Капелан Микола Багіров: «На війні Бога не ділять»

Капеланство – звична практика для армій у світі, утім не настільки поширена в українських реаліях. У війську відчувається дефіцит капеланів, хоча Державна служба з етнополітики та свободи совісті видала понад 650 мандатів капеланам для представників 13 релігійних об’єднань. 

Протоієрей Микола Багіров – один із семи греко-католицьких капеланів із Закарпаття, які свідомо обрали такий шлях служіння. За військовим рангом він є лейтенантом капеланської служби 33-ї окремої механізованої бригади. 

До цього Микола працював в управлінні Мукачівської греко-католицької єпархії, близько 12 років був помічником єпископа МГКЄ Мілана (Шашіка), на жаль, покійного нині; потім допомагав єпископу Нілу (Лущаку). 

У 2023 році зрозумів, що більше не може виконувати свої обов’язки в Ужгороді, брати участь в обрядах поховання військових, спостерігати болісні прощання з родинами, тому прийняв рішення бути корисним на фронті і вступив до лав ЗСУ. 

Як капелан долає виклики війни, поширює Слово Боже серед військових, допомагає їм, та чому відмовляється від ротації, – розповів в інтерв’ю для «Varosh».   

Три напрямки капеланської діяльності

– Майже два роки ви служите капеланом. Чому обрали цей шлях, чи він вас обрав?

– Ви поставили дуже глибоке запитання. Однозначно, це шлях, який обрав мене. Адже якби я намагався зробити це самотужки, то, мабуть, усе давалося б значно складніше. Бути капеланом – це не просто професія, а велике покликання від Бога. Як є покликання до подружнього життя, до священства чи до монашого стану, так і покликання до капеланства приходить згори. Я твердо переконаний, що Господь сам обрав мене для цієї місії. 

– Чи був певний переломний момент, коли зрозуміли, що це ваша місія?

– Так. Під час служіння в Ужгороді я неодноразово був на похоронах військових. Дуже складно дивитися в очі батькам, дружинам, дітям, які втратили найдорожчих… Кожен такий похорон – рана на серці. Тоді я вирішив, що більше не хочу стояти поруч із полеглими, хочу бути біля живих героїв, надавати їм силу і віру, підтримувати їх. І з того моменту моє життя змінилося.

– Як потрапили до 33-ї окремої механізованої бригади?

– Моя історія приходу до 33-ї окремої механізованої бригади доволі цікава. Спочатку я мав стосунок до 418-го окремого стрілецького батальйону, який, як і 33-тя бригада, формувався на Оріховському полігоні. Я повинен був стати капеланом цього батальйону і вже навіть готувалися відповідні документи.

Проте сталося так, що 33-тя окрема механізована бригада виходила на бойові позиції приблизно на місяць раніше. Командування дуже прагнуло мати капелана і мене запитали, чи не погодився б служити в бригаді замість батальйону. Я прийняв це рішення і долучився до бригади. Втім, через місяць до складу нашої бригади приєднали і 418-й окремий стрілецький батальйон. Тепер я можу підтримувати обидва підрозділи. Там зі мною служить ще один священник – капелан батальйону.

– Що входить до ваших постійних капеланських обов’язків?

– Мої капеланські обов’язки охоплюють кілька основних напрямків. Перший – душпастирська опіка, яка включає проведення богослужінь, освячення автомобілів, ікон та інших релігійних атрибутів, уділення святих таїнств та виконання інших завдань, пов’язаних із літургійним життям.

Другий – релігійно-просвітницька діяльність. Це бесіди про зміст релігійних свят, теми патріотизму та державності, спрямовані на підняття бойового духу та підтримку мотивації серед військовослужбовців.

Третій – соціально-доброчинна діяльність. Вона передбачає відвідування поранених у лікарнях, підтримку зв’язків із родинами наших воїнів, координацію волонтерських ініціатив, передачу гуманітарної допомоги та пошук різних способів, як можна полегшити чи покращити умови для наших захисників.

Водохреща 2025

– Як до вибору стати військовим капеланом поставилися рідні? Ви готувалися до служби у війську?

