Втрачений Ужгород: історія міського спиртзаводу

У книжці «Ungvár és Ung vármegye» за 1940-ий рік значиться, що акціонерне товариство «Ужгородський спиртзавод, рафінерія та вільний склад спирту» («Ungvári szeszgyár, szeszfinomító és szeszszabadraktár RT») було засноване Ощадною касою комітату Унґ та банком «Magyar Általános Hitelbank» у 1917 році. Але виник цей завод не на голому місці, бо ще з 1907 року там працювала гуральня, яка була частиною іншого підприємства – Господарського спиртзаводу, рафінерії та млина. Серед документів, які зберігаються в Державному архіві Закарпатської області, є і справи про діяльність цього підприємства, щоправда, їхнє датування починається вже з років Першої світової війни. З цих документів можна дізнатися про те, що під час війни справи спиртзаводу були не надто успішними.

З лютого 1914-го директором підприємства був пан на ім’я Еміл Кардош, котрий пізніше у звітах зазначав, що працівників заводу забрали до війська, тож нема кому працювати. Не вистачало тоді й продуктів, з яких виготовляли спирт, можливо, запаси картоплі, ячменю, пшениці, кормового буряка, вівса тощо теж довелося віддати на потреби армії. Цікаво, що підприємство не лише закупляло зернові та овочі для виготовлення харчового спирту, а і мало власні землі (600 голдів – приблизно 350 га), на яких вирощували сировину. У 1916-му у звітах зазначали, що на власних землях до висадки картоплі залучали російських військовополонених, але, на жаль, не зазначали, де саме знаходилися ці сільськогосподарські угіддя. У документах пізніших років згадувалися лише сад та винниця «на Капош вигоні» (мабуть, в районі вулиці Капушанської), але про власні поля з овочами та зерновими культурами згадок більше не було.       

Вигляд набережної (тоді – «Варга шор») з листівки 1905 року

Як бачимо, на спиртзаводі в ті часи виготовляли лише харчовий спирт, тобто зварений з харчової сировини. Найбільш поширеною та економічно вигідною в цьому плані  була картопля, крохмаль якої легко розварюється та оцукрюється – саме з неї здебільшого варили так званий спирт-сирець. Цей спирт продавали або очищували – аби він був придатний для виготовлення спиртних напоїв. У ті часи процес очищення називали рафінуванням, хоча йшлося, скоріше за все, про процес ректифікації. У документах років Першої світової війни згадок про те, що на заводі виробляли щось, крім сирого та очищеного спирту, не було. Зате зазначалося, що варити спирт на підприємстві щоранку починали о 6.00 і закінчували о 14-й годині пополудні. І хоч про специфічний запах спирту-сирцю, виготовленого з картоплі, ніде в документах не йшлося, жителі міста, котрі проживали неподалік, точно відчували його весь час.

У 1917 році, як ми вже згадували, спиртзавод став окремим підприємством, змінив назву та власників. Те ж саме трапилося пізніше, коли Ужгород став частиною Чехословацької Республіки – тоді завод почали називати ліговаром, офіційно – «U?horodský lihovar, rafinerie a svobodné skladišt? lihu akc. spol». Згадуваний уже вище Еміл Кардош продовжував виконувати роль голови акціонерного товариства, директором же став Емеріх (Імре) Вольф – молодий спиртовар, котрий приїхав до Ужгорода з невеличкого угорського села Лоч (Lócs), де також працював на спиртзаводі. В Ужгороді Вольф був персоною відомою, виступав меценатом «Ужгородського атлетичного клубу» («UAC»), був членом місцевого Ротарі-клубу. За його директорства почалося технічне оновлення підприємства, також завод почав подавати гарячу воду до сусідньої громадської парової лазні, завдяки чому мешканці міста отримали можливість дешевше приймати гарячі ванни.

