Самотня молитва: історія дерев’яної церкви з безлюдного села Кужбеї (ФОТО)

Самотня молитва: історія дерев’яної церкви з безлюдного села Кужбеї (ФОТО)
У цього села, що загубилось високо в горах в оточенні смерек, немає вказівника, воно не позначене на картах і до нього непросто дістатися навіть позашляховиком. Його історія сумна – це єдине село, яке, за офіційними даними, зникло з мапи Закарпаття за часів незалежної України. Однак, про нього згадують на Міжгірщині раз на рік – в день Різдва Іоанна Предтечі, і час від часу навідуються блогери – за атмосферою та краєвидами. Йдеться про Кужбеї, що, як пише Вікіпедія, "залишене людьми внаслідок політики занедбання так званих «неперспективних» сіл в СРСР".

 

Існування поселення довгий час залежало від сестер Ганни та Калини Бряник, за мандрами яких стежили ЗМІ, повідомляючи чи то про їх переселення в сусідні Сойми, чи про повернення – коли в Кужбеї знову поверталася «іскра життя».

Але сьогодні згадаємо не так про людей, а про людське творіння – дерев’яну церковцю, що дивом уціліла, захована між дерев у найвищій частині села. На щастя, її обійшов удар блискавки, що влучила поряд у великого дуба, обійшло полум’я «конфесійних чвар», як не обійшло дерев’яну церкву у сусідньому селі Верхній Бистрий, та не спопелив вогонь «комунізму», як це було зі старими церквами в Майдані та Соймах. Проте, не обійшла її доля самотності…

Історія православної церкви Успіння Пресвятої Богородиці в селі Кужбеї розпочинається з будівництва у 1937 році. Це мініатюрний шедевр майстрів Михайла Маня, Петра Глеби, Федора Глеби та Ілька Бряника, які збудували її в традиційному дусі, не спокусившись на неприродні в Карпатах «бані-цибульки». Тому виглядає вона як давня. До різьблення іконостасу також був причетний Михайло Труш.

Михайло Маньо (1940-ві). Фото з книги Михайла Сирохмана "Будівничі закарпатських церков"

Ця церква – невеликий шедевр, з кожної її частинки чи деталі промовляє талант будівничих, а кожен елемент свідчить про бездоганний смак.

Ось як про неї пише Михайло Сирохман, художник та дослідник дерев’яних храмів Закарпаття: «церква двозрубна, тридільна. Головний зруб розділений на бабинець і наву перегородкою з фігурно вирізаним проходом. Вівтарний зруб менший, вкритий окремим дахом. Над входом невисока квадратна башта під восьмигранним шатром із тонким шпилем. При вході влаштовано невеликий відкритий ґаночок на різьблених стовпчиках. Церква сповнена невимовною поезією і духом запустіння» (з книги М.Сирохман. П’ятдесят п’ять дерев’яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008).

Світлина 1982 р. Сирохман М. "Церкви України: Закарпаття"

Відтак із занепадом села починає чахнути і сама церква. Дерев’яну люстру, різьблені рами до образів, царські двері і гробницю переносять до церкви в Соймах. У 1991 році, завдяки старанням викладачів Ужгородського коледжу мистецтв, дахи та шпиль були частково перекриті новою дранкою, а іконостас прикрасили ікони, намальовані студентами. У 2000-му році ремонт організувала Соймівська сільрада, дахи наново перекрили.

Церква Успіння під час ремонтну. Світлина 1991 р. Сирохман М. "Церкви України: Закарпаття"

Інтер’єр церкви Успіння. Світлина 1991 р. Сирохман М. "Церкви України: Закарпаття"

Всередині церкви. Фото Олександра Богданова

Довгий час «хранителькою ключа» від церкви була одна із сестер, німа Ганна Бряник, яка вже відійшла в засвіти. Коли ми зі шкільними друзями приходили сюди на невелику екскурсію, вона відчиняла нам її двері, сильно жестикулюючи та показуючи на оздобу всередині – рушники, хрестики, павізи, ікони… А піднявшись на дах-дзвіницю, замість дзвонів ми побачили ерзац – обрізані газові балони, по яких били залізним молотком…

Ганна Бряник. Фото Олександра Богданова

Життя в неіснуючому селі відновлюється влітку: сюди підіймаються по ягоди та гриби, на полях, де колись стояли хати, пасуться вівці, чути перегуки вівчарів і гавкіт собак.  Щороку, 7 липня, на свято Івана Хрестителя до нього сходяться люди з околиць, в тому числі ті, чиї предки колись переселилися в низини, туристи. Вперше за рік в стінах церкви звучить літургія. Дехто приходить, щоб відчути чар цього місця, намилуватись чарівними краєвидами, зануритись у минувшину, залишитися наодинці з природою і собою.

Фото з сайту mizgir.com.ua

Взимку тут сумніше, все завмирає, час уповільнюється…

Фото з сайту goranin.com.ua

Подальшу долю Кужбеїв неважко передбачити. Стежки швидко заростають травою, криниця затягується намулом, єдина вціліла хатинка швидко руйнується, а через кілька років лише дерев'яні стіни з проламаним дахом нагадуватимуть, що колись тут вирувало життя...

Сподіваюся, що доля залишиться милосердною для маленької дерев’яної церкви, що на самій вершині гори читає свою самотню молитву разом з полонинськими вітрами…

Михайло Маркович, для uzhgorod.net.ua

Фото автора

Читайте також: Осінь в Кужбеях: як «живе» безлюдне село в горах Закарпаття (ФОТО, ВІДЕО)

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

21 вересня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів