Втрачений Ужгород: історія міської богадільні (ФОТО)

Втрачений Ужгород: історія міської богадільні (ФОТО)
Спроби відкрити в Ужгороді притулок для літніх, одиноких або непрацездатних людей відбувалися врізні роки, здебільшого за підтримки релігійних громад.

 

Але нині ми розкажемо про успішний приклад державного притулку, який відкрили в місті 31 грудня 1925 року. Він мав на меті забрати з вулиць численних жебраків, однак зробити це виявилося дуже непросто, знадобилися роки, аби містяни звикли до думки, що богадільня – не в’язниця, а можливість провести старість у теплі і ситості. 

Почнемо з того, що ідея заснування притулку для одиноких та непрацездатних людей була озвучена в міській управі ще 1921 року. Але до конкретних кроків дійшли лише у 1924-му, коли для того, аби зібрати гроші на купівлю будинку для притулку, був організований пишний бал у залі «Корони». Бал цей минув із великим успіхом, на нього прийшло багато людей, тож вдалося зібрати першу суму інайголовніше – підняти для обговорення проблему жебракування. 

У травні 1924 року міська управа знайшла підходящий для притулку просторий будинок із садом на вулиці Шумній, 26 і викупила його у власників – Дежо Глюка, Лойоша і Шандора Фрідлендерів – за 105 тисяч чеських крон. Тоді знову сталася затримка, бо коли колишні жильці звільнили будинок, влада змушена була віддати його тимчасово для проживання сімей дев’ятьох чиновників, яких не мали де поселити (на початку 1920-х у зв’язку з приїздом великої кількості немісцевих чиновників виникла житлова криза). Чиновникам знайшли інше місце лише через рік, тоді у будинку на Шумній почали ремонт із облаштуванням сучасної ванної кімнати. 

Спершу міська управа повідомляла про те, що притулок відкриють 1 липня 1925 року, але ремонт затягнувся, та й треба було вирішити ще одне важливе питання – як вмістити до притулку усіх ужгородських жебраків? У стінах управи вирішили, що для прийому до притулку прохач має подати «домовскій ліст» (щось на зразок паспорту із зазначенням приналежності до міста, прописки) та свідоцтво про бідність. Це свідоцтво після розгляду видавали в міській управі, процедуру максимально спростили, аби вона не займала багато часу. Але йшов час, а до міської управи не подали жодної заяви на поселення до притулку. 

Так виглядало свідоцтво про бідність (з фондів Державного архіву Закарпатської області)

Міська угорськомовна газета «Uj Közlöny» писала, що жебраки були необізнані з такою можливістю, боялися йти до чиновників і не дуже хотіли покидати вулиці. Коли репортер спитав про це у старого жебрака, який постійно просив милостиню біля гімназії, той відповів, що навіть не вміє писати – то як же піде виходжувати потрібні документи? «Я не розуміюся до цих панських справ», – сказав він. Хоча й зізнався, що був би не проти мати дах над головою і місце, де міг би поїсти чогось теплого.

Зрештою міська управа пішла іншим шляхом. Коли жупанат прийняв правила про заборону жебракування, жебраків на вулицях ловили і доправляли до міської управи. Там пропонували оселитися в притулку на повному утриманні або отримувати щомісяця державну допомогу в 50 крон, але разом із тим попереджали: якщо жандарм знову піймає їх на жебрацтві, щомісячні виплати в них заберуть. Така «чистка» дала результат: за тиждень до відкриття притулку з 25-ти місць були зайняті 15.А в день відкриття міська управа повідомила, що в будинку на Шумній оселяться 12 чоловіків і 14 жінок.

Відкриття відбувалося скромно. Об 11.00 31 грудня 1925 року до будинку на Шумній завітали поважні гості: віцегубернатор Підкарпатської Русі Антонін Розсипал із дружиною, жупан Іван Желтвай, урядовий комісар міста Ян Грбек, міський радник Петро Сова, котрий курував створення цього закладу. Чиновники привітали перших 9-х жителів притулку, після чого оглянули будинок. Споруда, до слова, складалася з двох великих житлових спалень(чоловічої та жіночої), просторої кухні, двох робочих приміщень, ванної, кімнат для доглядача та кухарки. 

Запрошення на відкриття притулку, 1925 рік (з фондів Державного архіву Закарпатської області)

Цікаво, що коли журналіст газети «Uj Közlöny» прийшов через місяць оглянути притулок, виявилося, що колишні жебраки дуже важко переносять те, що змушені жити спокійно. Їх тягнуло на вулицю, до прикладу, одна сліпа жінка, яка завжди сиділа біля входу до ощадної каси (нині – відділення «Ощадбанку» на Корзо) і примовляла: «Подайте сліпій», тепер, сидячи в теплому ліжку, скаржилася, що почала у притулку хворіти, її все болить. «Раніше я теж нормально харчувалася, господар ресторану «Фюреді» не раз посилав мені смачний обід і кавою пригощав, коли я сиділа біля мосту», – з ностальгією згадувала жінка. Загалом же притулок справив на журналіста дуже приємне враження комфортом і чистотою. Жінкам там давали можливість працювати, наприклад, скубти пір’я на подушки. У неділю всі жителі притулку разом ходили до церкви, після якої вдома на них чекав особливий обід і невелика порція рому. 

У 1927 році у притулку навіть святкували весілля. 64-річний Янош Варга закохався там у 74-річну Марію Шушуру. Вони побралися, хоч і розуміли, що після цього муситимуть покинути притулок, за правилами якого там утримуються лише одинокі люди. Але щастя молодят було недовгим. Вже через місяць всі у місті пліткували про те, що Янош Варгараптом повернувся до притулку, повідомивши, що розлучився і чути більше не бажає про колишню. Був у ті роки в місті популярним і такий анекдот: «Зустрічаються два літніх жебраки. Питають один одного про справи. Перший каже: «Я тепер живу по-панськи, у притулку». «І як ти це витримуєш? Там же треба щоденно митися», – питає другий. «Так, через ті злидні багато з чим доводиться миритися».     

То чи вирішило відкриття притулку проблему жебракування у місті? Не надто, бо виявилося, що більшість жебраків – не місцеві, тож влада Ужгорода не могла прийняти їх у міський притулок. Але справа зрушила з місця і надалі немічні люди вже самі просилися до будинку, де у спокої доживали свого віку. 

Ще один цікавий репортаж про життя жителів закладу опублікувала у 1929 році газета «UjKözlöny». Її журналіст описував притулок як охайну територію з дуже красивим садом та клумбами. У тіні дерев на лавицях сидять, мовляв, жителі притулку, але лише жінки, бо чоловіки виходять гуляти у парки. У будинку дві величезні кімнати: одна для чоловіків, інша – для жінок. Доглядачі, видно, більше люблять чоловіків, бо у них кімнати охайніші. З ними, кажуть, простіше, тоді як жінки навіть у притулку не можуть позбутися поганої звички на все скаржитися і сваритися. Були серед тамтешніх жителів і не старі люди, наприклад, 36-річна Вілма та її трохи старша подруга Анна, закохана у місцевого поштаря. Обидві мріяли вийти заміж та покинути стіни притулку. Жила там також тітка Юлі – колись відома у місті повитуха, котрадуже любила доглядати за собою. А найстаршій жительці притулку Марії Табік було 99 років, вона була вдовою залізничника і любила розповідати, що її чоловік будував залізницю на Ужок. Анна Мергавка – вже четвертий раз у притулку. Вона ніяк не хотіла змиритися зі своїм життям, вже тричі йшла геть, намагалася знайти роботу, але через деякий час зневірювалася і поверталася. А інша жителька, Ілона Пешко, всім розповідає, що насправді має великі статки. «От побачите, скоро я житиму краще», – повторювала вона. 

Прохання про прийом до притулку Марії Врабель, 1938 рік (з фондів Державного архіву Закарпатської області)

Серед чоловіків журналіст згадував 83-річного Плешко-бачія, сина якого Ґейзу заарештували за пограбування. Коли старенький дізнався про арешт сина, плакав гірко, як дитина. Він часто згадувавіншого сина, який жив десь у Америці. Все чекає, аби син надіслав йому грошей на красивий похорон, про який він мріє. І ніхто не наважувався розказати старенькому, що сина у США стратили на електричному стільці. А ще був пан Молнар, 50-річний чоловік, котрого депортували зі США. Він розповідав, що винайшов електричний сейф, який не здатен відкрити жоден злодій. Винаходи ці уряд США викрав, а його з країни вигнали. Але він ще, мовляв, покаже їм усім…

У 1933 році газети згадували про те, що помер найвідоміший житель притулку, 75-річний дідусь, якого всі називали просто Балінт-бачі. Цей чоловік був знаний у місті тим, що прокинувшись рано-вранці, брав свою палицю і тупотів до парку за міським театром (тепер там сквер із пам’ятником Фенцику). Там сидів цілісінький день аж до вечора, наглядаючи, аби діти не вилізали на паркан біля річки, аби ніхто не зривав з клумб квітів і не смітив. Якщо Балінт-бачі помічав, що хтось кинув у його улюбленому сквері папірець на землю, тут же починав махати на винуватця своєю палицею і сварити. Його називали наглядачем скверу і писали, що тепер ця посада звільнилася, а наверху на одного поборника чистоти і культури стало більше.

У 1930-х, до слова, в притулку утримували вже 30 людей, у 1933-му міська управа витратила на їх догляд, одяг, зарплату та утримання будівлі 78 000 чеських крон. З кожним роком ця богадільня ставалавсе тіснішою для Ужгорода, бажаючих там жити більшало. Тож міська управа вирішила звести новий, значно більший притулок. В якості розташування розглядали Вербник (район нинішньої Православної набережної). Хотіли, аби там же знаходилася і нічліжка, тобто приміщення, де будь-хто міг би безкоштовно переночувати, аби не лишатися на ніч на вулиці. У 1938 році на це будівництво планували взяти кредит у Державного банку, та, вочевидь, цим планам завадили подальші політичні події.  

Вулиця Притулкова (угор. – Szegényház utca) на карті 1941 року (вулицю, на якій знаходився притулок, назвали так ще у 1928-му). Нині це вулиця Тургенєва, тож, можливо, в будівлі притулку нині працює архівний відділ міської ради на вулиці Кармелюка,7.

Нова угорська влада вирішила будинок для бідних на Вербнику не зводити, натомість придбала сусідню з діючим притулком споруду і розширила заклад так, що він міг прийняти 51 жильця. У 1940-их вважалося хорошим тоном прийти до притулку на Різдво – так робили дружини політиків, місцева інтелігенція, священники, котрі приносили ялинки, якісь корисні речі, наприклад, теплий одяг, смаколики. Газети писали, що жителі притулку на свята дуже чекали гостей, одягалися у свій найкращий одяг, до сліз раділи увазі. У 1944-му там проживали так само 50 осіб. Але бажаючих було значно більше, допомагали їм вижити у важкі воєнні роки місцеві благодійні кухні, які годували бідних людей безкоштовними гарячими обідами.

Що сталося з притулком на Шумній після Другої світової війни – невідомо. Можливо, наші читачі чули щось про цей заклад або знають, що радянська влада відкрила замість нього.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Перше фото – з відкриття богадільні 1925 року (з архіву родини Пелех)

 

16 серпня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів