"Сепаратизм" на Закарпатті – витвір уяви та більш нічого!

Тепер, коли гарячі суперечки навколо мовної статті Закону “Про освіту” трохи вляглися, вдалий час озирнутись та оцінити ситуацію тверезо: “сепаратизм” на Закарпатті, про який гуділи окремі журналісти та телепрограми, – витвір уяви та більш нічого. Цілий регіон назвали зрадником без жодних аргументів, фактів чи доказів.

Просто такою була сенсація, яку підкинули нам наші сусіди з Угорщини, а журналісти повелися, як маленькі діти, створюючи чудовий ґрунт для політичних спекуляцій та передвиборчих кампаній.

Якщо апелювати до політиків марно – на їхню совість давно ніхто не розраховує, то легковажність деяких журналістів не може не засмучувати.

Всі, хто пише, говорить з екрану, хто набирає в Інтернеті – відповідальні за те, що робиться у душах і серцях людей. І це не високі слова.

А враховуючи, що люди заведені бідою, люди заведені великою нестачею, – відповідальність стає значно вищою.

Давайте разом розберемо, що відбувається на Закарпатті та чи є там угорський, румунський, словацький чи ще якийсь з уявних сепаратизмів.

Перше – чи хоч раз громада Закарпаття відкрито виступила проти статті 7 Закону “Про освіту”?

Ні. Зверніть увагу, жодного мітингу, жодного навіть одиночного пікету. Жодної публічної акції.

Чи так виглядає сепаратизм?

Єдиний виступ проти статті 7 українського закону “Про освіту” відбувся не на Закарпатті, а в столиці Угорщини Будапешті. Організувала його право-радикальна партія Йоббік.

Що це був за мітинг? Прийшло 100 осіб, на чолі з угорським комсомольцем, який свого часу дуже пишався, що дослужився аж до Москви.

Жоден з угорських каналів не показав це зборище. Вибачте, що я про своє професійне: на тій акції навіть не було нормального звуку, лиш глухі розмови в гучномовець.

І все.

Друге – чи є бодай потенційні лідери уявного псевдосепаратизму?

І знову відповідь – ні. Ви не знайдете, не назвете жодного прізвища. Кажу вам це як людина, що народилася на Закарпатті, в якої родичі живуть на Закарпатті, у якої брат – директор школи з угорською мовою навчання на Закарпатті.

Я не знаю, кому це вигідно – розкручувати псевдо “гарячі” точки на мапі України. Раніше, наприклад, намагалися розкрутити тему русинського сепаратизму, але варто тільки подивитися на героїв цього псевдоруху, країна б просто луснула від сміху – так воно й заглохло.

Отже, в журналістів не було жодних підстав, жодного факту чи аргументу вживати слово “сепаратизм” в матеріалах на тему сприйняття мовної статті закону “Про освіту” на Закарпатті.

Але це не означає, що нема загрози. Вона є. Це – злиденність людей, їхнє бажання бодай трохи полегшити свою долю.

Анестетиком може стати різне, наприклад, відчути себе титульною нацією, яка козиряє своєю принципово-патріотичною позицією, чи образ жертви, який Будапешт постійно приміряє на угорців Закарпаття.

У цих палких суперечках, люди на мить забувають, що їм нема чого їсти вдома, і саме тому розпалювання таких дискусій дуже небезпечне.

Відповідальні журналісти розуміють, що в такій ситуації людей потрібно схиляти до нудного, виваженого та нецікавого діалогу – лити воду на їхній гарячий норов та бажання забути про проблеми.

Наші ж медіа, відчувши сенсацію, почали молотити тему, доливаючи солярки на мокре гілля, яке з усіх сил не бажає розпалюватися.

Скажете, я перебільшую роль ЗМІ?

Просто приклад з недавньої історії про вплив медіа на народ.

1994 рік – геноцид народу тутсі у Руанді. За даними, прийнятими ООН, щонайменше 800 тис осіб загинуло в результаті жахливої, ірраціональної, нелюдської різні.

У цій історії є свій неочікуваний герой – Радіо тисячі пагорбів. Воно було популярним і мовило практично на всю територію Руанди, крутило популярну музику, а також закликало до вбивств на расовому підґрунті.

Геноцидом була охоплена практично вся країна, окрім декількох регіонів – тих, де через технічні складнощі не працювало це популярне радіо.

Я розумію, що таке порівняння – перебільшення. Я знаю, що пропаганда на Радіо тисячі пагорбів була цілеспрямована, і щось подібне ніколи не стане правдою для українських ЗМІ.

Я просто хочу якомога очевидніше показати владу, яку має журналіст, блогер, лідер думок – вона неймовірна.

Так, зараз нема ні лідерів, ні волі на Закарпатті, аби зробити крок проти української державності.

Але подивіться, ЗМІ вже практично написали історію про це. Ми вже можемо уявити перед очима розмальований костюм закарпатського революціонера.

Тепер варто знайтися дурню, який забажає уваги, захоче приміряти на себе історію зі ЗМІ. І це вже може стати проблемою.

Про мову скажу коротко – українська має займати в Україні перше, друге і третє місце. Всі інші мови мають просто почувати себе комфортно.

Чи реально це на Закарпатті? Цілком. Я – 4-мовний, і це норма для мого краю, для української просто варто створити умови навчання, по-людськи говорити з людьми.

Наприклад, мій брат, директор угорськомовної школи в Закарпатті – саме це й робить: сам перекладає підручники і посібники, переконує батьків, що державну мову діти мають вчити і його робота має результат.

Зараз же Закарпаття залишається собою – діти продовжують ходити в школи, нелюди рубають ліс, найближчий працюючий аеропорт – в Європі, а в Ужгород їздять потяги, де шибки закладені ковдрами і двері не тримаються в пазах. Але це інше – про реальні проблеми. Давайте краще говорити про них.

Петро Мага, народний артист України, УП.Життя