Стиль життя ужгородки Оксани Василян: «Я – людина із серії: «А давай…»

Саме Оксана Василян є тією невидимою феєю, котра щороку одягає ужгородські міні-скульптурки до свят і заходів, причому робить це на ентузіазмі, просто тому, що це їй подобається.

• Оксано, у нашій рубриці «Стиль життя» ми традиційно розпитуємо у цікавих співрозмовників, яким є їхній стиль життя. То що скажете про свій?

– Мені важко його якось конкретно описати. Мабуть, мій теперішній стиль життя полягає у свободі жити і працювати так, як мені хочеться. Бо надто довго я не могла собі цього дозволити.

• В одному з ваших я інтерв’ю я почула, що ви багато років працювали бухгалтером і не були в захваті від цієї професії.

– Саме це я і маю на увазі. Я ніколи до цього часу не обирала сама, ким і як хочу працювати. Ми з батьками проживали в Душанбе, коли вони мені сказали, що після школи я буду навчатися в Києві, у технікумі готельного господарства. Я погодилася, але більше через те, що хотіла в Києві пожити. До України мене відправили, бо батько в мене родом із Полтави. Отже, закінчила я технікум, трохи попрацювала в ресторані, потім вступила на філологічний факультет університету, а після закінчення навчання повернулася до Душанбе і працювала там у школі вчителькою російської мови та літератури.

• То ви ще і вчителькою були?

– Так, але недовго, десь 5 років. Взагалі у таджицькій школі працювати добре, для тамтешніх дітей учитель – великий авторитет. Може, я би й далі там працювала, якби не розвал СРСР. На той час мої батьки вже жили в Ужгороді, тому ми з сім’єю теж вирішили приїхати сюди.

• А як батьки тут опинилися?

– Це дивна історія. В Душанбе у мого батька була висока посада, ми дуже гарно жили. І мої батьки щороку кудись їздили відпочивати. У 1980-му вони приїхали на Закарпаття в гості до батькової сестри – і так закохалися в Ужгород, що вирішили сюди переїхати. Тоді Ужгород був справді особливий: закритий, зелений, гарний. Батьки переселилися, хоча й знали, що тут доведеться все починати спочатку. Батько працював на заводі «Електродвигун», а потім, у 1991-му, вирішив створити власну фірму. Тоді й сказав, аби я йшла до нього працювати бухгалтером (бо російська мова у школах тут вже нікому не була потрібна). Це була робота, яку я ненавиділа. І відтоді собі пообіцяла, що ніколи нічого не нав’язуватиму своїм дітям.

• І все ж бухгалтером ви працювали довго.

– Ой, дуже довго, більше 20-ти років! Я звільнилася лише у 2016-му.

• Як відбувся цей перехід від бухгалтера до дизайнера одягу?

– Ще десь у 2012 році, мабуть, я почала цікавитися рукоділлям. Почалося все з виготовлення квітів та аксесуарів. Потім була колаборація з кількома російськими дизайнерками одягу. А коли вибухнула мода на українське, на цій патріотичній хвилі я почала працювати над створенням аксесуарів та суконь в етнічному стилі. Не народних, бо народні костюми – в музеях, а таких повсякденних, які можна одягати на свята і просто на прогулянки. Сукні у мене теж з’явилися якось випадково, бо часто мої аксесуари не було під що вдягнути. Тому я якось пішла навпаки – почала створювати сукні під аксесуари.

В якийсь момент це хобі почало переростати у щось більше. Був період, коли основна робота вже почала заважати моєму захопленню, а захоплення – роботі. Тому, коли моя фірма призупинила діяльність, а потім повністю закрилася, я сприйняла це за знак і вирішила, що більше не повернуся до бухгалтерії.

• Пам’ятаєте перший показ створених вами костюмів?

– Так, це був показ, організований спільно зі школою моделей «A’Star» у 2015 році. Потім ми з командою керівниці школи Анни Феєр працювали ще не раз, зокрема на показах «Ukraïnian Fashion Bazaar».

• Вас легко вмовити на участь у якомусь заході?

– Дуже легко. Я – людина з серії: «А давай…». Тобто мені досить сказати: «Оксан, а давай зробимо таке і таке», і я вже ночами не буду спати, думаючи, як би це зробити. Так було з дуже багатьма проєктами, в яких брала участь. Я взагалі стараюся багато їздити Україною, показувати свої роботи. Навіть, якщо заходи, на які мене запрошують, стають провальними, на них можна зустріти однодумців, з якими вийде гарно попрацювати на наступному заході. Таке неодноразово вже бувало.   

