Втрачений Ужгород: історія життя кондитера Арпада Мішкольці (Фото)

Втрачений Ужгород: історія життя кондитера Арпада Мішкольці (Фото)
Сьогоднішня історія «Втраченого Ужгорода» буде дуже «солодкою», бо йтиметься у ній про відомого колись у місті кондитера Арпада Мішкольці. До цього ми вже розповідали і про цукрарню чеха Богуміла Пурми, і про маленьку кондитерську Йозефа Шнайдгена, і про виробництво цукерок Блажея Якоблевича, але, крім них, в місті працювали ще близько десятка кондитерів і виробників ласощів: пряників, східних солодощів, морозива тощо. Одним із найвідоміших в Ужгороді кондитерів був Арпад Мішкольці, з цеху якого розносилися пахощі на всю вулицю Капітульну.

 

Арпад-Йожеф Мішкольці народився у 1905 році у словацькому місті Топольчани (до 1920-го –Ve?ké Topo??any, Nagytapolcsány). Де він вивчився на кондитера – невідомо, як і те, чому на початку 1930-х років приїхав працювати до тоді чехословацької Підкарпатської Русі. Можливо, першим місцем його роботи тут стала якась кондитерська в Мукачеві, бо саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – старшою за нього на кілька років кухаркою найкращого мукачівського ресторану «Зірка» Анною Геркою. Анна була родом з Берегова, там її батько мав виноградники, а мама теж працювала кухаркою. Анна та Арпад були дуже різними: він – м’який і веселий, вона – педантична і строга. Об’єднувала їх любов до кулінарії і вміння наполегливо працювати. Коли ця пара одружилася, вирішила переїхати до Ужгорода і спробувати створити тут власний бізнес. Спочатку Анна і Арпад Мішкольці влаштувалися на роботу до однієї єврейської кондитерської, як звичайні помічники головного кондитера. Як потім розповідали онукам, працювали тоді дуже важко, іноді – по 18 годин на добу, аби заробити грошей і заснувати власну кондитерську.

В той час у Берегові помер батько Анни, тож її мама Марія Герка з донькою Меланкою та сином Вілмошем також переїхали до Ужгорода. Герки, очевидно, склавши докупи гроші з Арпадом Мішкольці почали шукати будинок, в якому могли би всі разом поселитися. Зупинили свій вибір на виставленому на продаж Підкарпатським банком 4-кімнатному будинку в самому серці міста – на старовинній Капітульній вулиці. Цей простий одноповерховий дім із 4-ма просторими кімнатами був зведений ще у 1820 році. Позаду нього у дворі стояв ще один маленький будиночок – ще старіший і в дуже поганому стані. З 1920 року обійстя належало банку, там у 20-х роках проживав директор установи Костянтин Грабар зі своєю сім’єю, а в маленькому будиночку у дворі деякий час, у кінці 20-х, діяла Руська Народна кухня (нею керувала Єлизавета Грабар), куди щодня в обідню пору приходили обідати до сотні ужгородських школярів із бідних родин. Коли Костянтин Грабар став мером Ужгорода, службове помешкання покинув, тож незабаром банк виставив його на продаж.

Будинок на Капітульній. Фото початку 1990-х років – з книжки «Архітектурна спадщина Ужгорода» П. Сарваша

У квітні 1936-го обійстя придбала Меланія Герка, котра переїхала туди зі всією своєю великою родиною. Будиночок благодійної кухні, який просто розвалювався на задньому дворі, вирішено було знести, натомість побудувати простору майстерню, де Арпад та Анна Мішкольці могли би випікати торти й тістечка. До зведення будівлі з двох майстерень, житлової кімнати, комори та вбиральні залучили місцевого архітектора та будівничого Дезидерія Боніславського, котрий закінчив роботу у 1937 році. У нове приміщення закупили сучасне обладнання – з того і почалися «золоті» роки кондитера Арпада Мішкольці.

