Закарпатці, про яких кричать "Суддю на мило" – про сучасну специфіку своєї професії
Віталій Дем’яненко: «Думаю, судді розуміють, на якому рівні їм доводиться працювати»
– Віталію Миколайовичу, насамперед вітаю вас із призначенням! Як у такий складний час ви наважилися очолити один із «найгарячіших» комітетів федерації?
– До мене якось підійшов Ярослав Козик, попередній керівник цієї структури. Він сказав, що весь час у роз’їздах, дуже зайнятий, аби вести надалі такий відповідальний напрям роботи, і запропонував мені. Мовляв, я на місці, удома, маю досвід. У підсумку, розміркувавши та переговоривши з головою Федерації футболу Закарпаття Іваном Дураном, погодився. Знаю всіх арбітрів, є перспективна молодь, із якою цікаво працювати, маю бажання (хоч трохи був і відійшов від футболу), та й 7 років прем’єр-ліги чогось таки вартують…
– На вашу думку, чому сьогодні спостерігається дефіцит арбітрів?
– У нас, в області, важко судити. Хоч, можливо, дещо легше, ніж раніше. Друге. Раніше молодь приходила в арбітраж із футболу. Наприклад, хтось грав, отримав травму, довелося завершити, але в улюбленому виді спорту вирішив залишитися, спробувавши себе в ролі арбітра. А тепер не знаю, ким потрібно бути, щоб судити. До того ж уявіть ситуацію. Людина працює на непоганій роботі. Відривається від неї, витрачає вихідний, а тут ще «потовкли» десь на матчі… І маючи слабкий характер, такий арбітр собі подумає: «Навіщо воно мені потрібно?!»
– Тим не менше хай і поодинокі, але інциденти в нашому футболі трапляються. Маю на увазі «гарячі» випадки, які мали місце, скажімо, на Мукачівщині чи Виноградівщині. Де слід шукати корінь проблеми?
– Багато що залежить від президентів клубів. Потрібно правильно налагоджувати роботу зі своїми уболівальниками, футбольним колективом. Якщо, наприклад, пригадати інцидент у Ракошині, то винні в ньому, на мій погляд, саме представники місцевої команди. Так не можна поводитися. І навіть якщо суддя помилився, то і футболісти помиляються, і тренери. Має місце людський фактор. На нього завжди потрібно зважати.
– В який спосіб підвищуватимете кваліфікацію суддів, яким уже незабаром обслуговувати матчі Кубка й чемпіонату області?
– У лютому провели семінар. У кінці березня плануємо другий. Підтримуємо зв’язки й телефоном. Але якби збиралися хоч раз на місяць разом, обговорювали робочі питання, було б дуже добре. Теоретичний рівень не проблема підвищити: на сайті Федерації футболу України є відповідні матеріали в запитаннях і відповідях. Головне – бажання вчитися. Думаю, судді розуміють, на якому рівні їм доводиться працювати. Також хочу зустрітися з президентами футбольних клубів, які невдовзі зберуться на раду.
– Уже перетнула свій екватор зимова першість області. Як у ній себе проявили арбітри?
– У цих змаганнях до сезону готуються як команди, так і арбітри. Після кожного матчу завжди знайдемо 10 хвилин, аби обмінятися думками, почути враження самих суддів від проведеної гри. Будемо з ними працювати. Хоч у цілому я задоволений. До арбітрів суттєвих зауважень не було, а стосовно асистентів, то лише в Кінчеші на одному з матчів було допущено кілька принципових помилок.
Михайло Митровський: «Хто докладає зусиль — своє візьме!»
– Михайле Михайловичу, де найкращий стан справ із кадрами арбітрів?
– Традиційно в Ужгороді й Мукачеві. Також насамперед розраховуємо й на іршавське відділення.
– Знаю, що закарпатська молодь не поспішає будувати кар’єру арбітра. Чому, як уважаєте?
