«Я кілька років відмовляв батька йти армію, але він не витримав дома й мобілізувався в наш підрозділ…» Історія бійця 128-ї бригади

– Хотілося чогось нового, – пояснює Дмитро. – Я розумів, що таке служити в гірсько-штурмовій роті, але не жалію про свій вибір. Після першого контракту повернувся в цивільне життя, якийсь час працював за кордоном. Витримав рік і вісім місяців, а далі повернувся в свій підрозділ. Тут друзі, вони наче друга сім’я.

Другий 3-річний контракт Дмитра закінчувався в травні 2022-го, однак через повномасштабне російське вторгнення він і далі залишається в бригаді. Таким чином Малий служить безперервно майже шість років, а загальний його армійський стаж – майже 9 років.

У своїй гірсько-штурмовій роті Дмитро має посаду водія і за останні три роки їздив на різному колісному транспорті – волонтерських пікапах, повнопривідних мікроавтобусах, трофейному російському «Уралі», американському «Хамві»… Він добре пам’ятає початок повномасштабної війни.

– Перший бойовий контакт відбувся в Запорізькій області. Росіяни взяли в напівоточення село, в який зайшов наш підрозділ, їхні танки мали прогумовану «гусянку», тому їх було майже не чути на віддалі. Побачивши нашу вантажівку, російський танкіст вистрілив прямою наводкою. Постріл виявився неточним, і більшість хлопців встигли відбігти. Другий снаряд влучив прямо у вантажівку. Тоді загинули двоє моїх товаришів… Нам довелося відходити й добиратися до своїх близько 40 кілометрів. Коли слабко орієнтувалися на місцевості, дорогу показували місцеві селяни.

Основні посадові обов’язки Дмитра – підвезення боєкомплекту та провізії, евакуація поранених і загиблих. Він брав участь на всіх найгарячіших напрямках, де воювала бригада, тому бачив багато важких речей. І сам отримав поранення.

– Ми під’їхали до вказаної товаришами локації, я вийшов із машини й приліг відпочити. І тут гучний вибух! Я не чув ні свисту снаряду, ні лопатей дрона – нічого. Тільки побачив, як у пікапі поруч утворюються дірки від осколків. Один із них зачепив моє плече, на щастя, поранення неважке…

Півтора року тому в підрозділ до Дмитра приєднався його батько (на другому фото) – прийшов служити по мобілізації.

– Батькові 52, він служив строкову ще в радянський період, навіть військовий квиток старого зразка зберігся. До війни багато років працював комбайнером, непогано заробляв, хоч робота й сезонна. Уже кілька років напрошувався до мене в підрозділ, але я постійно відмовляв його. Врешті-решт він не витримав, не зміг сидіти вдома й мобілізувався. Служить у моєму ж батальйоні, здебільшого займається ремонтом техніки. Ми в різних локаціях, не можемо бачитися щодня, але постійно на зв’язку. Коли знаєш, що на війні ще й рідна людина, це, мабуть, найскладніше… Мама дуже важко сприйняла рішення батька йти в ЗСУ, вона залишилася вдома з молодшим сином (моїм братом), котрому зараз 12 років. Ми заспокоюємо її, як можемо, кажемо, що в нас усе тихо й нормально.

Дома, на Буковині, Дмитра чекає дівчина. Боєць каже, що якби не війна, то вже одружився б, а так сімейне життя доводиться відкладати…