• Знаю, що ви і в Італії побували зі своєю колекцією.   

– Так, у 2019 році я їздила з українською командою на фестиваль «Aics Danze Culture Internazionali – World Folk Vision Italia», але участі у показах не брала, лише представляла свої вироби на виставці. Якщо вийде, дуже хотіла би поїхати і цього року.

• А розкажіть про найуспішнішу вашу роботу.

– Мабуть, це одяг, створений спеціально для проєктів «Роксолана» і «Спадщина». Це були грантові проєкти, які я втілювала у співпраці з модельною школою «A’Star». Для них були створені повноцінні колекції, дорогі і дуже красиві. Такі творчі проєкти мені дуже подобаються.

• Усі ці проєкти ви втілюєте під своїм прізвищем чи під маркою «O-Vas»?

– O-Vas – це скорочення від Оксани Василян. Потім уже народився слоган «З любов’ю для вас і про вас» (російською – «для вас і O-Vas»), в якому я це обігрую. Це мені більше подобається, ніж просто моє прізвище. Тож на показах я використовую і своє прізвище, і логотип «O-Vas».

• Як би ви описали те, чим займаєтеся?

– Дизайнер – це, мабуть, дуже серйозне слово для мене. Мені важко сказати, хто я. Зараз я працюю у майстерні більше як швачка, бо  у майстерні ми прив’язані до вартості оренди, тобто маємо спершу на неї заробити, а вже потім займатися творчістю. Тому у майстерні я працюю, а вдома – творю. Ужгород мені дуже подобається, це чудове місто, незважаючи на ті маленькі внутрішні проблеми, які ми маємо. Мені комфортно тут жити, але разом із тим і тісно, бо в маленькому місті, звісно, нема великого попиту на мої вироби. Доводиться працювати з клієнтами онлайн, а це теж не дуже зручно, бо шити на людину, яку ти не бачиш і не обміряв власноруч – певний ризик.

• В одному інтерв’ю ви також згадували, що етніка потроху виходить з моди. Якщо це станеться, в якому стилі ви продовжите працювати?

– Мені дуже подобається працювати над одягом в українському стилі, хоча я відчуваю, що вже потроху себе вичерпую. І мода справді трохи згасає. Тому я поступово переключаюся на стиль бохо, останнім часом маю доволі багато замовлень на сукні в цьому цікавому стилі, бо знайти їх у магазинах майже неможливо. Мої замовниці – найчастіше жительки інших регіонів, жінки старшого віку, з нестандартною фігурою.

• Оксано, але ви у нас дизайнер одягу не лише для людей, а й для міні-скульптурок. Кожного року одягаєте їх до свят у тематичний одяг, робите це тихо, без реклами, знову-таки на власному ентузіазмі. Чому?

– Ідея ця належала ужгородці Надії Попадюк, саме вона запропонувала мені вперше одягнути міні-скульптурки. Це було свято Миколая, я за ніч зробила костюмчики, ми їх одягли, пофотографували і залишили. Звісно, довго ці костюмчики не простояли, їх швидко розікрали. Потім я попросила свою колегу, майстриню Ірину Лукашенко, щоб вона мені допомагала. Разом ми робили цілі колекції для міні-скульптурок: до цвітіння сакури, до Параду наречених тощо. Багато хто нам казав, що це дуже мило, тому ми продовжували. Минулого року одягли на наші міні-скульптурки захисні маски, а цьогоріч на Різдво вбрали їх у плащі, бо надворі зовсім не по-зимовому дощило.

• Я сподіваюся, ви продовжите традицію, бо це справді дуже мило.

– Так, але це досить важко, все тримається на нашому з Іриною ентузіазмі.

• Невже усі костюми, в які ви одягали міні-скульптурки, потім вкрали?

– Можна сказати, моментально. Здається, найдовше одного разу тримався одяг Свободки – два дні, якщо не помиляюся. Потім теж зник.

• А вас не ображає, що мало хто знає, що це робите саме ви?

– Я – людина не настільки амбіційна, щоб через це переживати. Тому що я отримую задоволення від процесу, а не під похвали.

• Зараз – літо, пора фотосесій, конкурсів та заходів. Що новенького напланували?

– У серпні я, точніше мої сукні в українському стилі, братимуть участь у зйомці в Києві. Є ще інші задумки, але боюся наврочити, тому всього поки розповідати не буду.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»