Спочатку там пекли торти на замовлення, а потім, коли подружжя змогло трохи заробити грошей і відкрити власну кондитерську, всю свіжоспечену продукцію відносили з цеху на продаж до кафе. Перша цукрарня «Мішкольці» знаходилася зовсім неподалік дому кондитера – на першому поверсі будівлі по вулиці Ракоці, 18 (нині – Волошина, 24), у будинку, який належав реформатській церкві. Там можна було скуштувати класичні торти й тістечка, випити чай, капучино (нащадки пригадують, що капучино в сім’ї Мішкольці дуже любили, Анна називала цей напій «копуцин»), каву з кремом у спеціальній креманці, а ще поласувати морозивом чи скуштувати справжнього гіркого шоколаду. До речі, шоколад був одним з найулюбленіших інгредієнтів кондитерів Мішкольці, котрі готували безліч різних шоколадних тортів, тістечок та десертів. Анна Мішкольці у старості розповідала онукам, що їхні торти складалися з мінімум 18-ти інгредієнтів, часто – доволі екзотичних. У радянські часи, коли діти майже не знали смаку бананів, ананасів та інших екзотичних смаколиків, їхня бабуся, наче казочку, розповідала про те, як зі всього світу до кондитерського цеху Мішкольці привозили банани, апельсини, ананаси, какао, мигдаль, кокосову стружку та купу іншої небаченої смакоти.

Будинок на вулиці Волошина, на першому поверсі якого колись працювала цукрарня «Мішкольці»

Коли в сім’ї Мішкольці з’явилися діти, Анна від роботи відійшла, почала займатися виключно господарством і вихованням малюків. Нащадки досі не знають всієї правди про появу двох старших дітей Мішкольці: дівчинку Ружену (її всі називали Бобі) та хлопчика Арпада вони привезли зі Словаччини, можливо, взяли на виховання з сиротинця чи від померлих родичів. Згодом у подружжя народилася і власна дитина – донька Агата (Агіца). Доглядати за дітками Анні допомагала її мама Марія та сестра Меланка. Проживав із ними на Капітульній і брат Вілмош з сім’єю, його у 1944-му забрали на «маленькі роботи», де він і помер. Був час, коли Арпад та Анна Мішкольці дуже хотіли виїхати до США, знайомі писали їм звідти у листах, що торти там коштують дуже дорого, тож на кондитерській справі можна добре заробити. Однак виїхати у родини не вийшло.        

Тим часом в Ужгороді їм теж жилося зовсім непогано. Кондитерська процвітала, тож Арпад Мішкольці вирішив розширити свій бізнес і відкрив на початку 1940-х, коли місто стало угорським Унґваром, кондитерську на тодішній вулиці св. Іштвана (нині – Корзо). Приміщення там було набагато більшим і світлішим, відвідувачів щодня приходило дуже багато, замовлень тортів на весілля, ювілеї та інші свята теж вистачало. У той час Арпад вже не працював у цеху, довірив усе виробництву своєму родичеві – талановитому молодому кондитеру Йозефу Шнайдгену, а сам займався адміністративними справами: закупками та роботою кафе. Коли Йозеф на початку 40-х пішов від Мішкольці й відкрив неподалік на Корзо власну невеличку кондитерську, Арпад був такий ображений, що не розмовляв із родичем майже до кінця свого життя. Мабуть, йому важко було знайти когось на заміну Йозефу, а, може, він боявся конкуренції, хоча кондитерська Мішкольці й надалі продовжувала працювати і зберегла велику популярність аж до кінця 1944 року.

Будівля на Корзо, на першому поверсі якої на початку 1940-х працювала друга цукрарня «Мішкольці»

Прихід радянської влади у кінці Другої світової війни став нищівним для приватного бізнесу усіх місцевих малих і великих підприємців. Звісно, не могла радянська влада дозволити і того, аби наймані працівники гнули спину на «буржуя» Арпада Мішкольці. Цех на Капітульній примусили закрити, забрали і кафе. Примусових «маленьких робіт», на які відправляли місцевих угорців та швабів, йому вдалося уникнути завдяки тому, що був народжений на території Словаччини і записаний словаком.

