Питаю полоненого: «Ти чого сюди прийшов?» «У мєня крєдіти, надо погасіть»

33-річний Андрій – стрілець гірсько-штурмової роти 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади – із прикарпатського міста Калуш, назва якого й стала його позивним. У ЗСУ Андрій потрапив півтора року тому – спершу пройшов навчальний центр, відтак почав служити в своєму підрозділі.

– Я не проходив строкову службу, але швидко освоївся тут, – каже Калуш. – Хлопці всього навчили, показали, гарно прийняли в свій колектив. На бойових позиціях працюю з усього, що потрібно, – автомата, кулемета, гранатомета… Звичайно, виходити на «нуль» страшно. Коли вперше, ще не так – я розумів, куди йду, але не відчув на собі. А тепер усе знаю з власного досвіду.

Калуш дуже багато часу провів на передовій, одну з позицій, яку він утримував із товаришами, росіяни штурмували по двічі на добу.

– Деякі добиралися до нас на 10 метрів, виходили на бруствер. Часто – дуже погано озброєні й екіпіровані, без броні, без автоматів, з кількома гранатами і якимись таблетками в жмені. Йшли, наче безсмертні. Коли вдавалося, ми брали їх у полон. Питаю одного полоненого: «Ти чого сюди прийшов?» «У мєня крєдіти, надо погасіть». «Ну, я ж не банк, який кредити гасить, то для чого ти прийшов – мене вбити?» «Нєт». «А для чого тоді?» Мовчить…

Під час одного з ближніх боїв Калуш отримав поранення – куля з автомата влучила в шолом, пробила його й черкнула голову, на щастя, поверхнево.

– Я відчув, що тече кров, але не втратив свідомість і почувався адекватно, тому продовжив бій. Коли ми відбили штурм, зняв шолом і почав шукати кулю. Вхідний отвір у шоломі є, вихідного немає і кулі теж немає. А потім я звернув увагу, що в мене прострелений приклад на автоматі. Як виявилося, куля пробила шолом, по внутрішній стінці змінила траєкторію і влетіла в приклад. І такі дива трапляються під час бою!.. Надати мені нормальну медичну допомогу тоді не було можливості, евакуювати так само, то я залишився на позиції ще на десять днів, поки не прийшла заміна. І далі відбивав із хлопцями ворожі штурми. Коли мене нарешті вивезли, закривавлена балаклава настільки присохла до голови, що довелося її намочити водою й так відривати…

Батько Андрія теж воює, щоправда, в іншій бригаді. Чоловік, котрому скоро виповниться 60 років, пішов у ЗСУ одразу після мобілізації сина.

– Я тоді довго був на позиціях, де немає зв’язку. Повернувся, дзвоню мамі, а вона плаче. «Чому ти плачеш? У мене все нормально». «Тато сказав, що не може залишатися дома, пішов у військкомат, і його взяли…» «Ну, я вже нічого не зроблю. Якби на день-два раніше, то спробував би відрадити…» Тато в мене живчик, не виглядає на 60. Він хотів до мене, але я категорично відмовив – це б відволікало, ми б не так служили, як переживали один за одного. Тому він пішов у іншу бригаду, зараз теж у зоні бойових дій, але в тиловому підрозділі, ремонтує машини. На штурми його не беруть, і це добре…

Вдома крім матері й молодшої сестри Андрія чекають дружина й двоє синів. Дітям особливо важко змиритися з довгою відсутністю батька.

– Старший син уже дещо розуміє, але все одно важко це сприймає. Коли я вперше приїхав у відпустку, не хотів мене відпускати. А молодший син не впізнав, йому було всього три роки. Під час відпустки десь тиждень тікав від мене, ховався. Перед тим я намагався спілкуватися з ним по відео, якщо був зв’язок, але він зовсім маленький був, то розмови не виходило. Зараз уже краще… Я воюю за свою сім’ю, без них я ніщо. І за своїх товаришів… Стомився вже, але в СЗЧ не піду. Що тримає? Побратими. Мені й дома дехто казав: «Не їдь туди більше, лишайся», але я так не можу. Товариші теж хочуть у відпустку до своїх рідних і чекають, коли я повернуся. Тому не можу їх підвести…