Втрачений Ужгород: будинок Мігая Деметера на вулиці Берчені (Фото)

Втрачений Ужгород: будинок Мігая Деметера на вулиці Берчені (Фото)
Нинішня вулиця Берчені має давню та цікаву історію. Здавна її називали просто Мочар-утцо або Мочар’янською, тобто болотяною, бо під час дощів вода, яка стікала з гори з лівого боку вулиці, справді перетворювала її насуцільне болото. У дощові дні Мочар’янською униз, до Малого Ужа, стікав цілий струмок, який утворив на вулиці ярок. Просто в нього і заклали у 1903 році труби, провівши на вулиці, яка тоді вже носила ім’я графа Міклоша Берчені, першу зливову каналізацію. У той час на вулиці Берчені проживала родина Деметерів,  її п’яте покоління продовжує дбати про старовинний будинок, який звів колись будівельник Мігай Деметер.

 

Мігай Деметер не був корінним ужгородцем, він народився у 1867 році в Гуменному, на території сучасної Словаччини. До австро-угорського Унґвара Мігай приїхав у кінці ХІХ століття зі своїми братами. Можливо, мав будівельне замовлення або шукав роботу (спеціалізувався Мігай на роботах з деревом), але сталося так, що залишився тут на все життя. В Унґварі роботи для нього знайшлося багато: у 1904 році він виграв замовлення на зведення красивого дерев’яного павільйону в парку Сечені (нинішньому Підзамковому), у 1907-му у співпраці з Віктором Гарцером зводив бараки для військовослужбовців. Вже пізніше, на початку 1920-х, Мігай Деметер працював на будівництві дерев’яних будиночків Малої Праги, але це далеко не все, що було побудовано його руками в нашому місті та за його межами.

Мігай Деметер

За зароблені кошти ще у кінці ХІХ століття він придбав на вулиці Берчені величезну земельну ділянку, на якій стояла стара хатка. Там він побудував своїми руками міцний саманний будинок з просторою кам’яною пивницею, висадив сад та виноградники, а у дворі при дорозі викопав криницю. Ця криниця, до слова, єдина з-поміж усіх на вулиці, збереглася досі. Коли на Берчені трапляються перебої з водою, всі сусіди приходять до колодязя Деметерів – за їхньою чистою і смачною водою. Виручив він і під час нещодавньої великої пожежі на вулиці – саме з нього пожежники викачували воду для гасіння. Не так давно над дерев’яним вершечком колодязя члени родини встановили символічний металевий флюгер із зображенням кота і цифрою «1871». Вона не зовсім правильно відображає рік, коли був викопаний колодязь, оскільки це мало відбутися на два десятиліття пізніше, однак все ж нагадує з-за паркану перехожим про довгу історію цього обійстя.

Саме в цей будинок на нинішній вулиці Берчені, 49 привів будівельник Мігай Деметер свою молоду дружину Марію Кажімір. У їхній сім’ї народилося аж 13 дітей, однак до дорослого віку дожили лише 9-ро з них.

Батьки дуже пишалися кожним зі своїх нащадків, особливо синами, котрі досягли у своїх професіях великих успіхів. Один із них, Михайло, був греко-католицьким священником у селі Плоскому. В радянські часи пережив репресії, похований на Кальварії біля відомого художника А.Ерделі.

о. Михайло Деметер (у центрі) – на відомому фото з похорону єпископа Олександра Стойки

Інший син Йозеф, якого в родині називали Пепіком, з дитинства мріяв стати пілотом. Коли в Ужгороді сталася аварія літака, він навіть приніс додому дерев’яний гвинт, який досі зберігається в будинку Деметерів на Берчені. Мрія Пепіка здійснилася: він закінчив військове училище у Требішові, став військовим пілотом, під час Другої світової війни у складі британських ВПС воював в Алжирі. У чехословацькі роки Йозефом Деметером дуже пишалися усі містяни, його вважалм першим пілотом родом із Підкарпатської Русі.

Пілот Йозеф Деметер

Наймолодший син Деметерів Єно був затятим мисливцем, розводив породистих фокстер’єрів і навчав їх. Собаки проживали на задньому дворі обійстя на вулиці Берчені, там же розташовувався спеціальний майданчик для тренування фокстер’єрів. А поруч стояв просторий вольєр, в якому багато років проживала вовчиця. Навіть у радянські роки Єно продовжував займатися цією справою, вважався собаководом всесоюзного рівня. 

Щодо старшого із синів, Андрія, то він був фінансовим стражем – митником, прикордонником і податківцем в одній особі. Нині в родинному будинку на вулиці Берчені проживає син Андрія Деметера – 86-річний  Андрій Андрійович. Він ревно зберігає всі сімейні архіви, дуже пишаючись історією своєї родини. Розповідає, що всі діти Мігая Деметера дружили і намагалися допомагати одне одному. Так колись старша сестра Андрія, яка була дружиною керівника фінансового управління Нечека, допомогла йому також потрапити у фінансову службу. Андрій пройшов коротке навчання, отримав звання фінансового стража і був відправлений служити на кордон. Його посада справді об’єднувала функції прикордонника і митника, він і лінії кордону обходив, і маркування робив, і контрабандистів ловив, і документи перевіряв.

Фінансовий страж Андрій Деметер із упійманим на румунському кордоні контрабандистом

Служив на угорському кордоні в Бийгані, на румунському – у Великому Бичкові та Костилівці, а з 1929 року на кордоні з Польщею – у Буковці. Туди він  привіз у 1933 році молоду дружину Лідію – чешку з Морави, з якою познайомився у друзів у Тячеві. Рік потому у Буковці побачив світ Андрій Андрійович Деметер, який і поділився історією своєї родини. Разом із батьками він переїхав у 1939 році до Нижніх Воріт, а згодом – до угорського міста Гевеш, де його батька призначили головним фінансовим інспектором округу Гевеш. Там Деметери проживали до 1946 року, а після Другої світової війни повернулися до вже радянського Ужгорода, аби бути ближче до батьків.

У ті післявоєнні роки в обійсті на вулиці Берчені з-поміж дев’ятьох дітей проживали з батьками лише двоє: найстарша донька Марія (бездітна вдова) та наймолодший син Єно, про якого ми вже згадували вище, з сім’єю. Деметери мали велике господарство, багато землі, виноградників, які згодом у них частково забрали. Старенький Мігай Деметер особливо любив свої виноградники на схилі Кальварії, робив з нього чудове вино. Простора пивниця під старим будинком завжди була заповнена домашнім вином, пізніше його виготовляв Андрій Деметер-старший, якого всі називали Бонди-бачі.

Звісно, повернувшись із Угорщини до Ужгорода Андрій не працював за своєю колишньою спеціальністю. Деякий час він був перекладачем при військовій комендатурі, потім влаштувався у воєнізовану охорону фанерно-меблевого комбінату (там також санітаркою працювала його дружина Лідія). На початку 1950-х пішов працювати на шахту, яку відкрили у кінці його рідної вулиці Берчені. Нині багато хто не знає, чому ужгородський мікрорайон «Шахта» має саме таку назву. Історія ужгородських вугільних шахт наразі маловивчена і зовсім не висвітлена, а між тим вони колись були одними з найбільших підприємств міста. Шахта № 32 знаходилася в районі сучасної вулиці Тімірязєва, шахта № 36 – під територією Ужгородського коньячного заводу. Найбільша шахта № 32 пролягала на глибини 48 метрів. Там працювали близько 250 осіб, а пласти вугілля були заввишки 4 метри. Відкривати ці шахти почали у 1953 році для видобутку бурого вугілля, яке використовували здебільшого для забезпечення роботи ужгородської електростанції. Коли на початку 1970-х на Закарпаття провели потужну лінію від Бурштинської ТЕС, видобуток вугілля для потреб електростанції став нерентабельним і шахти закрили.

Андрій Деметер, котрий працював на шахті № 32 майстром вентиляційної бригади аж до закриття підприємства, вийшов на пенсію, після чого до кінця свого життя проживав у батьківському будинку на вулиці Берчені. До слова, деякий час на ужгородській шахті працював і його син Андрій – продовжувач традицій Деметерів, котрий досі живе у дідовому будинку, досі любить воду з його криниці, досі береже знання і спогади про свою родину, яка вже понад 130 років проживає в Ужгороді.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

07 серпня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів