Михайло Маркович: Закриваючи гештальти з історії Закарпаття, або До побачення, 2020-й! (ФОТО)

Саме в один із днів жорсткого карантину, коли вулиці Ужгорода стали до невпізнанності пустими, а все, що ними рухалося, це гнані вітром одноразові целофанові рукавички, було цікаво спостерігати за інтровертами, які раділи можливості самоізоляції зі своїми хобі – чи то читанням книжок, чи переглядом безкінечних серіалів, чи зайняттям рук різноманітними «хендмейдами». Найнепосидючіші ж екстраверти робили вилазки в гори й вибиралися за місто – в парк чи до річки, аби не з’їхати з глузду в чотирьох стінах, розпечених літнім сонцем бетонних джунґлів.

Із різних причин, підтримуючи радше перших, ніж других, мій карантинний рік полегшили й наповнили книги й старі фотографії. І якщо з книгами у нас любовний роман триває вже десятиліттями, то архівні світлини стали таким собі раптовим, але амбітним зацікавленням, що переросло в кілька, на мою думку, вартих уваги проєктів.

Сінокіс у Рахові. Фото Walter Möbius

Розпочавши в тому ж таки Фейсбуці рубрику «Архівне фото від Марковича», спочатку ділився старими світлинами й історичними фактами зі свого загубленого в горах Міжгірщини села Майдана, а згодом уже перестрибував із района в район, із епохи в епоху, відкриваючи таким чином і для себе, і для широкого загалу нові сторінки з історії богоспасенного Закарпаття. Про початки нового захоплення вдалося розповісти в інтерв’ю «Михайло Маркович: З кожним «євроремонтом» – все менше фото про давнє Закарпаття (ФОТО)».

Село Майдан, Міжгірщина, на початку ХХ століття. Фото з архіву автора

Відтак, передчуваючи закриття туристичного світу, вдалося порекомендувати книги, які переносять у далекі світи незгірш літаків і автівок: Культурний карантин: що читати закарпатцям під час епідемії COVID-19, – радить Михайло Маркович.

У фотоколажі використано фотографію Валентина Кузана

Усе змінилося й «заграло іншими барвами», коли до монотонних карантинних буднів додалися передвиборчі гонки й агітація. Тоді для свого улюбленого міста хотілося лише найкращого: Михайло Маркович: Як стати ужгородцем, мініінструкція.

А потім сталося те, що один з фейсбук-френдів назвав «прориванням дамби» – за короткий час вийшли публікації про фотографів-дослідників Підкарпатської Русі, чи то б пак теперішнього Закарпаття. Завдяки цим чеським службовцям, які у вільний від реформ і обов’язків час любили прогулятися найвіддаленішими закапелками найсхіднішого регіону Чехословаччини, вдалося побачити справжню дивовижу. Унікальність та еклектичність Закарпаття відкрилася завдяки світлинам Богуміла Ваврушека, Амалі Кожмінової, Рудольфа Гулки, Флоріана Заплетала.

Давній поховальний обряд – перевезення труни на санях влітку. Бедевля, 1932 рік. Фото Богуміл Ваврушек Transcarpathian Heritage.Facebook

Школа. Підкарпатська Русь. Фото Амалі Кожмінова

Гуцульські діти. Фото Рудольф Гулка

Міжгір’я. Діти в народному одязі, 1925. Фото Флоріан Заплетал

Буду відвертим, не тільки занурення в книги й дослідження фотографій робили 2020-й стерпним. Були й недалекі мандрівки. Підсумком однієї з них стала розвідка про маленьку дерев’яну церкву, яка на верховинських вітрах шепоче свою самотню молитву у зниклому в горах Міжгірщини селі Кужбеї.

Фото з сайту mizgir.com.ua

Також цікавим досвідом стало написання публікації-дослідження «Унікальна багатонаціональність Закарпаття ХХ століття в об’єктивах іноземців», що і зараз надихає на нові пошуки.

Фото: Jewish schoolchildren, Mukacevo. Roman Vishniac, The International Center of Photography

Підтвердженням того, що цей рік безпрецедентний і такий, що приніс більше втрат, ніж здобутків, став сумний випадок із пожежею в столиці Чехії, коли в Празі майже вщент згоріла перевезена з Підкарпатської Русі в часи Чехословаччини дерев’яна церква. Цей сумний випадок вразив, і за один вечір я написав історію цієї церкви, знайшовши різні цікаві деталі та багато архівних світлин. Публікація вийшла під назвою «Зникла у вогні: в Празі згоріла дерев’яна церква, перевезена із Закарпаття майже 100 років тому (ІСТОРІЯ, ФОТО)».

Церква у Медведівцях. Підкарпатська Русь. Фото В. Фабіян, 1929 р.

Зацікавлення перевезенням дерев’яних церков із Закарпаття до Чехії з часом переросло в публікації про ще дві церкви з Мукачівщини. Про них можна прочитати ТУТ і ТУТ, а також про церкву з Хустщини та Виноградівщини.

Щоб розбавити тему церков, я ще раз відволікався на книги, адже осінньо-зимові вечори вже тривалий час не уявляю без них: «Що читати? Сім цікавих книжкових порад від Михайла Марковича».

Цікавим досвідом для мене став і виступ у передачі «Європейське перепуття» на каналі "21 Унґвар". Тоді з журналісткою Валерією Турок чудово поговорили про унікальні світлини Закарпаття міжвоєнного періоду, а також про те, яким саме закарбувався наш край і його мешканці на фотографіях столітньої давності.

Бокораші. Підкарпатська Русь

Також одними з найчитаніших та обговорюваних у соцмережах публікацій стали: «Марійка-невірниця»: чеський фільм про закарпатців, які зіграли самі себе (ФОТО, ВІДЕО), в якій ішлося про перший повноцінний фільм, знятий на Закарпатті. Його особливість у тім, що головні ролі грали не професійні актори – самі закарпатці. Не менш цікава доля героїні фільму – Анці Шкелебей із Верхнього Бистрого, в яку, після трансляції кінострічки, була закохана вся Чехословаччина, і не тільки...

Анця Шкелебей на сторінках чеського журналу «Hvezda»

…а також публікація «Масарикова колонія»: історія чеської архітектурної родзинки в Хусті (ФОТО), в якій ішлося про модерний житловий квартал, збудований у часи Чехословаччини, який і зараз формує архітектурне обличчя закарпатського Хуста. Як і у всіх попередніх публікаціях, тут теж знайшлося місце численним фотографіям, що ілюструють різні етапи будівництва «колонії» – від креслень до сьогоднішнього стану.

На завершення року я розповів про чеську фотографку Дану Киндрову, яка, відвідуючи Закарпаття в 90-х роках минулого століття, з ностальгією сфотографувала наш край, видавши на основі своїх поїздок фотокнигу під назвою «Підкарпатська Русь».

Тож чи не вперше підбиваючи дослідницько-творчі підсумки року, який з того чи іншого боку запам’ятається багатьом, знаючи, що зранку 1 січня 2021 року ситуація на планеті моментально не зміниться)), переконливо зазначу, що свою формулу, як подолати всі виклики неочікуваних вибриків сьогодення, я знайшов у дослідженні минувшини. Пафосно мовлячи: закрити незнані гештальти з історії Закарпаття, підносячи на світло й здуваючи пилинки з цікавих фактів та подій… Чим не гарний план і на рік прийдешній?

Ну і про подорожі, живе спілкування, обійми й нормальне життя без масок і холери: хай у 2021-му році у кожного з нас цього буде з надлишком!

Михайло Маркович, спеціально для uzhgorod.net.uа

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі