«Захищати рідну землю, людей, яких любиш, своє і їхнє майбутнє…», або Як фізики УжНУ на передовій Україну боронять

— Хлопці, чим ви займалися до 24 лютого? 

Валентин: – До 24 лютого я мав звичайне монотонне життя. Майже 5 років працював кухарем у різних закладах Ужгорода й навчався на першому курсі фізичного факультету УжНУ. 

Василь: – А я працював на кафедрі теоретичної фізики у відділенні фізики ядра та високих енергій Ужгородського університету. Був завідувачем навчальних лабораторій кафедри теоретичної фізики та читав лекції в Природничо-гуманітарному коледжі УжНУ.

Василь Мартишичкін з Віктором Щадеєм

— А раніше були дотичні до військової справи?

Василь: – У 2019 році я склав присягу на вірність українському народу. А 2020-го підписав контракт резервіста. Брав участь у всеукраїнських змаганнях серед підрозділів ТрО та в змаганнях західного регіону, де наша 101-а бригада здобула перше й друге місця.

Валентин: – Уже майже півтора року минуло, як я теж підписав контракт у резерві 101-ї бригади Закарпатської ТрО. Вважаю, військову справу повинен знати кожен — і для таких ситуацій, як в нашій країні тепер,  і просто для різнобічного розвитку.

— Як прийшло рішення взяти до рук зброю і боронити країну? 

Василь: – Я не перший, хто з моєї родини пішов захищати країну. Мій брат у 2013 році підписав контракт на службу в лавах ЗСУ. А вже 2014-го він брав участь у бойових діях в зоні АТО й мав кілька ротацій, поки не зазнав тяжкого поранення. Це, напевно, й слугувало прикладом, щоб піти захищати рідних і мою країну. 

Валентин: – Передусім я захищаю свою рідну землю, де народився і виріс, людей, яких люблю: рідних, близьких, просто знайомих, своє і їхнє майбутнє. Ці думки не можуть дозволити мені сидіти склавши руки, кудись тікати чи перекладати відповідальність на інших, мовляв, «там є кому воювати».

— Як близькі поставилися до вашого вибору?

Валентин:  – Під час війни політики дають зброю, багачі — їжу, а бідні — синів. Звісно, близькі реагували болісно, але розуміли, що цього не минути. Мати й бабуся зі сльозами чекали, коли я прийду забрати речі. У свій День народження батько приїхав з роботи, щоб їх заспокоїти, побачити мене й відвезти до військкомату. «Я припускала, що колись чекатиму хлопця зі служби в армії, але ніколи не думала, що з війни…» — розгублена й шокована дівчина навіть не знала, що сказати. Сестра, колеги, друзі й знайомі дізналися, коли мене вже не було в Ужгороді.

Василь: – Мені не довелося пояснювати, для чого й навіщо це мені, близькі поставилися з розумінням до мого рішення боронити країну. 

— Що найбільше вразило на війні?

Василь: – Якщо говорити про враження, я б сказав, що це те місце, де багато людей за короткий час стає великою сім’єю. І незалежно від своїх релігійних, політичних чи будь-яких інших поглядів тут кожен допомагає товаришу — це справді вражає. 

Валентин: – Так, це зовсім інше життя, геть інший світ. Тут ти впевнений у людях, які біля тебе. Ми разом переживаємо багато подій. Кожен щиро хоче й старається по-справжньому й безкорисливо допомогти іншому. По-друге, вразив стиль життя на сході України. Тут, за 1500 км від дому, люди кардинально інакше поводяться, мислять і часто далеко не в кращий бік. І, звісно, не залишають байдужим прольоти з шаленою швидкістю шматків металу, звуки вибухів, метрові ями, запах пороху. Передати словами відчуття й адреналін неможливо.

Валентин Брагін: побратими мають бути ситі

— Чи залишається час для себе — на освіту, книги, спорт тощо? Якщо так, то чим саме займаєтеся?

Валентин: – Все, як у пісні гурту Бумбокс: «Зранку встав, присідай до ста і читай устав» (*посміхається. — Авт.). Звісно, вільний час є, іноді навіть більше, ніж було в мирному житті. Завжди хотів зайнятися спортом, лиш ніяк не доходили руки. Ось Всесвіт мене й почув і дав таку нагоду. Біг, street workout, заняття з інструкторами з тактичної, інженерної, медичної та вогневої підготовки. У покинутому будинку, де ми поселилися, знайшли багато книг на різний смак, яким не даємо припадати пилом. До того ж моя робота не залишила мене й тут: годую побратимів.

Василь: – Кожна людина мусить відпочивати. Тому поки одні пильнують, інші відпочивають, а тоді міняємося. Буває, читаю книгу, а буває, просто сплю, не звертаючи уваги на вибухи десь поряд.

— Чи вдається поєднувати війну з університетом? Чи контактуєте взагалі з колегами, однокурсниками?

Василь Мартишичкін із професором Федором Шандором

Василь: – Не завжди є можливість контактувати з колегами, тому що тут не буває зв’язку по декілька днів. Утім службу несемо разом із Валентином та з професором Федором Шандором. Тож можна сказати, що з колегами спілкуюся.

Валентин: – Правду сказати, мені не надто вдавалося поєднувати навіть мирне життя з університетом, про тепер – і казати нічого не буду. З однокурсниками не контактую, бо через дистанційне навчання ми майже незнайомі. Мій колега, з яким я працював у закладах Ужгорода, теж вирішив стати до лав ЗСУ, пішов добровольцем, тому зв’язок із ним майже обірвався. Спілкуюся з рідними і декількома друзями.

— Ваш основний посил до тих, хто тепер перебуває у відносно безпечних місцях країни?

Василь: – Захист Вітчизни нині є пріоритетом кожного громадянина України, тому, якщо розумієтеся на військовій справі або хочете допомогти ЗСУ, мобілізуйтеся й приєднуйтеся до нас. І не хвилюйтеся: нікого без належної підготовки в зону бойових дій не відправлять — із вами завжди будуть поруч досвідчені побратими.

Бойове побратимство

Валентин: – Цінуйте кожну секунду свого життя і людей, яких любите. Забудьте про сварки, відповідально й адекватно ставтеся до всього, що відбувається. А окремій категорії, яка порушує порядок у моєму рідному місті, хочу сказати: насіння обурення і злості посіяне. Одумайтеся й змініть себе та своїх знайомих. Війна не вічна, вже скоро я і мої побратими повернемося, щоб працювати на добробут і лад у нашому місті й області.