Нести вантаж війни легше удвох: історії любові й боротьби

«АТОШНІ ЗНАЙОМСТВА» І ЗУСТРІЧ НА ВОКЗАЛІ
Журналістка та волонтерка Христина Петренко і військовий Максим Мар’яш познайомилися у 2017 році. Вона активно допомагала військовим, організовувала збори, відправки потрібних на фронті речей, зустрічі наших бійців, які поверталися на ротацію. А Максим був військовим зі стажем – перший контракт підписав ще юнаком у 2008 році. На момент знайомства із Христиною Максим пройшов гарячі точки у Луганському аеропорту, Дебальцевому.
Почалося все з переписки в соцмережах.
- Тоді у фейсбуці створилася група «АТОшні знайомства». Там були волонтери і хлопці військові. Першим мені написав Максим, ми почали листуватися. Але потім якось наша активність у соцмережах знизилася. Аж до одного моменту, коли мені якось було сумно і під час прогулянки мене розчулив маленький хлопчик, який помахав мені ручкою у вікно. Пам’ятаю, я тоді виставила допис, і там була фраза типу: «Цінуйте кожну мить, навіть коли вам самотньо». Того ж вечора мені подзвонив Максим і з якоюсь образою в голосі запитав, чому мені самотньо, адже я завжди можу із ним поговорити. З того часу ми почали частіше зідзвонюватись, а через якийсь час і вперше зустрілися, – розповідає Христина.
Їхню першу зустріч, зізнається дівчина, навіть через сім років пам’ятає у найдрібніших деталях. Можливо, саме тоді зрозуміла, що знайшла людину, поряд із якою почуватиметься найкомфортніше.
Напередодні зустрічі Максим зателефонував і розповів, що підписав новий контракт із військовою частиною й завтра вирушає на службу в Маріуполь. Запитав, чи не хотіла би Христина його провести на вокзалі.
- Коли я прийшла, Максим із побратимом та друзями сиділи в кафе біля вокзалу в очікуванні поїзда. Він підійшов до мене і почав розглядати. Сам він має зріст 194 сантиметри і звик дивитися на дівчат згори донизу. А тут мої очі були майже на рівні його. Максим запитав, чи я без підборів. Я сказала, що без. Він узяв мене на руки і почав кружляти. Пам’ятаю, як боялася впасти разом із ним, бо тоді ожеледиця була, – сміючись, пригадує дівчина.
Його мужність, статура, гумор привабили Христину. Перша зустріч і ті перші кружляння на його руках назавжди змінили їхні життя. Того вечора виявилося, що Максим із побратимом помилково взяли в касі залізничного вокзалу квитки на наступний день. А саме тоді Христина із колегою також мали їхати поїздом до Києва. І так сталося, що усі вони опинилися в одному потязі, в одному вагоні.
Перші відверті розмови, перший поцілунок – і розуміння того, що ці стосунки всерйоз і надовго. З того часу постійні телефонні розмови Христини і Максима під час нічних чергувань бійця стали нормою. Пізніше вони почали жити разом. А через кілька місяців, під час однієї із відпусток хлопець зробив Христині пропозицію, і в липні 2019 року пара одружилася.
За пів року до повномасштабного вторгнення Максим звільнився зі служби за станом здоров’я. Планував трохи відпочити, підлікуватися, зосередитися на створенні сімейного затишку. Та в лютому 2022 року його запросили до місцевої тероборони. Вони із хлопцями, які мали бойовий досвід, але не могли долучитися до війська через фізичні негаразди, патрулювали вулиці, допомагали поліції, охороняли важливі стратегічні об’єкти.
У вересні 2024 року, незважаючи на хронічні проблеми зі здоров’ям, Максим знову пішов до війська. Після навчання в Німеччині військовий зараз служить на одному із гарячих напрямків у складі новоствореної 153-ї бригади, керує взводом кулеметників.
Христина зізнається, що важко переносить нинішню відсутність Максима. Але намагається робити усе, щоб коханий відчував підтримку і любов навіть через сотні кілометрів.
ЛЮБОВ ЗІ ШПИТАЛЮ
Історія кохання волонтерки Сільвії та військовослужбовця Максима Дмитренка розпочалася в Ужгороді – чоловік перебував на черговому етапі лікування після важкого поранення. Вони, власне, й познайомилися в шпиталі – Сільвія приходила туди з мамою в рамках акцій групи ужгородських волонтерів «Помагатори», які підтримують поранених військових у різних медзакладах Ужгорода.
