«Полон — це дрібниці, найстрашніше — бачити, як гине Маріуполь»: історія захисника Азовсталі Геннадія Збандута

Полон тривалістю двадцять два місяці не зламав його волі до життя. Геннадій Збандут — доброволець, захисник Маріуполя, який пройшов крізь пекло Азовсталі, Оленівки й полону під Луганськом, — сьогодні відкрив нову сторінку свого життя тут, в Ужгороді. Він вірить: навіть після найтемніших часів настає світло

Місто руйнувалося в мене на очах! Це було страшно…

— За два роки до початку повномасштабної війни я записався в ТРО, у 109 бригаду, і 24 лютого пішов добровольцем захищати батьківщину, — каже Геннадій Varosh. — Я вже не вперше втрачаю все. Спочатку був 2014-й, в Донецьку в мене залишилась сім’я, дружина з донькою, там залишився бізнес. Я приїхав додому, до батьків, під Маріуполь, починати все спочатку.

Вранці 24 лютого забрав свій заздалегідь зібраний рюкзак, попрощався з батьками і поїхав у свою бригаду, відразу в Маріуполь, у штаб ТРО. Там отримав зброю, спорядження.

— Ми знаходилися біля лінії фронту, тому що сам Маріуполь вже був у вогні, йшов штурм. Ніч ми провели в 109-й бригаді, евакуючи свій штаб. Зранку нас направили на блокпост на виїзді з Маріуполя.Там ми провели десь пів місяця. І хоч я й готувався до війни, але психологічно повністю бути готовим до цих жахів неможливо. Коли я стояв на вахті першу ніч, бачив все місто. В перші дні Маріуполь ще світився… Це було просто прекрасне курортне місто на березі моря, яке в мене на очах руйнувалося… Це було дуже страшно, — розповідає Геннадій.

Найважче за словами нашого героя для нього було саме усвідомлення, що гинуть цивільні люди, у порівнянні з цими жахами, полон йому не здається найгіршим, що з ним відбулося. 

— Місто було зруйноване. З 400 тисяч населення близько 100 тисяч загинуло; це звичайні мирні люди, які до війни не мали ніякого відношення — от що страшно! Уявіть собі, в Маріуполі загинуло стільки людей, скільки живе зараз в Ужгороді. От раз — і людей нема… Своїх товаришів, бойових побратимів я втрачав кожен день.  Полон — це дрібниці! Найстрашнішим для мене було кожен день бачити загибель цивільних. Ні в чому не винні люди гинули цілими під’їздами, будинками. Йде тривога, мешканці спускаються в підвал, ракетний удар по цьому будинку, і вони згорають заживо, кричать, бо не можуть вийти з-під завалів. Ми це чуємо і нічого не можемо зробити, тому що скрізь вогонь, завали… — пригадує Геннадій.

За словами чоловіка росіяни в Мангуші, селищі за 30 км від Маріуполя, зробили могильник для цивільних. 

— Коли бойові дії закінчилися, росіяни технікою вирили великі траншеї й просто викидали туди трупи містян, — з жахом згадує чоловік. — Це був могильник на десятки тисяч цивільних мешканців. Коли ми відступали, то вся вулиця була вкрита тілами. Хтось вийшов за водою, хтось за пошуком продуктів — їх просто розстрілюють снайпери. Це — геноцид.

22 місяці полону

16 травня 2022 року Геннадій Збандут, разом з іншими захисниками Маріуполя, виконуючи наказ президента України, залишив територію “Азовсталі” і здався в полон. Як згодом показало МРТ, на той час в нього вже було поранення хребта. Але за свою долю чоловік не хвилювався — він передчував, що почнеться війна, передчував, що залишиться живим… 

— Коли треба було обирати собі позивний, я вагався між “Мольтаром” (мольтар — маг Таро), бо займаюся цим багато років і “Греком”, — веде Геннадій. — В мене мама українка, а тато — грек, й важливо було показати, що за звільнення Маріуполя воювали не тільки українці, але й греки. Тому я став “Соленим греком”. Мене питали, чому солений? Тому що багато греків було рибалками. Просолений такий грек — морем, війною… 

Всі 22 місяці полону чоловік провів у бараці під Луганськом. Там, розповідає, до нього прикріпилось прізвисько “Шаман”: ще на “Азовсталі” він багато гадав для всіх, хто цього хотів. 

