Від водія до бойового підрозділу: історія ужгородця «Бобра», який п’ять місяців тримав позиції на Харківщині

Історію військового розповіли на сторінці Західного регіонального управління Держприкордонслужби.

Для ужгородця Сергія, позивний «Бобер», рішення стати на захист України було цілком природним. Хоч він разом з сім’єю проживав в одному з найбезпечніших регіонів України - Закарпатті, чоловік розумів: якщо зволікати, війна наблизиться й на захід.

Свого часу Сергій проходив строкову службу у ДПСУ, тому, коли настав час мобілізації, вирішив продовжити службу саме у прикордонному відомстві. У лютому 2024 року Сергій мобілізувався до Чопського прикордонного загону, де служив водієм в інженерному підрозділі. Згодом перевівся до бойового підрозділу, адже вважав, що в умовах війни кожен має зробити свій внесок у захист держави.

«Всі рано чи пізно стануть до зброї. Як-не-як, ми усі маємо захищати свою домівку, своїх дітей, свою сім’ю», — пояснює свій вибір прикордонник.

Бойовий підрозділ, до якого долучився Бобер, воював на Харківщині. Сергій та його побратими зайшли на позиції 8 лютого, а залишили їх лише 8 липня. Рівно п’ять місяців вони тримали оборону під ворожими обстрілами та ударами безпілотників. Найскладнішим виявився березень, коли інтенсивність обстрілів і скидів була найщільнішою.

Сергій відверто говорить, що перші дні були страшними, адже страх перед смертельною небезпекою є природним для кожної людини. Однак поступово військовослужбовці звикали до бойової обстановки, а головне — ставали справжньою командою, де кожен знав, що може розраховувати на свого побратима. Саме взаємна підтримка допомагала витримувати не лише фізичне навантаження, а й психологічне напруження, яке накопичувалося з кожним днем перебування на позиціях.

«Морально було непросто, коли дізналися, що заміни поки не буде. Усі чекали на повернення, але розуміли: маємо виконати завдання. Найбільше мотивувало бажання повернутися додому цілими — до тих, хто чекав і заради кого ми воюємо», — згадує «Бобер».

Найсильнішою підтримкою для Сергія була його родина. В Ужгороді на нього чекала дружина, донька Катерина та син Сашко. Саме думки про них допомагали витримувати довгі місяці далеко від дому.

«Найбільше надихали слова дружини, що вона з дітьми моляться і чекають. Ці слова були моєю підтримкою, щоб не впасти духом, вистояти і повернутися живим додому», — говорить прикордонник.

Після одного з обстрілів було пошкоджено зв’язок. Протягом двох тижнів військовослужбовці майже не мали зв’язку з рідними. Вони намагалися всіма доступними способами передавати звістки додому, адже добре розуміли, що мовчання на іншому кінці зв’язку для близьких може бути страшнішим за будь-які слова.

На передовій, переконаний Сергій, надзвичайно важливо зберігати холодний розум. Злість не повинна керувати людиною, яка виконує бойове завдання, адже тут потрібно вміти слухати, спостерігати за обстановкою і приймати рішення без зайвих емоцій. Навіть у найважчі моменти він намагався думати про майбутнє, про повернення додому і про те, що після війни обов’язково повернеться життя, у якому не буде місця постійній небезпеці.

Найбільше бажання Бобра збігається з бажанням мільйонів українців: щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб Україна вистояла, а люди отримали можливість повернутися до своїх родин і будувати мирне життя. Сам Сергій після завершення війни мріє про звичайні речі: повернутися до роботи, бути поруч із дружиною, бачити, як ростуть його діти.

Наразі Бобер продовжує службу у Чопському прикордонному загоні. Доки триває війна, він готовий виконувати завдання там, де цього потребує Україна. За його спиною — рідне Закарпаття, дружина, діти та батьки, які чекають його вдома. Саме заради них, заради своєї країни та права своїх дітей жити у вільній Україні він одного дня зробив свій вибір і продовжує тримати стрій.

Долучайся до Чопського прикордонного загону. Стань частиною команди.

+38 (097) 023-63-77

+38 (068) 808-15-15

м. Чоп, вул. Головна, 55а