Самотня молитва: історія дерев’яної церкви з безлюдного села Кужбеї (ФОТО)

Існування поселення довгий час залежало від сестер Ганни та Калини Бряник, за мандрами яких стежили ЗМІ, повідомляючи чи то про їх переселення в сусідні Сойми, чи про повернення – коли в Кужбеї знову поверталася «іскра життя».
Але сьогодні згадаємо не так про людей, а про людське творіння – дерев’яну церковцю, що дивом уціліла, захована між дерев у найвищій частині села. На щастя, її обійшов удар блискавки, що влучила поряд у великого дуба, обійшло полум’я «конфесійних чвар», як не обійшло дерев’яну церкву у сусідньому селі Верхній Бистрий, та не спопелив вогонь «комунізму», як це було зі старими церквами в Майдані та Соймах. Проте, не обійшла її доля самотності…
Історія православної церкви Успіння Пресвятої Богородиці в селі Кужбеї розпочинається з будівництва у 1937 році. Це мініатюрний шедевр майстрів Михайла Маня, Петра Глеби, Федора Глеби та Ілька Бряника, які збудували її в традиційному дусі, не спокусившись на неприродні в Карпатах «бані-цибульки». Тому виглядає вона як давня. До різьблення іконостасу також був причетний Михайло Труш.
Михайло Маньо (1940-ві). Фото з книги Михайла Сирохмана "Будівничі закарпатських церков"
Ця церква – невеликий шедевр, з кожної її частинки чи деталі промовляє талант будівничих, а кожен елемент свідчить про бездоганний смак.
Ось як про неї пише Михайло Сирохман, художник та дослідник дерев’яних храмів Закарпаття: «церква двозрубна, тридільна. Головний зруб розділений на бабинець і наву перегородкою з фігурно вирізаним проходом. Вівтарний зруб менший, вкритий окремим дахом. Над входом невисока квадратна башта під восьмигранним шатром із тонким шпилем. При вході влаштовано невеликий відкритий ґаночок на різьблених стовпчиках. Церква сповнена невимовною поезією і духом запустіння» (з книги М.Сирохман. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008).
Світлина 1982 р. Сирохман М. "Церкви України: Закарпаття"
Відтак із занепадом села починає чахнути і сама церква. Дерев’яну люстру, різьблені рами до образів, царські двері і гробницю переносять до церкви в Соймах. У 1991 році, завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв, дахи та шпиль були частково перекриті новою дранкою, а іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами. У 2000-му році ремонт організувала Соймівська сільрада, дахи наново перекрили.
Церква Успіння під час ремонтну. Світлина 1991 р. Сирохман М. "Церкви України: Закарпаття"
Інтер’єр церкви Успіння. Світлина 1991 р. Сирохман М. "Церкви України: Закарпаття"
Всередині церкви. Фото Олександра Богданова
Довгий час «хранителькою ключа» від церкви була одна із сестер, німа Ганна Бряник, яка вже відійшла в засвіти. Коли ми зі шкільними друзями приходили сюди на невелику екскурсію, вона відчиняла нам її двері, сильно жестикулюючи та показуючи на оздобу всередині – рушники, хрестики, павізи, ікони… А піднявшись на дах-дзвіницю, замість дзвонів ми побачили ерзац – обрізані газові балони, по яких били залізним молотком…
Ганна Бряник. Фото Олександра Богданова
Життя в неіснуючому селі відновлюється влітку: сюди підіймаються по ягоди та гриби, на полях, де колись стояли хати, пасуться вівці, чути перегуки вівчарів і гавкіт собак. Щороку, 7 липня, на свято Івана Хрестителя до нього сходяться люди з околиць, в тому числі ті, чиї предки колись переселилися в низини, туристи. Вперше за рік в стінах церкви звучить літургія. Дехто приходить, щоб відчути чар цього місця, намилуватись чарівними краєвидами, зануритись у минувшину, залишитися наодинці з природою і собою.
Фото з сайту mizgir.com.ua
Взимку тут сумніше, все завмирає, час уповільнюється…
Фото з сайту goranin.com.ua
Подальшу долю Кужбеїв неважко передбачити. Стежки швидко заростають травою, криниця затягується намулом, єдина вціліла хатинка швидко руйнується, а через кілька років лише дерев'яні стіни з проламаним дахом нагадуватимуть, що колись тут вирувало життя...
Сподіваюся, що доля залишиться милосердною для маленької дерев’яної церкви, що на самій вершині гори читає свою самотню молитву разом з полонинськими вітрами…
Михайло Маркович, для uzhgorod.net.ua
Фото автора
Читайте також: Осінь в Кужбеях: як «живе» безлюдне село в горах Закарпаття (ФОТО, ВІДЕО)
Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі
До теми
- Може летіти на відстань до 7 км: волонтери "Руху підтримки закарпатських військових" виготовили дрон "Горгона"
- «В пікіруючому польоті скидаю вибухівку прямо у ворожий бліндаж…» Історія бійця 128-ї бригади Романа
- «За три виїзди в мене було п’ять підривів на протипіхотних мінах…» Історія бійця 128-ї бригади Олега
- "Моє завдання як оператора БПЛА — збереження особового складу та захист держави" — нацгвардієць Мар’ян Витязь
- «Діти – моя найбільша мотивація, я тут, щоб росіяни не дійшли до мого дому…» Історія бійця 128-ї бригади Василя
- Кавування по-закарпатськи у ветеранській кав’ярні Gato: історія Михайла Кузьми “D2”
- Від сцени до лінії фронту: історія актора Мукачівського драматичного театру Євгена Човбана
- «Чи виконав я свою місію – відомстив за батька? Поки ні, буду воювати до закінчення війни…» Історія Владислава, бійця 128-ї бригади
- «Після того, як ми побачили ті звірства, які вчинили росіяни в Бучі, Бородянці, Ізюмі, головне для нас – не стати такими ж, як вони» Історія капелана Андрія
- Закарпаття спільно з Румунією та Угорщиною організує освітні заходи для школярів та вчителів
- Найстаріший капелан: отець Іван Ісайович понад 10 років опікується військовими
- «Я довіряю своєму підрозділу, ми працюємо як злагоджений механізм…» Історія бійця 128-ї бригади Сергія
- "Янголи в пікселі": історія військового медика Еріка Глеби, який на фронті евакуював понад тисячу бійців
- Звільнений з полону ужгородець Роберт Балог: “У камері я поставив ціль — максимально себе зберегти”
- «Я не рахую свої трофеї, але це сотні знищених цілей. Моє головне завдання – прикрити нашу піхоту…» Історія бійця 128-ї бригади Івасика
- «Війна – це справжнє пекло на землі, а її наслідки жахають. Вона здатна пробудити мужність навіть у жінок», – Людмила Ціпкало, фельдшерка ДСНС Закарпаття
- Оригінальні роботи Кобзаря: офорти Тараса Шевченка зберігають у Закарпатському художньому музеї ім. Бокшая
- «Війна не завершиться, якщо не буде людей, які допоможуть її закінчити», – прикордонник Леонід
- "Я не український націоналіст, а угорець, але це моя країна". Як садівник із Закарпаття третій рік воює у піхоті
- Історія одного пам’ятника: «Весна» Михайла Михайлюка (ФОТО)
До цієї новини немає коментарів