звідти не вийшов…» Історія бійця 128-ї бригади
- "До Старлінка 600 метрів, ось і думай, що краще – випробувати долю й поговорити з рідними, чи сидіти в укритті й залишити їх у невідомості". Історії штурмовиків з гарячих точок
- «Найгірше, що може статися з бійцем на нулі – паніка. Тому якщо хочеш вижити, залишай емоції десь далеко і поводься адекватно…» Історія бійця 128-ї бригади
- Із Миколаєва – в Ужгород: як війна змінила життя нейрохірурга Дмитра Сікорського
- «Найжирніша» моя ціль – російський танк…» Історія військового 128-ої бригади
- Мисливець за ворожою технікою "Цитрус". Ужгородець Роман Гапак у 20 років був нагороджений двома бойовими орденами
- Сергій Шахлевіч: «Однією з ключових переваг служби за контрактом є можливість вибрати військову частину, підрозділ та посаду для проходження військової служби».
- «Ми зробимо все, аби ця війна не знищила життя наших майбутніх поколінь»: Історія закарпатського правоохоронця, який захищає Батьківщину
- «Коли осколок влетів у бронежилет, було враження, що мене огріли по спині кувалдою..» Історія бійця 128-ї бригади
- «Я відмовився від броні заради дітей. У мене двоє – донька й син…» Історія воїна 128-ї бригади
- Любов буває різна. Історія про маму полеглого бійця з Карпат
- Джері: «На питання, коли закінчиться війна, у мене проста відповідь». Історія військового, який служить у ТЦК
- «Снаряд від танка влетів у бліндаж, де я ховався від обстрілу, і не вибухнув. Янгол-охоронець у мене точно є…» Історії з фронту від 128-ї бригади
- «Може бути все, що завгодно, тому готуємось до всього». Як гвардійці проходять бойове злагодження
- "Я радий, що поранили мене, а не когось із хлопців" - історія розвідника з Ясіня
- Гранатометник "Вуйко". Випускник істфаку УжНУ, головний сержант Василь Лашкай захищає Україну з 2014 року
До цієї новини немає коментарів