Волонтери пошукового загону "Плацдарм" вірять, що кожна душа має знайти спокій. Навіть якщо вона належить ворогу

Коли баланс так непросто намацати, то в якийсь момент хочеться перестати намагатися. Але навіть це мені не вдається. І майже весь свій 35-й день народження я думаю про мертвих. Мертвих ворогів. Замерзлих, скривлених, залишених гнити в українській землі окупантів.

Напевно, вони б не мали займати стільки простору в моїй голові. Може, у всьому винні порвані шкарпетки – схожі до тих, які волонтери плетуть для воїнів ЗСУ. Кожне друге із цих закам’янілих тіл має на ногах такі. Сині з білим, сірі з чорним, зеленуваті, – як у дитинстві плела мені бабуся з Карпат. Я добре їх пам’ятаю. Так само як і те, що найбільші проблеми в моєму житті ставалися тоді, коли я жаліла людей, яких не варто було жаліти.

***

Перші дні весни 2025-го на Донбасі дуже сонячні й морозні. Яскраві промені заливають горизонт за пологими схилами неподалік одного із сіл під Слов’янськом. Простір заповнений тишею, яка захоплює і водночас насторожує. Чорно-біло-сірі тони малюють дійсність такою, якою вона є – без лишніх прикрас. Життя цій сцені додає лише синє небо і пес Барік – безумовно радісний і готовий до пригод.

До нас під’їжджає авто, з нього виходить молодий чоловік, бадьоро вітається і каже, що доведеться трохи почекати – вантажівка ще в дорозі. Це – Олексій Юков. Його знає майже пів країни: або читали в медіа, або зверталися особисто з єдиною надією – знайти тіло рідної людини. Волонтери пошукового загону «Плацдарм» весь свій час присвячують тому, аби забрати з поля бою полеглих військових.

Олексій Юков має справу із мертвими вже 25 років – з того часу, як йому ще підлітком довелося побачити рештки тіл радянських і німецьких військових на місці боїв Другої світової. Зараз волонтер разом з командою забирає тіла своїх ровесників – загиблих військових російсько-української війни. Із обох сторін. Ризикуючи власним життям.

Повернути додому українців – справа честі, забрати з поля бою тіла ворогів – не лише про людяність, а й про можливість обміняти мертвих росіян на тіла українських військових, яких чекають вдома.

Під’їжджає вантажівка. Біла, із зображенням синьо-жовтого прапора на весь кузов. Звідти хлопці обережно, по одному, вивантажують тіла – у чорних і білих мішках. Їх семеро. Хоча мені здавалося, що набагато більше – близько двадцяти. Але тіл всього семеро. Таких різних, але таких однакових у своїй кончині. Молодий худенький хлопець з тонкими прозорими пальцями, середнього віку чоловік з перекошеним набряклим обличчям, застиглий у передсмертному крику мужчина з бородою… Здається, він був рудий. Як я.

Олексій починає огляд. «Виявляємо пошкодження тіла, пошкодження кісток. Над лівим карманом прив’язана георгіївська стрічка. З правої сторони на рукаві була біла пов’язка, скоріш за все, з якогось еластичного бинта. Хрестик – з білого металу», – волонтер усе проговорює, хлопці з команди Юкова детально описують кожне тіло, фотографують.

Цих росіян привезли з Покровського, Торецького напрямків і з Часового Яру.  Одне з семи тіл – в дуже поганому стані, бо вже довго лежало в землі. Інші належать військовим, які були живими тиждень-два або кілька місяців тому. Тіла українських воїнів передали представникам держави одразу на місці, тіла росіян далі готуватимуть для обміну.

«Документів і розпізнавальних знаків не виявлено, але є позивні деяких загиблих. Усі – військовослужбовці російських збройних сил. Українських солдатів передавали зразу на місці», – каже Юков.

800 – цифра, яку помічаємо на білій табличці. Її ретельно заповнює один з волонтерів «Плацдарму». Приблизно стільки росіян з початку повномасштабної війни витягли із поля бою українські пошуковці. Юков каже, що може й більше. Принаймні із сьогоднішніми – 807.

Частина тіл – у цивільному одязі. Волонтери пояснюють, що хтось одягався у «шопопало», бо останні два тижні були сильні морози і всім було дуже холодно, а хтось – маскувався під цивільних, або був у складі ДРГ. Одне з тіл одягнене у шахтарську форму. Інше – у сіро-бурі штани, які ледь трималися на бедрах. Ще одне тіло – чорне. Олексій Юков каже, що спочатку подумали, що давно лежить. Потім придивилися – темношкірий. Під час огляду на поясі мертвого знайшли африканські захисні обереги.  