– На той час моїх батьків уже не було – вони відійшли у вічність… У мене залишилася одна рідна сестра. Звичайно, для неї мій вибір став певним шоком, це було непросто прийняти. Проте вона мене дуже підтримує. Маю також інших близьких родичів, які, сподіваюся, пишаються мною, і я щиро вдячний їм за їхню підтримку.

Щодо підготовки до служби у війську, як і багато інших, я хвилювався. Не знав напевно, що варто брати з собою, а що залишити. Однак швидко зрозумів, що боятися не варто, тут можна знайти все необхідне. Від магазинів – до базового спорядження, – все доступне, як і вдома.

– Що є найскладнішим у роботі капелана?

– Найскладніше – коли хлопці вирушають на бойові завдання і не повертаються… Це неймовірно тяжко пережити, і не лише як священнику, а передусім як людині. Біль утрати – це також біль для їхніх побратимів, між якими часто є глибока братерська любов і дружба.

– Понад десять років ви працювали з єпископом Міланом, добре його знали. Чи планували написати спогади, та як думаєте, він підтримав би ваш вибір стати капеланом?

– Так, я мав честь працювати поруч із владикою Міланом майже 12 років. Ми були дуже близькі як у праці, так і в численних подорожах. Спогади про нього надзвичайно цінні для мене. Відомо, що теперішній єпархіальний єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії владика Теодор готує до видання книгу спогадів про владику Мілана. Я також поділився своїми роздумами та спогадами, тож, сподіваюся, ця книга побачить світ уже цього року, і читачі матимуть змогу більше дізнатися про його життя та служіння.

Чи підтримав би владика Мілан мій вибір стати капеланом? Вірю, що так. Він завжди прагнув, щоб кожна парафія, кожне село мали свого священника, який би духовно дбав про людей та проголошував Слово Господнє. Служіння капелана серед воїнів – це особливе і величне завдання. Воно потребує проголошення Христа там, де життя і смерть сходяться у щоденній боротьбі. Я переконаний, що владика підтримав би мене, адже де б не був священник, його головне покликання – звіщати Ісуса Христа.

Радість Різдва неповна для військових і їхніх сімей

– Яким цьогоріч було відзначення Різдва з його атрибутами, колядками на фронті?

– Різдвяний цикл завжди приносить радість, бо народжується Ісус Христос і серця наповнюються світлом та надією. Ми колядуємо, щедруємо, але радість ця ніколи не буде повною для родин, які чекають своїх рідних із війни, і для тих, хто залишається на передовій. Проте, навіть у цих умовах наші хлопці й дівчата ретельно готуються до святвечора, колядують, радо приймають колядників. Це велике джерело духовної сили!

Різдво 2025

Я мав можливість відвідувати підрозділи й колядувати разом із ними. Це були незабутні моменти: у деяких місцях ми співали настільки гучно й щиро, що аж стіни тремтіли. Я сказав тоді: «Нехай ваші колядки ніколи не замовкають! Хай лунають, як Єрихонські сурми, щоб навіть кремлівські стіни не встояли!» У такі хвилини ми проголошуємо Євангеліє, навіть не усвідомлюючи цього, бо Господь завжди поруч.

 Чи є виклики у святкуванні Різдва за новим календарем – 25 грудня?

– Щодо святкування 25 грудня чи 7 січня, жодних проблем немає. Більшість наших військових усвідомлено обирають новий календар і радо святкують Різдво 25 грудня. Але ми можемо колядувати обидва дні, адже головне – не дата, а дух єдності й віра, які нас об’єднують.

– Чи можливий піст на фронті?

– На війні посту немає, це не є обов’язковим, тому що хлопці повинні бути фізично сильними, щоб виконувати свої бойові завдання. Якщо хтось має особистий піст, це вже його справа. Насправді піст – це своєрідна жертва, але наші воїни і так віддають свою найбільшу жертву щодня, захищаючи за нас.

– А як щодо сповіді? 

– Звичайно, сповідь є, але здебільшого це виглядає так, що військові просто хочуть поговорити, вислухати їх. Вони прагнуть поділитися тим, що їх турбує, розповідають про те, як було, хто вдома їх чекає, кого люблять… У нашій державі, на жаль, відвідуваність храмів і участь у церковному житті є дуже низькою. Так само і тут, у війську. Але є багато хлопців, які хочуть сповідатися, і коли вони звертаються, я їх вислуховую.

– Чи залучаєте когось до церковних обрядів? Напевно, під час Літургії вам потрібна допомога…

– Так, є такий гарний друг, офіцер, з яким щодня служимо Літургію. Він має прекрасний голос і співає. Навіть вдома, коли у храмі комусь запропонуєш прочитати «Апостол», людина може навіть втекти від страху. Тут також є певний страх, коли йдеться про читання чи участь у службі. Але більшість не відмовляється, коли їм пропоную прочитати молитву чи «Вірую». Також у мене є помічник Максим, котрий ретельно готується і допомагає.

Ікона, знайдена біля розбитого будинку, тепер є у Папи Римського

– Знаю, що раніше священники із Закарпаття приїжджали на фронт у період релігійних свят і протягом року. Чи зараз поширена така практика, та якої волонтерської підтримки потребуєте?

– Так, мої друзі приїжджають до мене і ми можемо поспілкуватися, просто посміятися, повернутися до звичного життя. Найважливіше, що можу зробити, – це посповідатися, прийняти Тайну Покаяння, тому що воно дуже важливе тут, на війні. Капеланів не так багато, не завжди вони поруч, але коли є можливість отримати Тайну Покаяння, це дуже важливо і корисно.

Що ми найбільше потребуємо? Завжди нам необхідна увага та підтримка. З технічної сторони ми потребуємо дронів, які, на жаль, не є дешевими, потребуємо «ребів», а також нічних приладів для бачення. Ми дуже вдячні всім волонтерам, які постійно нас підтримують.

Чи отримуєте «Наїдок» (закарпатські страви у реторт-пакетах, які готують священники й парафіяни МГКЄ для військових – читайте тут)?

– Так, я дуже вдячний отцю Володимиру Проданцю, отцю Олегу Григору, отцю Михайлу Француху, отцю Івану Фурику, які завжди піклуються і допомагають. Ця їжа не тільки для того, щоб ти сів і скуштував щось домашнє та смачне. Вона є дуже важливою, бо хлопці часто беруть її з собою на бойові завдання. Вона зручна, не займає багато місця, легка. Багато таких випадків, коли ці пакунки з їжею скидають за допомогою дронів у місця, де не можна доставити харчові продукти. Це дуже цінно!

– Нещодавно владика Теодор передав подарунок від вашої бригади Папі Франциску – ікону. В чому її особливість, символічність цього жесту?

– Ікону ми знайшли на курахівському напрямку, в розбитому будинку. Вона була дуже проста. Знаєте, Папі часто дарують щось чудове, цінне, золоте. А ця ікона була просто старою фотографією, яких у світі дуже багато, покритою пилом. Мені відомо, що Папа Франциск любить простоту, і я сподіваюся, що ікона йому сподобалась.

Микола Багіров з іконою, яку передали Папи Римському

Цей подарунок для того, щоб про нас не забували, щоб за нас молилися. Ми не є якимись супервоїнами, ми прості люди, котрі захищають свою державу та потребують духовної підтримки, духовного щита. Навіть якщо ікона просто стоятиме в музеї Ватикану, буде присутня в цих місцях, вона нагадуватиме про нас. 

Конфесійна приналежність не має значення у війську

– Що говорите військовим у моменти відчаю та страху?

– Ми завжди застерігаємо не думати про військовий страх, бо він уповільнює координацію. Радимо бути свідомими і думати про тих, хто тебе чекає вдома, що ти обов’язково повинен повернутися, щоб жити для них. Не можна йти на бойові завдання з великим страхом і сумнівами. Завжди треба бути з думкою, що ти повернешся.

– Як змінюється релігійність на війні? Кажуть, що атеїсти стають віруючими?

– Я спостерігав таке. Багато людей, котрі були атеїстами, стали віруючими. Це мої друзі, які колись вірили тільки у свої сили. Думаю, їхня віра сильніша за мою, тому що вони приймають її в простоті. Але, звичайно, є атеїсти, котрі не вірують. Проте, я вважаю, що кожен атеїст все одно вірить у щось. Ми віримо в Ісуса Христа, хтось вірує в інші сили, але я впевнений, що кожен тихо молиться…

– Представники яких конфесій є в бригаді? Чи трапляються непорозуміння щодо обрядів?

– Звичайно, у нас є представники майже всіх конфесій та релігій. Знаєте, на війні Бога не ділять. Якщо я служу Літургію, це відбувається добровільно, приходять ті, хто хоче. Але зазвичай я  просто приходжу до хлопців, одягнений у форму, просто поговорити, помолитися разом. Ми молимося всі разом, знаємо молитву – чи свою, чи загальну, і радіємо, коли її промовляємо. Тут не має значення, до якої конфесії належить людина. Нас завжди об’єднує молитва і віра в перемогу.

– Ви медійно активний: публікуєте відеовітання, фотографії, дописи. Як знаходите час для ведення фейсбук-сторінки і що вас мотивує до цього? 

– Так, я активний у фейсбуці, хоча до служби у війську не користувався соцмережами і намагався їх уникати. Одним із моїх хобі, коли працював у єпархіальному управлінні, було створення невеликих роликів. Зараз я чи мій помічник знімає відео, потім я це все монтую, підбираю музику і якось виходить…

Звичайно, це допомагає популяризації Служби Військового Капеланства. Нас попросили мати свою сторінку, активно публікувати дописи, щоб люди бачили, що у війську є присутність, так би мовити, за законом сучасної незалежної України, молодого військового капеланства. Але насправді воно має дуже глибоке коріння в історії України. Ми повинні говорити, що є капелани, є Церква серед наших хлопців, так, як і в усіх нормальних арміях світу. 

«Залишаюся тут, біля своїх побратимів»

– Що переосмислили за роки служби? 

– Знаєте, за цей час багато що змінилося в моїх цінностях. Я зрозумів, що перша і найголовніша цінність – Церква. Вона не обмежується стінами храму, адже істинна молитва народжується там, де серце відкрите для Бога. Молитися доводилося і в хатах, і просто неба… І в такі моменти ти сам стаєш організатором молитви, тією невидимою ланкою, що єднає людей із небесами. Це справжнє служіння, що наповнює віру живою силою.

Друга цінність – це родина і справжні друзі. У мирному житті ми часто сприймаємо їхню присутність як належне, не замислюючись над тим, наскільки важливими вони є для нас. А на війні кожна зустріч, кожне добре слово чи обійми мають особливу вагу. Тут розумієш, що родина – це не просто кровні зв’язки, а фортеця, в якій завжди знайдеш любов і підтримку. А справжні друзі – це ті, хто не тільки поруч у радості, а й в окопах життя, де кожен день – боротьба. На війні зв’язок із близькими стає духовною опорою, яка допомагає вистояти. 

Також дедалі частіше думаю, що ми всі повинні працювати на перемогу. Не може бути так, що хтось тут вмирає, а хтось спокійно відпочиває і збагачується.

– Певно, маєте за час служіння багато історій, які вражають і розчулюють. Чи можете поділитися тією, що особливо запам’яталася?

– Хлопці вийшли з бойового завдання, молилися на дворі, була сильна злива. Ми всі стояли мокрі, я проводив Літургію і, звичайно, як священник від престолу не міг відійти. Але й хлопці не відходили. Я звертався до них, щоб називали імена близьких, не записували на папірці. І кожен із хлопців називав. Один молодий хлопчина подивився на мене дуже уважно (був після контузії) і сказав: «Я молюся за маму». Знаєте, це було так сильно і зворушливо, що я потім повернувся до престолу і деякий час не міг продовжити Літургію… Пам’ятайте, що не тільки ви за військових молитеся, але й вони за вас моляться тут, на війні.

– Капелани втомлюються, як і військові. Чи міркували ви про свою ротацію? Є такі можливості зараз? 

– Звичайно, втомлюєшся. Мені доводиться багато їздити і трапляються ситуації, коли не знаєш, як сказати або що сказати. Але маєш донести щось таке, що дає надію. Дуже складно, коли ти не можеш знайти потрібних слів або зробити щось важливе… 

Якщо моя бригада буде виходити на ротацію, я радо піду з нею. А так залишаюся тут, біля своїх побратимів.

 

Наталія Толочко

Фото з особистої сторінки Миколи Багірова та ЗЗ ОМБ у фейсбуці

 

14 січня 2025р.