Про постать Емеріха Вольфа трохи більше може розказати один випадок, який трапився на заводі у 1929 році. Якось о 1.21 ночі у квартирі директора, яка, до слова, знаходилася на території заводу, задзвонив телефон. Жандарм повідомив, що піймав працівника ліговара Іжо Бергера, який продавав біля залізничної станції спирт корчмареві Міттелманнові. Вольф тут же наказав провести перевірку не лише у будинку самого працівника, а і у всіх його найближчих родичів. У когось із них справді знайшли 40 літрів спирту та різні есенції. Тим часом директор Вольф з поліцейським інспектором опитали сторожів заводу, але ті сказали, що не бачили, аби Бергер приходив на роботу або йшов з неї з повними чи порожніми пляшками чи іншими ємностями. Підтвердили це і колеги Бергера. Під час допиту у поліції Іжо Бергер запевняв, що спирт із заводу ніколи не крав, йому приносила його інші особа, ім’я якої він розкривати не буде. «Чому ж ти торгував спиртом, якщо маєш хорошу роботу з хорошою зарплатнею?», – допитувався директор Вольф. На що Бергер пояснив, що робив так з сімейних причин, бо має хвору швагрову, якій дуже потрібні гроші на лікування. Емеріх Вольф попросив поліцію відпустити свого робітника, бо шкода, спричинена ліговару, мовляв, не є вияснена. Але з роботи його таки звільнив.

У кінці 1920-х справи заводу, вочевидь, були дуже добрими, бо акціонери вирішили вкласти гроші у зведення прибуткового дому на тій території підприємства, яка виходила на вулицю Боздоську (нині – Толстого). У 1929 році будівництво довірили фірмі Ерно Ковоша – так на Боздоській, 4 (нині – вул. Толстого, 4) «виріс» просторий триповерховий будинок, на першому поверсі якого працювали три магазини, а на другому та третьому поверхах знаходилися житлові квартири, які здавали в оренду. Спершу двір був прохідним, через нього можна було вільно зайти на територію заводу, але згодом там зробили огорожу з воротами, ключі від яких мали лише деякі працівники підприємства.   

У 1930-х Ужгородський ліговар успішно виготовляв і продавав спирт, лікери, ром, горілку, францовку «Самсон», торгував пивом та милом. Десь тоді ж на підприємстві налагодили виробництво льоду, який шматками продавали численним міським магазинам, особливо тим, де торгували м’ясними виробами. При цьому найбільший зиск мало підприємство з продажу власних лікерів, які в ті роки були дуже популярними. Варто зазначити, що Ужгородський ліговар тоді був не єдиним спиртзаводом міста, як не він один виробляв лікери. Так, у кінці вулиці Мункачі (нині – Мукачівській) виробництво рому та лікерів мав Мор Штерн, на Підвальній (нині – вул. Ольбрахта) ці ж напої виготовляло підприємство «Влачінський та компанія», на Масариковій площі (нині – пл. Петефі) працював завод Бейли Розґоні тощо. Попри досить велику, як на маленький Ужгород, кількість різних спиртзаводів та невеличких підприємств, де виготовляли ром та лікери, їхні етикетки є нині справжньою колекційною рідкістю. Розгадка, скоріше за все, криється у тому, що ці підприємства, як до певного часу і найбільший серед них Ужгородський ліговар, продавали алкогольні напої не в пляшках, а в бочках – для ресторанів, корчм, кав’ярень тощо.

Аерознімок 1920-х років, на якому видно територію спиртзаводу

У кінці 1930-х Ужгородський ліговар основні прибутки мав саме з продажу лікерів власного виробництва. На це у 1939 році звернув увагу новий директор заводу Ласло Шандор, за час роботи якого підприємство почало випускати небачену досі кількість різноманітних алкогольних напоїв. На тлі нових політичних змін у краї завод знову змінив (точніше, повернув) назву і власника. Попередній багаторічний директор Імре Вольф мусив покинути свою посаду, бо угорські антиєврейські закони забороняли йому очолювати велике підприємство. Тоді до вже угорського Унґвара і приїхав молодий (йому не було ще й 30-ти) Ласло Шандор (Sándor László). Подробиці свого призначення, життя в місті та роботи цей чоловік пізніше описав у автобіографічній книзі «Я був громадянином трьох держав» («Három ország polgára voltam», 2009). З неї знаємо, що Ласло Шандор був родом зі словацького міста Лученец, де деякий час працював на спиртзаводі, Згодом він переїхав до Кощице, де працював у банку і був активним учасником літературного гуртка. У 1939 році колега розповів йому, що їхній банк, який був акціонером Унґварського спиртзаводу, шукає заміну директору цього підприємства. А оскільки Ласло Шандор вже мав досвід роботи на спиртзаводі, запропонував йому подати свою кандидатуру на цю посаду.

Коли Ласло з дружиною, поетесою Ержебет Ожват, приїхали до Унґвара, їх поселили у квартирі директора на території заводу, що працював на набережній Плотені, 7. Підприємство він перейняв у досить поганому стані, зі значними боргами. Ласло не розумів: як можуть всього 35 працівників обслуговувати великий завод, який замається вісьмома різними напрямками роботи? Першим ділом він залучив до роботи нових запрошених спеціалістів,  основний нахил зробивши на виробництві лікерів, як найбільш прибутковій галузі роботи заводу. Найперспективнішим він вважав випуск гіркої настоянки «Бунекамп» («Boonekamp»), схожої на «Унікум» «лікарської гіркої». Цей напій був у ті часи дуже популярним, ним лікували різні шлункові захворювання, додавали для аромату до кави та чаю. Ще одним перспективним напрямком роботи новий директор заводу вважав виробництво російської горілки, яку на заводі почали робити ще у 1920-х роках. Традиційна російська «сороковка» до того була майже невідомою на теренах нашого краю, моду на неї тут започаткували російські емігранти. З кожним же роком популярність напою зростала, тож його почали виробляти у більшій кількості.

Пляшка кминової палінки виробництва Унґварського спиртзаводу  з колекції Сергія Тішина

Ласло Шандор хотів вийти зі своєю продукцію на ринок всієї Угорщини. Він отримав дозвіл від Міністерства фінансів Угорського Королівства, але разом із тим мусив дотриматися певних умов. Лікери заводу мали продаватися у пляшках з етикетками, де потрібно було зазначити назву заводу, місто, міцність напою та обов’язково на видному місці надписати: «Угорське виробництво». Щодо міцності, то також в умовах було прописано, що вона може бути лише на один градус нижчою, ніж вказано на етикетці. Ласло Шандор розумів, що для того, аби напої очолюваного ним заводу добре продавалися по всій Угорщині, їх треба рекламувати і продавати у красивих пляшках з красивими етикетками. Дизайн етикеток він довірив свої кошицькій подрузі, графіку Вікторінні Герті (Herta Viktorinna), пізніше завод співпрацював також із графічною майстернею Міклоша Брауна з Коложвара. 

Перелік алкогольних напоїв, які вже у 1940-му виготовляв Унґварський спиртзавод, справді вражає: трав’яна настоянка «Бунекамп», чеський вишневий лікер «Гріот», французький трав’яний лікер «Chartreuse», кминовий крем-лікер «Allasch», традиційний польський лікер на травах і меді «Контушовка», трав’яний «Altvater», рідкісний нині лікер «Ратафія» зі смаком гіркого мигдалю, грушевий, шоколадний, апельсиновий, кавовий, ванільний, полуничний, горіховий, лікер «Curaçao», м’ятний лікер «Fodormenta», вишневий бренді, карпатська гірка настоянка. І це ще не все, бо у нас виготовляли також фруктові палінки: анісову, абрикосову, вишневу, полуничну, злакову, «Törköly» (одна з найдавніших палінок Угорщини, виробляється дистиляцією із залишків винограду), тминову, журавлинову. Також словацький джин «Borovi?ka» на ялівці, напій «Tea-rum», ром (класичний, ванільний, сливовий та ананасовий), абсент (50, 60, 70%), російську горілку 40 та 60%, спиртовий розчин-францовку для розтирання та масажів «Samson» і, звичайно, чистий спирт міцністю 96,6%. Спирт цей, до слова, купували й інші гуральні краю. Так, у 1941-му 446 гектолітрів продали заводу Шонборна-Бухгайма у Підгорянах, серед інших покупців був спиртзавод Вілмоша Плотені у Великих Лазах, гуральня графа Перені у Виноградові, невеликі заводи у Середньому, Собранце тощо.  Постачали спирт возами чи залізницею у залізних бочках, які покупці мали порожніми повернути назад протягом 30 днів. 

Пляшка полуничної палінки виробництва Унґварського спиртзаводу з радянською етикеткою (1945-1946 роки) з колекції Сергія Тішина

То як же готували ці алкогольні напої на нашому невеликому спиртзаводі? Мусимо зізнатися, що класичні технології виробництва деяких екзотичних напоїв там таки порушували, бо, наприклад, ром виготовляли, додаючи до очищеного і розбавленого до потрібної міцності (40, 45, 50 та 60%) спирту різні есенції та натуральні ароматизатори, після чого усе це розливали у дерев’яні діжки. Лікери робили схожим способом: до розведеного до потрібної міцності спирту (22, 30-35%) додавали кристалізований сироп, цукор, натуральний сік (для кожного лікеру – свій) та есенції. Усе це добре перемішували, двічі пропускали через фільтр і розливали в бочки або пляшки. Фруктові горілки-палінки так само отримували, з’єднавши розведений спирт, есенції, цукор, трохи оригінальної палінки, профільтрувавши кілька разів та розливши у пляшки чи діжки. Натуральні ароматизатори та есенції завод закуповував в аптеках по всій Угорщині.