— Мої карти згоріли буквально через кілька днів після першого нальоту авіації на наш блокпост. Нас там вщент розбомбили ракетами. Згоріло все моє спорядження, всі мої речі. Потім знайшов одну колоду у  розвалах магазину на проспекті Миру в Маріуполі, а згодом мені хлопці ще одну подарували, це вже на “Азовсталі”. Але в Оленівці їх, звісно, забрали, і я користувався практиками без карт… 

Після місяця в Оленівці Геннадія разом з побратимами з “Азовсталі” переправили на Луганщину, де він і пробув увесь час, аж до обміну. Це була зона для особливо небезпечних злочинців, засуджених за вбивства. 

— У перший день перебування в Оленівці приїхала місія Червоного Хреста подивитися наші умови перебування. Я взагалі свого часу сам був їхнім волонтером і працював економістом в організації в Маріуполі. У нас був непоганий барак, його перед нашим приїздом відремонтували. В інших було просто жахливо з умовами, а в нас все більш-менш добре, тому його і показали. Це був перший і останній раз, коли до нас приходила яка-небудь місія, — каже Геннадій. 

Колишній полонений розповідає про жалюгідні умови утримання, жорстокість російської армії та приниження через які проходять полонені кожного дня. 

— Ставлення до нас було як до тварин. В’язні з Луганська, які сиділи за вбивства, були в очах наглядачів людьми, а ми — ніким. Стандартними речами були “шмони” щотижня. Якщо влітку це ще можна було витерпіти, то взимку було нестерпно — кілька разів на тиждень нас дубинками виганяли на вулицю. Стояли по кілька годин, не рухаючись, на морозі. Потім так само з дубинками нас проганяють через чергу назад у барак, ми голі стояли потім близько години… Це “звичне” життя полонених, — ділиться чоловік.

Геннадій розповідає, що важливим пунктом для росіян було “вербування” українських військових та примус до колабораціонізму й переходу на сторону ворога. 

— Хлопців наших водили на допити, катували, змушували підписувати згоду працювати на російські війська. Якщо вони цього не робили, на них відкривали карні справи. Але я ще в Оленівці сказав, що доброволець і що пішов захищати свою Батьківщину, — веде Геннадій. — Велася робота з нашими хлопцями, щоб вони підписали згоду працювати на росію. Тоді їх… переводили в іншу камеру. Такі хлопці були в кількох бараках, ми їх називали “отказніками”. Коли саме в нашому бараці стався конфлікт на цьому підгрунті, адміністрація зони ухвалила рішення перевести їх окремо. Вони думали, що якщо зрадять свою Батьківщину, то поїдуть додому, а на них вдягали російську форму і возили на полігон. Вони тренувалися стрільбі з автоматів, мінометів, у них брали інтерв’ю з російського телебачення; вони говорили, як вони люблять рашку, як будуть вбивати українців… А потім їх знову вдягали в робу і привозили до бараку… Вони досі там знаходяться.

Геннадій каже, що за час перебування у полоні думав лише про майбутнє, саме це тримало чоловіка та давало йому надію. 

— Я розумів, що мушу пройти цей етап свого життя, що це не назавжди. Я жив майбутнім. 

Звільнення: півтори доби до дому

З “Азовсталі” в бараках разом з Геннадієм Збандутом перебували близько 400 українських воїнів, їх поступово, малими групами повертали за обміном в Україну. Найбільший на той час обмін, до якого потрапив і наш співрозмовник, відбувся 8 лютого 2024 року — тоді Україна повернула додому ще 100 Захисників з російського полону. Серед врятованих військовослужбовців були 49 воїнів Національної гвардії України, 25 прикордонників, 26 військовослужбовців ЗСУ, зокрема 11 тероборонців. 