Це був початок осені 2022-го року.
- Максим привернув мою увагу одразу – він був відкритим, постійно розказував смішні історії, жартував. Так поводиться мало хто з поранених, переважно люди у шпиталях – у важкому моральному стані, пригнічені... А він був не таким, як усі. Коли Максим на початку знайомства розказав про те, як від нього вдома, в селі на Запоріжжі, «втік» мотоблок, а він біг за ним вулицею – сміялися усі!
Спочатку Сільвія зустрічалася з Максимом у лікарні, потім стосунки переросли в щось більше, аніж просто спілкування волонтерки та пораненого військового.
- Ми почали спілкувалися як добрі знайомі, потім як друзі, а тоді все гармонійно перейшло у стосунки, – розказує жінка.
Згодом вони побралися, а тоді за якийсь час дізналися, що матимуть дитинку. Нині, у лютому 2025-го, їхньому синочку уже більше року. Живуть разом в Ужгороді.
- Максе, хто був ініціатором наших стосунків: я чи ти? – перепитує Сільвія в чоловіка. – Я? Справді? Ну, окей. Значить, я. Пригадую, що все справді сталося само собою, наче так і мало бути, – природно, дуже гармонійно. Це не було щось таке «вау», любов з першого погляду абощо. Вирішальну роль зіграло моє відчуття цієї людини. Він був не такий, як значна більшість моїх знайомих, як люди з вулиці, з міста. Вони всі живуть у тепличних умовах, і з цього досвіду судять про все. А тут людина пройшла через таке – і попри все зберегла любов до життя, людей, смак цього життя, гумор. Багато разів бувало, що я падала духом, а він мене підбадьорював. Це дуже важливо. Це змушувало мене дивитися на життя інакше, сприймати та цінувати його інакше, – говорить Сільвія.
Вона мала нагоду пройти з коханим усі кола пекла, які пропонує медична система пораненому військовому.
- Дивували лікарі, які ставляться до роботи з пораненими як до конвеєра. Були випадки, коли потрібно було відстоювати своє. Ми одружилися на початку весни 2023-го, до того часу Максим лікувався в Ужгороді. Потім його знову перевели у Львів, тоді в реабілітаційний комплекс на Львівщині. На нас чекали чергові етапи лікування, реабілітації. Уже на Львівщині я дізналася, що вагітна, було важко, тож я поїхала додому, а він залишився сам. Тоді нам пощастило, і восени 23-го Максим отримав можливість продовжити лікування за кордоном. Там йому нарешті підібрали антибіотик, і лікування подіяло, він почав ходити сам.
Сільвія пригадує, що перед народженням сина Максим отримав відпустку і приїхав додому, в Ужгород.
- Бог так дав, що йому випав місяць відпустки перед народженням сина. Це був золотий час! Він дуже ніжно мене доглядав, робив масажики. Все було ідеально! – згадує Сільвія.
Зараз Максим, попри поранення, не звільнений із лав ЗСУ – перебуває в резерві. У нього великий бойовий досвід, чоловік воює ще з часів АТО, таких людей важко відпускають із війська.
Пара наразі живе в Ужгороді, тішаться тому, як росте син.
- Наша історія, – каже Сільвія, – це про вибір. Про вибір того, яким може бути життя після поранення. Ти можеш спитися, не виходити з квартири, бути в депресії – чи попри все жити на повну і йти далі, як ми. В житті завжди щось буде складно, але не можна зупинятися. Якщо нічого не робити, то нічого й не матимеш. Якось так.
БУТИ НА ОДНІЙ ХВИЛІ
Волонтерка Наталя Позняк-Хоменко розповідає про те, як парадоксальним чином війна може зблизити людей, котрі довгий час у шлюбі. Так сталося у них із чоловіком – військовим Олександром Хоменком (позивний «Історик»).