Згодом, аби вберегти обійстя, Меланка Герка «продала» задню будівлю Арпаду Мішкольці, тож цех родина не віддала, а здавала в оренду Тресту столових і ресторанів. Трест відновив роботу кондитерського цеху, навіть залишив там працювати Арпада Мішкольці. Це стало для нього неабиякою втіхою після удару, який він пережив, коли одного дня втратив усе, заради чого важко працював багато років. Незважаючи на те, що асортимент продукції довелося змінити під стандарти радянського «ГОСТу», забувши про екзотичні інгредієнти, кондитеру вдавалося робити смачні торти, якими дуже любили ласувати ужгородці. Продавали ці торти й тістечка у кафе, яке в народі називали «лягушатником», на тодішній вулиці Суворова – якраз там, де у 1940-х працювала цукрарня «Мішкольці».

Арпад Мішкольці (зліва) в кондитерському цеху Тресту столових та ресторанів

Аби якось прожити в ті важкі часи, Анна теж взялася до роботи – почала готувати обіди, на які в обідню перерву приходили до десятка студентів та молодих працівників філармонії. За невелику щомісячну платню вони могли поїсти справді смачно та ситно, а на десерт Анна завжди частувала їх криймешом (тортом «Наполеон»), який було прийнято їсти теплим, або рийтешами з горіхом, маком та вишнями. Як згадують нащадки, Анна була майстром своєї справи, могла приготувати надзвичайно смачну страву, як кажуть, з нічого. Цікаво, що книги з рецептами ані вона, ані її чоловік Арпад не мали – всі рецепти тримали в голові. Дуже важливим було для Анни мати на обід м’ясо, без нього вона, за її словами, просто не відчувала себе ситою. Мабуть, для того, аби у важкі повоєнні роки, мати на обід м’ясо, родина й завела на своєму обійсті невеличке господарство, тримала свиню, гусей та курей.

Анна та Арпад Мішкольці

Коли у 1972 році помер від інфаркту Арпад Мішкольці, а ще через рік – Меланка Герка, Анна залишилася у будинку на Капітульній із сім’єю своєю доньки Агати. Вийшовши заміж, Агата зробила ремонт, переобладнавши колишній, на той час уже закритий, кондитерський цех свого батька на житлову квартиру. Анна залишилася жити у старому будинку, кілька кімнат якого здавала в оренду. Кожної неділі вона збирала всю родину на обід, накриваючи у великій вітальні стіл і виставляючи на нього красивий порцеляновий посуд. З кожним роком її помешкання ставало все скромнішим: продавалися картини, перський килим, посуд, прикраси. Довго зберігала Анна під подушкою широкий золотий з камінцями браслет, який, як вона розповідала онукам, не раз сяяв на її руці під час балів. До кінця життя вона була головною в домі, керувала усім, навіть тоді, коли вже не могла встати з ліжка. Померла Анна Мішкольці, маючи 93 роки.

Після її смерті, діти розділили обійстя й почали частинами його розпродувати. Новий власник основної будівлі у 2009-му мав намір реконструювати її, надбудувавши мансардний поверх. Однак в ході цієї реконструкції від будиночка 1820 року не лишилося й сліду, а на Капітульній «виріс» двоповерховий будинок, який геть вибивається зі стилю старої красивої вулиці. Так зник дім, який впізнавали за запахом ніжних бісквітів. Але історія Мішкольці ще жива, бо всередині двору досі стоїть будівля, в якій ці ніжні бісквіти випікали, а в місті живуть нащадки, які досі пам’ятають їхній неймовірний смак.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

20 січня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів