«Я вірю, що все буде добре, адже я Лакі – щасливчик!» Історія бійця 128-ї бригади

– 19 лютого 2022-го в мене закінчився 3-річний контракт у ДСНС (державна служба з надзвичайних ситуацій), я звільнився й запланував поїхати за кордон на заробітки, – розповідає Олександр. – Треба було крутитися, утримувати родину – батько помер 10 років тому, мама не мала постійної роботи, плюс у мене молодші брат і сестра. На 25 лютого вже був квиток в Іспанію. Але як тільки вторглися росіяни, я здав квиток і пішов у військкомат. Мене відмовилися мобілізувати, бо замолодий і не служив строкову. Я ходив разім сім і постійно чув одне й те ж – не беремо. Тільки коли з-за кордону повернувся мій товариш, чий батько служить офіцером у 128 ОГШБр, нам двом вдалося потрапити в бригаду. Це було 3 березня.

З самого початку Олександр потрапив у медичний підрозділ і разом із бойовими медиками евакуював поранених.

– Я працював із Прометеєм – дуже досвідченим бойовим медиком. Доставляв поранених із точки евакуації в стабілізаційний пункт, а Прометей на ходу надавав їм допомогу. Діяв дуже професійно, жоден боєць під час евакуації в нас у машині не помер, хоча були й дуже важкі, навіть критичні поранення. За необхідності я теж допомагав Прометею.

Коли в бригаді створили підрозділ безпілотників, Олександр зголосився туди й пройшов навчальні курси. Відтоді працює з FPV-дронами. Його посада – командир відділення, а звання – молодший сержант, однак оскільки боєць має вищу освіту, то планує в майбутньому піти на офіцерські курси.

– На початку дронів було дуже мало, ми берегли їх як могли. І навіть FPV часто використовували не як камікадзе, а як бомбери. Пригадую один із перших своїх вдалих вильотів. По нашій піхоті працювали 3 чи 4 російські танки, і нам дали задачу налякати їх. Я підлетів до ворожого танка, опустився над ним усього на десять метрів і скинув «запальничку» (запалювальну міну-гранату). Танк загорівся і хоча й не згорів, але екіпаж налякався, втік звідти й дав спокій нашій піхоті. Потім було ще дуже багато вдалих вильотів, але перший запам’ятався особливо.

У підрозділі Олександр отримав позивний Лакі (в перекладі з англійської – щасливчик). Позивний має просте пояснення.

– Я неодноразово міг загинути, але вижив. Одного разу ворожий дрон влетів у наш пікап, тоді загинув товариш, що сидів попереду. Іншим разом дрон також влетів у нашу машину, але відпружинив від захисної сітки й вибухнув за 20 метрів від водія. Було ще кілька серйозних артилерійських обстрілів, коли осколки свистіли над головою. Але я вірю, що все буде гаразд, адже я Лакі!

У травні минулого року молодший брат Олександра підписав контракт із ЗСУ й теж прийшов служити в підрозділ безпілотників 128 ОГШБр (на другому фото він із бородою, поруч з іноземним інструктором).

– Я дуже довго відмовляв брата йти в армію, бо вважаю, що й мене одного достатньо з нашої сім’ї, – каже Лакі. – Однак коли зрозумів, що він прийняв тверде рішення, переконав його йти до мене. Брат не хотів, завжди намагається бути самостійним і незалежним, але врешті-решт погодився. Так і мамі з бабусею спокійніше. Ми служимо в різних відділеннях, не виїздимо разом на бойові завдання, але постійно бачимося. Брат теж має вищу освіту, він дуже здібний боєць. Я радий, що ми разом…