— Напередодні в нас піднялася метушня. Зазвичай, таке ставалося, коли людей перевозили етапом до іншого місця, але мені наш старший по бараку шепнув, що це буде обмін, — згадує Геннадій Збандут. — З кожного бараку взяли по кілька десятків чоловік. Повернення додому тривало півтори доби. Нас вишикували, замотали очі скотчем,  повантажили в тентовані КамАЗи. Було дуже холодно, але настрій був нормальний. Нас довго везли на аеродром, потім ми довго стояли біля літака; нас обдували чимось дуже холодним, ми там ледь не повмирали від холоду… Хтось падав без тями, не витримуючи. 

Потім полонених завантажили у вантажний літак. За словами Геннадія, вони лежали на підлозі, ніякої води, туалету — не було. 

— Я був біля кабіни пілотів і чув, як довгий час не давали дозвіл на виліт, але зрештою через кілька годин ми таки піднялись у повітря. Потім десь приземлились, нас кинули в автозаки. Мені ногу розбили… А вже перед кордоном пересадили в комфортабельні автобуси, щоб показати, які вони хороші, — ділиться з нами чоловік. — Це була Курська область. Два автобуси: наш і російський. Ми, які поверталися з полону і росіяни, яких привезли на обмін. Цікаво, що ми всі були з піднесеним настроєм, а вони виглядали пригнічено — їм у нас було куди краще, ніж нам у них…

Коли автобус зі звільненими з полону проїздив через українські населені пункти, люди виходили до дороги з прапорами, вітали, світили телефонами. 

— Ми, звісно, не зупинялися, але мене це дуже вразило і зворушило! Це наша Батьківщина! Звісно, сльози наверталися, — пригадує чоловік. 

Дзвонити рідним додому про своє повернення Геннадій не став, каже: не було кому дзвонити… мама та дружина з донькою залишились в окупації, в Ялті та Донецьку. Батько не витримав, що син пішов на війну добровольцем, помер на Великдень 2022 року… Та з мамою пан Геннадій продовжує спілкуватися.

Ужгород: з крайнього сходу — на захід

В Ужгород Геннадій Збандут приїхав у 2024, після лікування. Дивовижно, але жодного разу не бувши тут, він мріяв про місто з 2014 року. Ще на Азовсталі пошкодив хребет, то переніс упродовж року 5 операцій. Будучи на лікуванні у військовому шпиталі в Білій Церкві він дистанційно придбав в Ужгороді квартиру.

— Тягнуло мене сюди щось по-родинному. Знаю, що моя прабабуся за маминою лінією десь із Карпат, звідки саме — невідомо, це вже втрачена інформація. Тому купив квартиру “як кота в мішку”. (ред. — сміється). Зайшов уже з ключами, паперами у свою квартиру, але там майже нічого не було, потрібні були меблі, посуд, продукти… Я сів в автобус і спитав, коли зупинка біля “Епіцентру”, і поки я доїхав, мені вже весь автобус давав поради: де що купувати, бо ж “Епіцентрів” в Ужгороді два. Мені було дуже приємно, які люди щирі, з першого дня пропонували мені допомогти, — розповідає Геннадій.

Враження від людей та міста у чоловіка дуже хороші: на відміну від багатьох переселенців зі сходу країни, які переїхали на Західну Україну, він не хвилювався щодо ментальності чи мови: 

— Я пів року тому повністю перейшов на українську мову і тепер розмовляю тільки нею. Моя українська ще потребує вдосконалення, але коли мені кажуть: “Та що ти мучишся? Говори російською!”, кажу: “Ні-ні-ні, я говорю українською”. Є чотири фундаментальні фактори, які говорять про те, що є нація: історія, культура, мова і територія. Якщо всі ці моменти присутні, то це нація, — каже чоловік. 

В Ужгороді Геннадій Збандут підтримує тісний зв’язок з хабом “Я — Маріуполь”. Там, а ще у Ветеранському просторі “Вдома”, дізнався про навчальні програми і гранти й за підтримки Ужгородської міськради, проходить кілька курсів навчання та підвищення кваліфікації з масажу, кінезіотейпування та блейд-терапії.

 Текст: Зоряна Попович, Varosh 

Фото: Наталі Павлик