«Най ся журить цар Ірод, ми ся не журімо!»: як здавна колядували у селах під Говерлою

Століття тому, коли регіон опинився у складі Чехословацької Республіки, дослідники-етнографи й журналісти-репортери поспішили у гірські поселення, щоб побачити вертепні дійства та почути старовинні колядки. У кожному з верховинських районів краю – від Ужка до Ясіня – були свої різдвяні традиції. Розповімо, якими їх зафіксували чехи у селах під Говерлою, на Гуцульщині, яка тоді була для прибулих відкривачів культури «кінцем географії».

Колядники у селищі Великий Бичків на Рахівщині у 1920-1930-х роках. Фото з архіву Василя Поповича

«Під горою, під чорною, звізда засвітила…»

Року 1935 у журналі «Letem sv?tem» опублікували невеликий допис журналіста Ф. Домлувіла під назвою «Різдво на Підкарпатській Русі». Чеський репортер зауважував, що жителі Підкарпатської Русі греко-католицької та православної конфесій святкують Різдво Христове через тиждень після Нового року за юліанським календарем, що на 13 днів відстає від григоріанського, і писав: «У сьогоднішніх складних обставинах воно не святкується так демонстративно, як у минулі роки. Русини (давня назва українців) зберегли багато різдвяних забобонів і звичаїв, яких вони дотримуються у первісній традиційності. Кожен регіон має свої особливі, самобутні звичаї, але найрізноманітніші та найцікавіші можна зустріти у добросердих гуцулів Рахівщини.

Бетлегем у селищі Ясіня на Рахівщині, 1930-ті роки. Фото Карела Ганси

Весь сезон Адвенту – сакральний і таємничий час. Найбільше забобонів пов’язано зі Святвечором. Цілий день русини постять. Увечері сідають за розкішну вечерю з дев’яти страв, господиня також пече калач, з якого по шматочку дає худобі і птиці, нібито для того, щоб уберегти її від хвороб у наступному році.

Навіть ворожок (відьом) у минулі роки запрошували на різдвяну вечерю, або посилали їм багату платню, щоб не прогнівити їх, і щоб ворожка не накликала нещастя і хвороби на весь дім.

Після вечері виконують багато старовинних звичаїв і забобонів, особливо незаміжні дівчата, які таким чином намагаються дізнатися, за кого їм судилося вийти заміж.

Бетлегем у селищі Ясіня, 1920 1930 ті роки. Фото з родинного архіву І.С. Дорогань

Опівночі вони йдуть на вечірню літургію. Напередодні Різдва і протягом усіх руських (тобто українських) свят по селах ходять колядники – святково вбрані церковні служителі, які жертвують виручені від колядок кошти на оздоблення храмів. В останні роки колядники одягаються в барвисті костюми, що представляють царів, святого Йосипа, двох солдатів, двох пастухів, єврея, чорта і музикантів. Колядників супроводжує святково вбраний пастух з довгою пастушою трембітою або рогом, і вони гучно сурмлять біля кожної оселі. Русинські хлопчики, у свою чергу, роблять великий «бетлегем» (Шопка у вигляді церкви. На Закарпатті «вифлеєм» як вертепне дійство часто називають «бетлегемом»), з яким ходять по домівках, барвисто вдягнуті, і колядують. 

На руське Різдво і на День святого Стефана (другий день Різдва) відбуваються веселощі. Після закінчення богослужінь віряни шикуються в чергу і прямують до корчми на чолі з прімашем (музикант-віртуоз). Прімаш починає грати на скрипці:

“Під горою, під чорною, звізда засвітила, зажурився цар Ірод, з божого рождества.

Най ся журить цар Ірод, ми ся не журімо, до вороха дівки й хлопці, най загуляємо!”.

Цимбали та інші інструменти приєднуються до гри в рівномірному темпі, і вся процесія співає цю різдвяну колядку. Починається справжня різдвяна веселість у Карпатах!

Гуцульський бетлегем у селі Косівська Поляна на Рахівщині, 1950 ті роки. Фото з архіву Юрія Саса

Увечері простора хатина корчмаря здригається від нескінченних коломийок і співу найпопулярнішої русинської пісні:

“Верховинко, цвітку ти наш, як у людей так і у нас, горі звором в полонину, ой люблю я Верховину!

