Закарпатці, про яких кричать "Суддю на мило" – про сучасну специфіку своєї професії

Віталій Дем’яненко: «Думаю, судді розуміють, на якому рівні їм доводиться працювати»

– Віталію Миколайовичу, насамперед вітаю вас із призначенням! Як у такий складний час ви наважилися очолити один із «найгарячіших» комітетів федерації?

– До мене якось підійшов Ярослав Козик, попередній керівник цієї структури. Він сказав, що весь час у роз’їздах, дуже зайнятий, аби вести надалі такий відповідальний напрям роботи, і запропонував мені. Мовляв, я на місці, удома, маю досвід. У підсумку, розміркувавши та переговоривши з головою Федерації футболу Закарпаття Іваном Дураном, погодився. Знаю всіх арбітрів, є перспективна молодь, із якою цікаво працювати, маю бажання (хоч трохи був і відійшов від футболу), та й 7 років прем’єр-ліги чогось таки вартують…

– На вашу думку, чому сьогодні спостерігається дефіцит арбітрів?

– У нас, в області, важко судити. Хоч, можливо, дещо легше, ніж раніше. Друге. Раніше молодь приходила в арбітраж із футболу. Наприклад, хтось грав, отримав травму, довелося завершити, але в улюбленому виді спорту вирішив залишитися, спробувавши себе в ролі арбітра. А тепер не знаю, ким потрібно бути, щоб судити. До того ж уявіть ситуацію. Людина працює на непоганій роботі. Відривається від неї, витрачає вихідний, а тут ще «потовкли» десь на матчі… І маючи слабкий характер, такий арбітр собі подумає: «Навіщо воно мені потрібно?!»

– Тим не менше хай і поодинокі, але інциденти в нашому футболі трапляються. Маю на увазі «гарячі» випадки, які мали місце, скажімо, на Мукачівщині чи Виноградівщині. Де слід шукати корінь проблеми?

– Багато що залежить від президентів клубів. Потрібно правильно налагоджувати роботу зі своїми уболівальниками, футбольним колективом. Якщо, наприклад, пригадати інцидент у Ракошині, то винні в ньому, на мій погляд, саме представники місцевої команди. Так не можна поводитися. І навіть якщо суддя помилився, то і футболісти помиляються, і тренери. Має місце людський фактор. На нього завжди потрібно зважати.

– В який спосіб підвищуватимете кваліфікацію суддів, яким уже незабаром обслуговувати матчі Кубка й чемпіонату області?

– У лютому провели семінар. У кінці березня плануємо другий. Підтримуємо зв’язки й телефоном. Але якби збиралися хоч раз на місяць разом, обговорювали робочі питання, було б дуже добре. Теоретичний рівень не проблема підвищити: на сайті Федерації футболу України є відповідні матеріали в запитаннях і відповідях. Головне – бажання вчитися. Думаю, судді розуміють, на якому рівні їм доводиться працювати. Також хочу зустрітися з президентами футбольних клубів, які невдовзі зберуться на раду.

– Уже перетнула свій екватор зимова першість області. Як у ній себе проявили арбітри?

– У цих змаганнях до сезону готуються як команди, так і арбітри. Після кожного матчу завжди знайдемо 10 хвилин, аби обмінятися думками, почути враження самих суддів від проведеної гри. Будемо з ними працювати. Хоч у цілому я задоволений. До арбітрів суттєвих зауважень не було, а стосовно асистентів, то лише в Кінчеші на одному з матчів було допущено кілька принципових помилок.

Михайло Митровський: «Хто докладає зусиль — своє візьме!»

– Михайле Михайловичу, де найкращий стан справ із кадрами арбітрів?

– Традиційно в Ужгороді й Мукачеві. Також насамперед розраховуємо й на іршавське відділення.

– Знаю, що закарпатська молодь не поспішає будувати кар’єру арбітра. Чому, як уважаєте?

– Чемпіонати в нас «спекотні», особливо «обкатуватися» немає де. А тут ще як дадуть «по шапці» раз, а то й другий, то бажання виходити на поле й зовсім може зникнути…

– І як боротися з тією «шапкою»…

– По-перше, не потрібно іти на поводі в команд. Винен гравець – діяти відповідно до правил, бо безкарність породжує вседозволеність. По-друге, необхідно збільшити кількість працівників поліції на матчах. Якщо на стадіон приходять сотні вболівальників, а з них кілька десятків – напідпитку, то як тут упораються одна чи дві людини у формі? Коли, наприклад, я виходжу на поле судити, то покладаюся тільки на себе, на те, що всіх знаю й мене всі знають. А ще дається взнаки й загальна ситуація: правоохоронна система себе дискредитувала, люди роз’ятрені, розлючені. Весь накопичений у житті негатив із його економічною нестабільністю, соціальною незахищеністю хочуть перенести на футбол. Крім того, часи інші, змінився вектор підготовки суддів.

– Що маєте на увазі?

– Тепер і банкір може судити, і дантист. Можливо, в Європі це й добре, але за наших реалій куди важливіше, щоб людина була з футболу, знала його процеси зсередини, пограла сама на відповідному рівні. Чи інший фактор. Хлопець із 13–15 років починає кар’єру арбітра, хоче ним стати. Однак його всі знають, він не є авторитетом у школі, серед ровесників. У такому випадку судити буде надзвичайно важко. Або ж як психологічно себе налаштувати, коли в 16 років за великої кількості людей потрібно приймати рішення, які далеко не всім подобаються. Наприклад, призначити пенальті чи показати положення поза грою…

– Який же вихід?

– Не посипати голову попелом. Роз’яснювати молоді, що може дати кар’єра арбітра, на який рівень підняти. Це ж як у боксі: не всі Кличками стануть, але хто особливо прагне й докладає зусиль – своє візьме!

Володимир ТАРАСЮК, газета "Новини Закарпаття" ???????

  Надіслати другу