– Чемпіонати в нас «спекотні», особливо «обкатуватися» немає де. А тут ще як дадуть «по шапці» раз, а то й другий, то бажання виходити на поле й зовсім може зникнути…
– І як боротися з тією «шапкою»…
– По-перше, не потрібно іти на поводі в команд. Винен гравець – діяти відповідно до правил, бо безкарність породжує вседозволеність. По-друге, необхідно збільшити кількість працівників поліції на матчах. Якщо на стадіон приходять сотні вболівальників, а з них кілька десятків – напідпитку, то як тут упораються одна чи дві людини у формі? Коли, наприклад, я виходжу на поле судити, то покладаюся тільки на себе, на те, що всіх знаю й мене всі знають. А ще дається взнаки й загальна ситуація: правоохоронна система себе дискредитувала, люди роз’ятрені, розлючені. Весь накопичений у житті негатив із його економічною нестабільністю, соціальною незахищеністю хочуть перенести на футбол. Крім того, часи інші, змінився вектор підготовки суддів.
– Що маєте на увазі?
– Тепер і банкір може судити, і дантист. Можливо, в Європі це й добре, але за наших реалій куди важливіше, щоб людина була з футболу, знала його процеси зсередини, пограла сама на відповідному рівні. Чи інший фактор. Хлопець із 13–15 років починає кар’єру арбітра, хоче ним стати. Однак його всі знають, він не є авторитетом у школі, серед ровесників. У такому випадку судити буде надзвичайно важко. Або ж як психологічно себе налаштувати, коли в 16 років за великої кількості людей потрібно приймати рішення, які далеко не всім подобаються. Наприклад, призначити пенальті чи показати положення поза грою…
– Який же вихід?
– Не посипати голову попелом. Роз’яснювати молоді, що може дати кар’єра арбітра, на який рівень підняти. Це ж як у боксі: не всі Кличками стануть, але хто особливо прагне й докладає зусиль – своє візьме!
Володимир ТАРАСЮК, газета "Новини Закарпаття" ???????
-->
До теми
- "Ми обов’язково переможемо – у нас є дух свободи". Історія су-шефа, який став штурмовиком, а зараз служить у ТЦК на Закарпатті
- «За 10 років у Нацгвардії змінилося майже все: форма, мислення, підготовка» - полковник НГУ про становлення і розвиток Національної гвардії України
- «Звичайно, тут важко – і психологічно, і фізично. Але я розумію, що треба виконувати свою роботу…» Історія бійця 128-ї бригади Андрія "Челентано"
- Молодший сержант Юлій «Історик» захищав Україну у 2014-2015 роках, без вагань став на захист і в лютому 2022-го
- 21-річний воїн 128-ї бригади Роман з Ужгорода: "Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду…"
- Олександр «Юрист»: «У мене хороших друзів більше нема… Фото є, а друзів нема». Історія військового з ТЦК
- Закарпатський нацгвардієць - про оборону Харкова у перші дні війни, бої з вагнерівцями під Бахмутом і знешкодження російських диверсантів
- «Я воюю за своїх рідних…». Історія Йордани - військової 128-ї бригади
- Бачив цілі села, де людей майже не лишилося: історія військового Гоги, що був на передовій, а зараз служить в ТЦК
- Найтяжче – втрата побратима: історія військового Ніксона
- «У мене стара машина, 1968 року випуску. Але я завантажую в неї 20 – 30 снарядів і вперед – на бойові позиції!..» Історії з фронту від 128 бригади
- У полоні жорстоко карали за українську мову: історія захисника 128-ї бригади Василя Даниловича
- Стоянка первісних людей в закарпатському Королеві виявилася найстарішим людським поселенням Європи – 1,4 млн років
- Назавжди в строю. Олександр Пристая, сержант "Балу"
- Артур Молнар, позивний «Арчі»: Герой, який віддав життя за Україну
- Історія ужгородки Тетяни Літус, яка перемогла рак: про виявлення хвороби, лікарів та жагу до життя попри все
- «Із трьох пострілів своєї гармати ми знищили ворожий «Ураган» на ходу…» Історії з фронту від 128-ї бригади
- Сержанти Національної гвардії відпрацьовують техніку ведення бою
- Майор "Дрон". Квітучий сад ужгородця Сергія Кузнєва
- «Снаряд від ворожої БМП ліг якраз у те місце, де я збирався лягти, – мене врятували якісь 2-3 секунди…». Історії з фронту від 128 бригади
До цієї новини немає коментарів