В Державному архіві Закарпатської області збереглися й детальні описи території заводу, тож, навіть не маючи фотографій, можна уявити, як там усе виглядало. Отже, у 1941 році центральний вхід заводу знаходився на набережній Плотені, вздовж якої стояла двоповерхова адміністративна будівля з великим металевими воротами. Над входом висіла вивіска «Lik?rgyár» («Лікерний завод»), одразу за воротами, на першому поверсі адміністративної будівлі, починалося приміщення, де виготовляли лікери та ром. Там стояли три пронумеровані ємності із залізного листа, в яких зберігали спирт, а далі – інші ємності для варіння сиропів, змішування, подачі цукру і фільтрування. На бетонній підлозі стояли в ряд дерев’яні бочки, в які розливався готовий продукт. З цього приміщення можна було потрапити до складу з повними бочками та пакувального цеху, де наповнені пляшки складали в ящики.

План території заводу у 1941 році

Зі складу сходами робітники могли перейти до приміщення, де мили пляшки. У ньому посередині стояла і прогрівала кімнату кахельна піч, а попід стінами були обладнані мийки, в яких працівники ретельно вимивали скляні пляшки та глеки спершу гарячою, а тоді холодною водою. Чисту тару розкладали на дерев’яні стелажі, де вона сушилася.

Піднявшись сходами на другий поверх, ви потрапляли до канцелярії, де працювали керівник заводу та діловод. Вони приймали замовлення і виконували іншу роботу, пов’язану із закупівлею складових, виробництвом і продажем продукції. На другому поверсі знаходилася і  квартира директора заводу, а також працювала лабораторія, де зберігалися та досліджувалися есенції, ароматизатори та зразки готової продукції. За адміністративною будівлею була ще чимала територія, на якій знаходилися цех варіння спирту, склад спирту, склад пива, склад льоду, котельня, ремонтна майстерня, гаражі тощо. Було там навіть приміщення для зберігання відходів виробництва, які завод продавав селянам для вигодовування худоби. Біля входу також стояв окремий будиночок, де знаходилася квартира головного технолога-спиртовара і працювала бухгалтерія-каса. При описі машин зазначалося, що більшість із них – старенькі, так, у підвалі стояв паровий двигун 1903 року, в котельні працювали два котли: 1903-го та 1916 року від будапештського заводу Ланґа, у гуральні картоплю для спирту мили в машині 1909 року, яка була 25 метрів завдовжки. У цьому описі території заводу прибутковий дім на тодішній вулиці Оронь Яноша (нині – Толстого, 4) ще значиться, однак у 1942 році будинок продали, бо утримувати його було невигідно.

Архівний звіт за 1943 рік показує, що, попри війну, робота нашого спиртзавода була дуже успішною. За рік там виготовили 255.014 гектолітрів спиртних напоїв. Найкраще продавалися лікери та ром, їх розвозили по всій Угорщині, в багатьох містах завод мав своїх представників. Спирт від заводу був такий якісний, що його активно купували аптеки. Торгівля льодом теж була жвавою, щодня його розвозили містом двома спеціальними машинами. Загалом в архіві досі зберігаються щоденні звіти, в яких точно зазначено, які напої виготовляли якого дня, скільки для цього використали спирту, есенції, цукру, соку та інших складових.

Логотип заводу у 1944 році

Що ж про цей період роботи підприємства згадував його директор Ласло Шандор? «У 1941 році вийшов третій антиєврейський закон, який забороняв євреям працювати у спиртовому виробництві, а на заводі було кілька висококласних спеціалістів, яких я не хотів втрачати. Деякий час вдавалося цих працівників тримати на роботі, але в 1942-му прийшла перевірка і мені наказали їх звільнити», – писав він у книжці. У 1944-му почалися нальоти на місто радянських літаків. Ласло Шандор отримав від міської управи листа з вимогою евакуювати всі запаси заводу, аби вони не дісталися Червоній армії. Варто зазначити, що Унґварський спиртзавод активно допомагав своїй армії, судячи зі звітів, регулярно постачав на фронт палінки, ром, лікери, лід, очищений та денатурований спирти. На весну 1944 року, коли прийшла вимога про евакуацію, на складах заводу зберігали 3900 гектолітрів сирого спирту, 400 гектолітрів технічного очищеного спирту, 200 гектолітрів очищеного харчового спирту тощо. Вивезти усе це (приблизно 40 залізничних вагонів) було не так просто, тож директор відповів міській управі, що спиртзавод є власністю скарбниці Угорського королівства, підпорядковується головному управлінню у Будапешті й не може бути евакуйований, поки не буде мати дозвіл керівництва. Крім того, мовляв, завод не має потрібної кількості залізних діжок, в яких перевозять спирт. «Аби залити спирт у бочки на території заводу, перевезти на залізничну станцію, там перевантажити у вагони, знадобиться приблизно 2-3 тижні. Потрібно для цих робіт також приблизно 40 возів», – йшлося у секретному повідомленні до міської управи. Згодом частину спирту таки евакуювали, але зовсім недалеко – до маленького села Ґач (Gács, нині – словацьке село Галіч).

Будівля спиртзаводу в радянські роки. Фото – з альбому Ігоря Бойка

Якою небезпекою для вже доволі густонаселеної частини міста можуть стати великі запаси спирту, на заводі відчули 12 жовтня 1944 року, коли під час чергового авіанальоту радянський літак скинув дрібну бомбу неподалік території підприємства. Пожежі вдалося уникнути, але вибухом пошкодило 90% вікон заводу. У своїй книзі Ласло Шандор згадував, що жити на території заводу, який під час вибуху міг спричинити велику пожежу, стало страшно і небезпечно, тож він орендував для своєї сім’ї (на той час подружжя виховувало двох маленьких діток) віллу у спокійному районі на іншому березі річки. На світанку 27 жовтня до цієї вілли прибіг один із робітників і розповів, що вночі на територію заводу прийшли озброєні військовослужбовці й примусили вилити спирт у каналізацію. Директор побіг до заводу, бачив, що у місті почалася паніка, люди на возах зі своїми речами поспішали покинути місто, до якого стрімко наближалася радянська армія. Біля Великого мосту метушилися солдати, закладаючи у підпори вибухівку, всі містяни знали: щойно радянська армія з’явиться у місті, мости підірвуть. Ласло Шандор встиг перетнути  Великий міст, прибіг до заводу, де посеред двору стояли два солдати, дивлячись, як у каналізацію стікає спирт. Директор представився, пообіцяв солдатам завершити справу, відправив їх геть, а сам зачинив великі залізні ворота і побіг рятувати те, що лишилося від запасів спирту. Через пів години пролунав потужний вибух – у повітря злетів Великий міст.

Ласло дуже боявся, аби не почалося мародерство, і радянські солдати не стали безчинствувати на підприємстві. Тому незабаром після вибуху він побіг до будівлі мерії (нині – будівля ЗОШ № 9 на пл. Петефі) і домовився з одним чоловіком, який там чекав радянських військ, що той допоможе йому дещо перекласти командуванню. Незабаром до будівлі під’їхав на джипі генерал Петров, якому Ласло Шандор через перекладача представився і попросив дати озброєну охорону. Петров відправив до заводу двох солдатів з автоматами, присутність яких допомогла уникнути можливих спроб розграбувати підприємство у воєнній метушні. Своєю заслугою вважав Ласло Шандор і те, що пізніше, коли місцевих угорців і німців почали відправляти на сумнозвісні «маленькі роботи», вісьмох працівників заводу вдалося від них врятувати, мотивувавши це тим, що без працівників робота підприємства зупиниться. 

Після війни Ласло Шандор ще деякий час керував заводом, навіть непогано вивчив за короткий час російську мову. І хоч жити в радянському Ужгороді він не хотів, до Кошице його з сім’єю не випустили, бо мав угорське громадянство. Колишній директор заводу мешкав у місті до 1962 року. За це час долучився до створення картинної галереї, запустив угорськомовну «Робітничу газету», де працював журналістом, всіляко лобіював і добивався того, аби в Ужгороді відкрили угорськомовну школу. Згодом він переїхав до Угорщини, але з нашим містом підтримував зв’язок до кінця життя.

Зображення будівлі спиртзаводу в газетній публікації радянських років

А що ж було із самим спиртзаводом? Державний лікеро-горілчаний завод працював на набережній Молотова десь до середини 1980-х років. Коли він закрився, виконком міської ради народних депутатів знайшов частині території в центрі міста інше застосування, передавши у 1987 році адміністративну будівлю колишнього горілчаного заводу на баланс обласної санстанції. Згодом будівлю приватизували, вона довгий час стояла пусткою, минулого ж року на її місці почали зводити багатоповерховий житловий будинок.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

  Надіслати другу