«Іноді попадаються люди з африканських країн, які воюють на стороні росіяни. Ось один із них. Було виявлено його з різними ритуальними оберегами, але у російській формі. Тобто люди, скоріш за все, були зібрані з африканських країн і направлені на війну в Україну. Ми передаємо тіла, але чи будуть вони поховані на своїй Батьківщині, чи ні – це невідомо», – каже Олексій.  

Усі вони прийшли на українську землю доводити, що війна не продовжує життя, а його відбирає. Навіть у тих, хто її розпочав. Олексій Юков каже, що коли виходить на позиції – забирає всіх, бо «треба повернути кожну загублену душу».

Зараз волонтерам «Плацдарму» працювати непросто. Велика проблема – дрони. Вони не дають можливості забрати тіла як українських, так і російських військових. Дуже багато тіл знаходиться у сірій зоні або вже на окупованій території. Українські військові допомагають витягати загиблих, виділяють людей на підмогу волонтерам. Але кожен виїзд – небезпека для життя.

Утім, Олексій з командою «Плацдарму» виконують свою роботу старанно і якось буденно. Спокійно і впевнено перевертають тіла, перебирають кістки і рештки людей, оглядають деталі форми і залишки речей. Десь між такої технічної роботи Олексій каже: «Ех, ну чого ти сюди прийшов?!».

Ми ходимо поміж тіл, сприймаючи цю дійсність якось відсторонено. Мій погляд щоразу натикається на ті теплі шкарпетки. І на дірки на них. Я починаю придивлятися до поз, в яких навічно замерзли ці тіла. І думати, чи розуміли вони, нащо їхали в Україну вбивати, для чого і заради чого, яких «фашистів» хотіли тут знайти і який «мір» планували «захищати». І… чи гріли їх ті шкарпетки колись взагалі.

«Мертві не можуть за себе постояти. Тому я за ними йду. Мені їх жаль», – каже Юков. Додає, що вважає, що кожна душа загиблого не заспокоїться, поки не потрапить додому. Зауважую його впевнений, серйозний і трохи суворий погляд і лише через кілька днів зрозумію, що строгості йому додає протез, – волонтер отримав важке поранення і втратив праве око під час пошуку тіла українського військового на прохання його мами. Олексій знайшов загиблого і повернув родині. Воїна поховали 16 березня 2023 року – саме в цей день, але два роки потому я пишу ці рядки. Його звали Сашко. Олександр Грисюк. Йому було 28. Він був з Волині.

 «Що далі?», – питає хтось із колег. «Далі тіла будуть направлені в морг для того, щоб зафіксувати і вже домовлятися із росіянами про обмін тілами на наступний раз. Останні обміни пройшли успішно завдяки спільній роботі нашого пошукового загону та груп Генерального штабу, Координаційного штабу, Служби безпеки України, поліції, СМЕ – усі разом відпрацювали на сто відсотків», – каже Олексій Юков.

Тіла росіян у чорних і білих мішках по одному переносять до вантажівки, складають і відвозять. Через якийсь час, скоріш за все, тіла людей, які приїхали вбивати в Україну, повернуться до себе додому.  Завдяки волонтерам, які вірять, що кожна душа має знайти спокій. Навіть якщо вона належить ворогу.

«Ну що, підемо пити чай?», – вже з іншим настроєм каже Юков. «Сідай сюди, тут тепліше, он, бачиш, зверху гріє», – звертається до мене волонтер. Далі буде щира розмова, трохи жартів, смачний гарячий чай із солодким печивом. І – впевненість у тому, що ці люди продовжуватимуть вертати душі загиблих. Попри все.

***

Ми їдемо додому. Барік, який уникнув всіх сцен і запахів смерті, пів дня провів у машині. Тепер він радий. І ми раді – пес відволікає від суперечливих думок, які виринуть пізніше. Через день, два, три. Голова повторюватиме картинки, змішані з думками про відчуття відстороненості. Несправедливої абсурдності, коли через росіян, яких ще трохи і пожалієш, гинуть твої друзі й добрі знайомі. І відчуття пустоти, зітканої із дірок на шкарпетках ворогів.

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua