«Особисто я воюю за товаришів, що загинули…» Історія бійця 128-ї бригади

До війни Юрій був цілком цивільною людиною, він закінчив Київський національний університет архітектури й будівництва, після якого певний час працював за кордоном, а далі в себе вдома на Львівщині. У лютому 2022 року, буквально за кілька днів до вторгнення росіян, у Юрія народилася донька.
– Тоді я дав собі установку – поки дитині не виповниться рік, на війну не піду, – розповідає Спринтер. – Хотів, щоб дитина хоч трохи підросла, і дружині було б легше без мене. Так воно й сталося. У лютому 2023-го, коли їхав на роботу, машину зупинили поліцейські й ТЦК. У мене давні проблеми з хребтом, однак я й не намагався «відкосити», одразу пішов у навчальний центр. Звідти мене направили на курси в Сухопутну академію, де я отримав офіцерське звання, після чого потрапив у 128 ОГШБр.
Юрій із тих офіцерів, котрі безпосередньо виконують складні бойові завдання разом із солдатами й сержантами, в тому числі йдуть на штурми.
– Нам поставили задачу відбити позиції в посадці, які втратив сусідній підрозділ, – кілька траншей, окопи й бліндаж. Там закріпилося до десятка росіян. Вночі ми непомітно добралися за 400 метрів до них і перед світанком, як тільки наш танк зробив постріл, пішли на штурм. Нас підтримувала ствольна артилерія, мінометка і дрони. Я був старшим, контролював, щоб росіянам не змогла надійти підмога на квадриках чи мотоциклах. Росіяни виявили запеклий опір, і в нас почалися поранені. Дуже швидко ворогу на підмогу прилетіли кілька десятків ФПВ-шок плюс дрони зі скидами, підключилися також арта й міномети. Нам треба було діяти дуже швидко. Ми були на позиціях за кілька хвилин і почали ближній бій. Кілька росіян спробували втекти через поле, одного я дістав із кулемета, інші або загинули, або відстрілювалися. Особливо затятим виявився один, що сидів у бліндажі. Ми закинули туди десь 15 гранат, а він усе одно стріляв. Або трупами своїх прикривався, або мав там нору. Щоб просунутися вперед, ми мусіли пройти той бліндаж. Росіянин замовк, тільки коли я влупив у бліндаж із «мухи» термобаричною гранатою. Так ми змогли просунутися далі й відбити позиції…
Під час штурму особливо відзначився один із бійців, котрий прикривав товаришів у найважчі хвилини. На жаль, у тому бою він загинув.
– Коли ми пройшли ворожий бліндаж і просунулися вперед, на нас налетіли ФПВ-шки, а до позицій почало наближатися підкріплення росіян, – продовжує Юрій. – Наш товариш отримав поранення в спину, однак попросив залишити максимум боєкомплекту й поки ми відходили в бліндаж, щоб сховатися від дронів, прикривав нас. Через кілька хвилин, незважаючи на поранення, він сам зміг повернутися до нас. Затим ми отримали команду евакуювати поранених до пікапа, який зумів під’їхати на максимальну близькість. Туди треба було пройти кілька сотень метрів, і в цей час нас накрили з міномета. На жаль, товариш, що прикривав нас, загинув…
Сам Юрій до виконання складних бойових задач ставиться з холодним розумом.
– Тут усе просто – або ти, або тебе. Думати під час бою нема коли, дієш автоматично. Це вже потім аналізуєш… За що воюю особисто я? За товаришів, що загинули. У нас дуже дружній колектив, хлопці з різних регіонів, переважно захід і центр. Усі прості роботяги, 90 відсотків мобілізовані. Саме за них і воюю, а та земля в Луганську чи Донецьку мені не потрібна… Звідки беру сили? Мені просто треба час від часу побути вдома біля дружини й доньки – цього достатньо…
До теми
- «Я виріс тут, знаю всі місця з дитинства, тут живуть мої рідні – це моя земля. Тому мені є за що воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Дмитра
- Фільм закарпатця Дмитра Грешка “Дівіа” змагатиметься за Кришталевий глобус
- Розвідник "Азіат". Загиблий Герой із Ужгорода, головний сержант Віктор Кущик нагороджений трьома орденами "За мужність"
- «Я й від ФПВ тікав на швидкості 120 кілометрів, й під скиди потрапляв, і на протитанковій міні підривався… Але далі їжджу й ніколи не панікую!» Історія бійця 128-ї бригади Анатолія
- «На позиції мені не потрібен боєць, котрий нічого не боїться, бо він перший загине. І боягуз не потрібен…» Історія бійця 128 бригади Анатолія
- Пекар, який став мінометником. Історія бійця 156-ї окремої механізованої бригади з позивним «Мадяр»
- Заради доньки: історія прикордонника Олександра Товта
- «Я захищаю свою сім’ю, щоб жодна падла не прийшла й не сказала, що мій будинок уже його…» Історія бійця 128-ї бригади Михайла
- «Хочу знову підіймати український прапор на змаганнях — як в Україні, так і за її межами». Боєць стрілецького батальйону поліціії на псевдо Слон
- "Синевирське диво" під час війни. Як правильно зробити бізнес на вівцях, а репутацію - на ефективному керівництві
- Як ветеранам повернутися до цивільного життя й роботи: досвід Семена Махліна
- «В дитинстві я лазив на стрімкі скелі за едельвейсами, а тепер ношу едельвейс на шевроні нашої бригади…» Історія Степана, бійця 128-ї бригади
- Археологи завершили розкопки у Мукачівському замку "Паланок". Знайшли унікальні артефакти (ФОТО, ВІДЕО)
- «У мене дома молодший брат, йому 6 років. Я воюю за нього…» Історія Артема, бійця 128-ї бригади
- "Провина євреїв була лише в тому, що вони євреї": історія порятунку єврейського хлопчика на Закарпатті під час Голокосту
- «Собака для ветерана»: історія Дмитра та його улюбленця Блека
- Удочерили трьох сестричок і завели козу. Родина з Київщини кардинально змінила життя на Закарпатті, і не тільки своє
- «Я готова й далі служити в ЗСУ, тільки б моя дитина не бачила всього цього, тільки б їй не довелося воювати…» Історія військової 128-ї бригади Таміли
- «Під час штурму росіяни захопили сусідній бліндаж за 25 метрів від нас. Ми знищили всіх…» Історія військового 128-ї бригади Дмитра
- «Захищати Україну – мій обов’язок»: полеглий Максим Чомоляк був великим патріотом України
До цієї новини немає коментарів