- Скажу парадоксальну річ, але так є: нас із чоловіком війна зблизила. Вона відкинула все зайве. Вияскравила найбільш цінне. Були відкинуті якісь особисті претензії, що бувають у будь-яких стосунках: спроби одне одного перевиховати, переінакшити тощо. Натомість ми зрозуміли, що для обох нас найцінніше – зберегти Україну, тому що для нас це альфа і омега, з яких починається і витікає все. Далі все у нас залежатиме від цього факту.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Наталя з дітьми виїхала в Тернопіль.
- Я трималася всі ті страшні перші дні, а коли мені запропонували їхати до Польщі – у мене сталася істерика: я уявила себе в чужій країні серед чужих людей. Сашко одразу пішов воювати. Я теж хотіла до війська, знала, що моє місце на війні – але так вийшло, що я лишилася біля дітей. Після деокупації Київщини ми повернулися, відбудовували будинок, але я далі шукала своє місце в цій війні. І якось так гармонійно воно знайшлося біля чоловіка. Спочатку перезнайомилася з підрозділом, потім почала волонтерити для хлопців, підтримувати контакти з дружинами. Зараз ми жартуємо, що в підрозділі (це батальйон «Свобода» НГУ, – ред.) я – позаштатний радник. Я займаю свою нішу – не настільки масштабно, як би часом хотілося. Але я відчуваю себе поруч із чоловіком.
Це надзвичайно важливо, наголошує Наталя і пояснює, як це допомагає зберегти і зміцнити стосунки.
- Війна – справді велике випробування для стосунків. Наша з Сашком перша порада для тих пар, які хочуть зберегти стосунки – це бути поряд, на одній хвилі. Що це означає? Ну от я в минулу суботу пішла на військовий вишкіл. Хоча розумію, що в мої 52 навряд чи буду штурмувати позиції чи бігати з тим автоматом по посадках. Але я змогла відчути якусь дещицю того, що відчуває чоловік на фронті.
Наталя каже, що живе війною.
- Можливо, мій досвід не підійде для всіх, але це так. Мені донька навіть якось сказала: мам, ти про щось, крім війни, думаєш узагалі? Замислилася. Практично ні. Для мене нині справді найважливіше тільки те, що пов’язано з підрозділом чоловіка. Це зближує, дає сили пережити, перебути це. З іншого боку, я розумію, що те, що мало би бути в житті на першому плані – родина, діти, кар’єра, побут, відпочинок, розваги, смаколики, – відійшло. На все не вистачає сил, тому є пріоритети. Мої – такі. Мені часто задають питання, мовляв, як ти могла відпустити його на війну, у вас же троє дітей! Це завжди дивує, адже чоловік не річ, а особистість. І якщо чоловік у 54 роки прийняв рішення, що йому доцільніше захищати родину за сотні кілометрів, а не у власному дворі, то до цього рішення треба ставитися з повагою. Ми з Сашком у багатьох питаннях абсолютно різні люди. Він – самітник, який любить книги, я – публічна людина, яка любить компанії. Він любить гуляти старим містом, я люблю кіно чи театр, я люблю танцювати, його не витягнеш на танцмайданчик. Але ми ще до цієї повномасштабної війни дали одне одному повну свободу в реалізації свого вибору. Це і є один із секретів нашого сімейного щастя: повага і любов. Так, я боюся за нього і переймаюся, як і за всіх його хлопців. Але вдячна їм безмежно за те, що ті чорти знову не бігають у нас під вікнами.
Волонтерство для підрозділу чоловіка – це навантаження, каже Наталя. А з іншого боку – порятунок.
- Ти відчуваєш свою важливість, хоч крапельку робиш для Перемоги. Хоча я розумію людей, для яких війна не існує. Вони заплющують очі та роблять вигляд, що живуть своє прекрасне життя. Є жінки, які відстоюють той старий світ, якого вже нема і не буде. Намагаються перетягнути в нього чоловіків із війни. Він повертається, так, буває, але живе з почуттям провини, це вже не те життя. Тому, як на мене, краще бути з ним на одній хвилі, волонтерити, допомагати, давати відчуття плеча і підтримки. Ти тоді повертаєшся у всесвіт чоловіка, ти в ньому органічно існуєш, розумієш, що у нього відбувається. І якщо він забув про день весілля або чийсь день народження – не робиш із цього біди, бо, можливо, для нього зараз це день, коли він утратив побратима, чи виліз із такої дупи, що багатьом і не снилося…
Треба розуміти свого чоловіка, наголошує Наталя.
