Після перемоги мріє поїхати в Японію: історія переселенки з Краматорська, яка плете маскувальні сітки в Ужгороді

Тут організовувала дозвілля для дітей переселенців, з якими жила в притулку. Зараз Надія вирощує квіти, в’яже маскувальні сітки для українських захисників.
За два роки Надія жила у двох притулках для вимушених переселенців, а зараз разом з чоловіком облаштувалися у шелтері, який організувала церква євангельських християн- баптистів. Щоранку жінка робить тибетську зарядку із 20 вправ. Каже, це робити не важко, бо спортом займається все життя.
"Спортивною гімнастикою займалася, велоспортом. Другий розряд у мене зі спортивної гімнастики. Брала участь у змаганнях, займала призові місця. Мені це подобалося з дитинства", — розповідає Суспільному пані Надія.
Надія народилася в Горлівці, згодом переїхала в Краматорськ. Має трьох дітей. Донька зараз в Празі, сини — на фронті. Жінка розповідає, що за професією товарознавиця."За що я зараз переживаю – так це сини мої. Вони воюють. Старшому 52, молодшому — 36. Гарні хлопці. Боюся я за них, переживаю, молюся. Сподіваюся, що Господь збереже", — каже жінка.
Аби відволіктися від тривожних думок, висаджує квіти. Біля шелтера Надія зробила клумбу та плете маскувальні сітки."Свого часу я об’їздила всі республіки, які є. Кругом була: Середня Азія, Азейбарджан, Вірменія… Всі, що були, всі я об’їздила. Після війни… По перше, у мене внучка старша, їй 24 роки, вона в Японії. Я хочу до неї ще поїхати в Японію. Бо хочеться побачити і далі світ. Ще є надія така. Я ж сама Надія. Тому в мене вона не вмирає", — додає пані Надія, розповідаючи про свої плани на майбутнє.
До теми
- «Мені 53 роки, я колишній начальник карного розшуку, капітан міліції. У обох моїх очах штучні кришталики, але я пішов у бойову бригаду…» Історія бійця 128-ї бригади
- Рентген для меча: що показали дослідження старовинного експонату в ужгородському замку?
- «Я повернувся в Україну не для того, щоб сидіти в тилу, тому не роздумував». Історія бійця 128-ї бригади Дмитра
- Втрачений Ужгород: про що писали газети сто років тому, у серпні 1925-го?
- "Я щодня чекаю сина додому": спогади матері мукачівського Захисника
- Як варять бограч у закарпатській 128-ій бригаді
- «По нас і «Гради» працювали, і ствольна артилерія, і танки, і вертушки…» Історія бійця 128-ї бригади Дмитра
- В Ужгороді внесли зміни у маршрути автобусів №38 та №24
- Віктор Суліма (Грузин): «Мрію відкрити невеличкий туристичний комплекс десь у мальовничому селі»
- Міжнародний кінофестиваль імені Макса Сіра вперше пройде в Ужгороді
- "Найлегше – це керувати дроном, а найважче – розібратися в цих всіх лініях, радіохвилях": історія 19-річної пілотки БПЛА
- Десантник «Шакал» із Вовкового
- Втрачений Ужгород: про що писали газети 100 років тому, в липні 1925-го
- «Більше пів року я прожив у російській окупації, у мене майже вся сім’я в ЗСУ, тому навіть не думаю, щоб «косити» чи піти в СЗЧ…» Історія бійця 128 бригади Вадима
- «152 мм смерті за 15 метрів»: як пікап урятував життя артилериста з Ужгорода
- Освіта на дві країни: чи повернуться до закарпатських шкіл учні, які під час війни виїхали за кордон
- «Під інтенсивним ворожим вогнем ми витягнули чотирьох поранених піхотинців із бойової позиції й доставили в безпечне місце…» Історія трьох бійців 128-ї бригади
- «Ми з однокласником пішли в ЗСУ незалежно один від одного й зустрілися на війні в одному підрозділі...» Історія бійця 128-ї бригади Михайла
- Герої без зброї: водій-рятувальник Василь Довганич про мотивацію, яка не в нагородах, а в допомозі людям
- Чому військові люблять котиків? Володя Попович «Котик»
До цієї новини немає коментарів