Нема, нема, нема краю над ту Верховину, ой туй собі загуляєм хоч котру годину!”».

Чеська етнографка і закарпатські бетлегеми

Ще раніше, понад століття тому, у 1919 році на Закарпаття приїхала чеська дослідниця, вчителька Амалія Кожмінова.  У той час щойно створена на уламках Австро-Угорської Імперії Чехословаччина намагалася формувати свою стратегію економічно-культурного розвитку щодо населення, яке опинилося на її території, при цьому не бувши ані чехами, ані словаками. Це потребувало багатьох даних безпосередньо «з поля», що й стало одним із завдань етнографки. У 1922 році побачила світ її велика монографія «Підкарпатська Русь: праця і життя людей в культурному, економічному та етнографічному плані». У дослідженні Кожмінова описала весільні та поховальні традиції русинів-українців, побут, одяг, архітектуру жителів Карпат. Але не згадала про різдвяні святкування.

Бетлегем у селищі Великий Бичків на Рахівщині, у 1920 1930 х роках. Фото з архіву Василя Поповича

Року 1925 на сторінках двотижневика «Rozkv?t» було вміщено статтю Амалії Кожмінової під назвою «Як люди на Підкарпатській Русі святкують народження Христа».

Етнографка писала, що серед звичаїв, яких дотримуються жителі Підкарпатської Русі, окрім весільних урочистостей, мабуть, найбільш особливими є різдвяні звичаї і традиції, якими, приблизно через 14 днів після «наших» різдвяних свят, жителі цього краю славлять народження маленького Ісусика. Далі у статті йдеться:

Гуцульський бетлегем в Косівській Поляні на Рахівщині, 1950 ті роки. Фото з архіву Юрія Саса

«У загубленій, мальовничо-романтичній долині річок Білої та Чорної Тиси, в Мармароських Карпатах, у найсхіднішій частині нашої Республіки, живуть гуцули – особливий етнос Підкарпатської Русі.

Вони живуть розкидано в дев’ятьох віддалених селах на теренах нашої країни, на горах і пагорбах, або внизу в долинах вузьких лісових ущелин, через які протікають русла річок.

Господині та їхні доньки вишивають сорочки красивим народним орнаментом. Він різний на Верховині, інакший у середній смузі краю, і відрізняється тут, на Гуцульщині, де вишивають спеціальним гаптованим швом такою кількістю кольорів, що вишивка здалеку схожа на гарно виткане полотно. Менші дівчатка вчаться робити чудові намиста з різнокольорового бісеру, який вони нанизують на вощену нитку або кінський волос. У вільний час вони розважаються грою на дримбі, тримаючи її в роті.

Коляда на Рахівщині у 1930-х роках. Фото з архіву Юрія Саса

Господарі або займаються бондарством вдома, або виготовляють сільськогосподарське знаряддя, час від часу ходять до лісу, шиють постоли, в’яжуть міцні віжки для коней. Якщо хтось із них “майстер”, то він або вирізає з дерева куделю для прядіння конопель, або сам майструє собі бритву, бартку чи невеликий черпачок для води. Простим ножем він вирізьблює на них оригінальні та самобутні візерунки.

Є час для відпочинку – наближається піст, а з ним і Святий вечір.

Колядники у селищі Великий Бичків на Рахівщині у 1920 1930 х роках. Фото з архіву Василя Поповича

Господині з доньками чи невістками готують святвечірні страви і накривають на стіл. Печуть “криві колачі” та рогалики з сирною начинкою, горіхами, маком і медом. Готують запас голубців з м’ясом, загорнутим у капустяне листя. Варять “фасулю з вершками”. Також відварюють біб і заправляють його. На стіл ставлять пироги, начинені сиром і посипані “кокосом”. Все їдять, крім голубців, бо вони м’ясні.

На стіл кладуть сіно, обв’язують його навколо ніжок вовняними нитками (навіщо, вони не могли сказати) і накривають найкращою плахтою (скатертиною). Посередині столу кладуть гарний хліб і “криві колачі”. Поруч ставлять і запалюють свічку. Навколо розставляють миски з пісною, святвечірньою їжею, яку приготували.

Сім’я сходиться, моляться різними молитвами і, нарешті, сідають за стіл. Невдовзі після вечері за вікнами лунає трембіта, яка сповіщає, що хлопці прийшли колядувати. Багато з них також приходять з навколишніх сіл, це вже усталений звичай.

Так колядували у селі Богдан на Рахівщині у 1940 році. Фото з архіву Петра Ференца

Цікаво спостерігати, як вони співають з ангелами, чортом і вівчарями, які уособлюють трьох царів. Ходіння царів з ангелами, які колядують, є дуже цікавим на Гуцульщині.

Йдуть два царі і два ангели, несучи “бетлегем”, з ними одночасно чорт і три вівчарі, одягнені в чорні сорочки і чоботи, з широким шкіряними поясами (чересами) на таліях.

Вони сурмлять у трембіту, цар заходить до хати і каже: “Чи приймаєте нас, божий дім розвеселити?”. Якщо відповідають “так”, він виходить, дзвонить у дзвінок і кличе до хати двох ангелів з бетлегемом.

Ангели приходять і співають: “З неба ангел до нас зійшов”.

Після співу до хати “звонка” заходить один із “вівчарів”. Він дзвонить у дзвіночок і каже: “Добрий вечір!”. Вклоняється до пояса і каже всім:

“Я, браття, ходив по лісах, і зустрівся там з сильними звірами, і так перелякався, що загубив своїх братів”. Потім він іде перед бетлегемом, падає на коліна і каже, що він “приніс мале ягнятко Ісусикові”.

Він схиляється і благає на колінах: “Маленький Ісусе, я маю лише одне маленьке ягнятко, і приношу його в дар”. Потім він дзвонить у дзвіночок, і приходить інший брат вівчар.

Той так само кличе третього брата-вівчаря. Брат кланяється, говорить і робить те саме, що й інші брати “вівчарі”. Він промовляє, що у нього нічого не залишилося, окрім маленького шматочка сиру, який він приносить в дар Ісусикові.

Колядники у селищі Ясіня на Рахівщині, 1930 ті роки. Фото Карела Ганси

Після закінчення вистави всі гуртуються навколо бетлегема і дзвонять за “дідом”.

“Дідо” кумедно одягнений, заходить і починає жартувати. Він нарікає, що в нього “Було шість синів вівчарів. Четверо загубилися в лісі, і тільки двоє з них повернулися”. Розповідає, як каміння молов, а з тої муки кашу їм варив. І що йшов аж до Ужгорода, де йому дали великий гостинець – ковбаси.

Господарі сміються з жартівливих вихвалянь і плачу діда. Велять йому впасти на коліна і молитися. Дідо, однак, галасливо запевняє, що він прийшов побачити дівчат, а не молитися. І так далі розповідає всілякі “фіґлі” (жарти).

Чорт є також у виставі незамінним, він підхоплює одного з царів на вила і виносить його на вулицю.

Гра закінчується. Колядники співають колядку і отримують винагороду – гроші (кілька крон). Дівчата танцюють під музику їхньої скрипки і додають ще грошей. Чим більше заплатять, тим довше танцюють. Всі п’ють горілку і їдять різдвяні наїдки. Насамкінець вони прощаються і вирушають далі з бетлегемом.

У різних місцевостях Карпатської Верховини на Святвечір або на Різдво заведено встеляти кімнату соломою, в пам’ять про те, що Ісус Христос народився на соломі. Навколо столу ставлять ланцюги, щоб нечиста сила оминала хату. На столі, на плахті, лежить сніп вівса з поля, стоїть запалена свічка, Святвечірня вечеря і стільки зубчиків часнику, скільки чоловіків у будинку.

Колядники у селищі Великий Бичків на Рахівщині, 1920 1930 ті роки. Фото з архіву Миколи Григорука

Перед вечерею господиня розводить мед на “йорданській воді” (свяченій у річці) і натирає ним щоки дочок і невісток, бажаючи, щоб люди любили їх так само як бджоли люблять мед.

Шматочки всієї їжі віддають худобі, а пізно ввечері, у піднесеному настрої, йдуть на вечірню службу Божу.

Різдвяна ялинка невідома в народі. Вона зустрічається тільки в сім’ях новоприбулих в край, або у чиновників.

Нехай цікаві та оригінальні звичаї і обряди Різдва на Підкарпатській Русі збережуться на довгі роки і ніколи не зникнуть, принаймні в тих захованих мальовничих районах».

Михайло Маркович, Varosh

 

27 грудня 2024р.