- Просто уявіть собі, що ви пішли в похід, а чоловік у свій рюкзак узяв усі ваші речі, весь вантаж. А, можливо, закинув собі на плечі ще й ваш наплічник. Адже те, що він вас захищає і дає можливість жити у більш-менш комфортних умовах, – це якраз ваш тягар війни на його плечах. Як ви будете вести себе, коли поряд людина, яка несе такий вантаж? Дивно буде виглядати, якщо чоловік із ношею, а ви будете його смикати: глянь, яка квіточка, а зніми-но мене так, а чого ти на мене не так подивився?.. Часто доводиться зустрічати думку, що чоловіки з війни повертаються зовсім іншими. Так, вони приносять у наплічнику із собою війну і свій новий досвід. І до нього треба ставитися з повагою. Як до вантажу, який треба донести так, щоб він тебе не зламав. Тому найголовніше – просто бути поряд. Якщо є можливість – взяти частину вантажу на себе. Немає – не треба різких рухів. Близька людина сама підкаже, що їй потрібно в цей момент: ваша присутність чи усамітнення, друзі чи прогулянка на природі з дітьми. Допомагайте рідним нести їхню ношу – і тоді в родині буде порозуміння, а у чоловіка – надійний тил. У мене завдяки волонтерству для підрозділу чоловіка з’явився власний досвід, який дозволяє з ним бути на одній хвилі. А я знаю: якщо люди на одній хвилі, вони вийдуть із цієї війни переможцями.
Віталій Олійник, Тетяна Когутич, Укрінформ
Фото надані героями публікації
До теми
- "Тоді ми вже знали, що кільце закривається..." Історія закарпатця, захисника Дебальцева
- Завдяки побратимам 23-річний військовослужбовець вижив у бою і продовжує службу у прикордонному відомстві на Закарпатті
- Книги, які найчастіше купували в Ужгороді від початку 2025 року
- Ветерани Закарпаття створили обласну команду з адаптивного спорту. Репортаж з тренування
- «Кожен наш виїзд приносить користь – якщо не знищує ворогів, то принаймні пошкоджує їхню логістику. Це додає снаги…» Історія воїна 128-ї бригади Назара
- Герої без зброї: начальник групи автотранспортного забезпечення та ремонту техніки Андрій Лісков про руйнівну війну, ризики та відбудову
- «Я порадив сусіду, котрий ховається дома, навчити поводженню зі зброєю своїх дітей. Бо якщо воювати не хоче він, тоді доведеться їм…» - воїн 128-ї бригади
- Від спецефектів у кіно до виробництва вибухівки на війні. Як боєць бригади «Хижак» керує мануфактурою боєприпасів
- «На бойові завдання людей відправляють тільки після того, як упевняться, що вони досконало володіють технікою…» Історія Дмитра, бійця 128 бригади
- Снайпер "Сєня". Прикордонник Віктор Синько посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- «Війна – це не строкова служба, тут усе по-іншому. Небезпечно, звичайно, але в моральному, психологічному плані набагато легше…» Історія бійця 128-ї бригади
- «На Запоріжжі наша мінометна міна влетіла прямо в люк російського танка, що рухався підтримати піхоту…» Історія бійця 128-ї бригади
- Снайпер, офіцер, бойовий командир ДПСУ Дмитро Полончак: "Гіршого за Бахмут пекла я не бачив. Але найгірше, що висновків ніхто не робить"
- Герої без зброї: сапер Іван Гуляш про зорі, людей, котрі чекають миру та емоції під контролем
- «Я розумів, що рано чи пізно доведеться воювати, тому сприйняв мобілізацію нормально…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Стараюся їздити на позиції тільки вночі або в погану погоду, бо моя машина – жирна ціль для ворога…» Історія Олександра, бійця 128-ї бригади
- Капелан Микола Багіров: «На війні Бога не ділять»
- «У кожного з нас є страх, я теж боявся. Але життя людей, за котрих відповідаю, важливіші за страх…» Історія бійця 128-ї бригади Романа
- Мирослав Білецький: "Релокація в нашу область продовжиться і після війни"
- «Війна – це жахливо! Але коли є чокнутий сусід, який вирішив побикувати й поставити себе вище, ніж є, доводиться воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
До цієї новини немає коментарів