Новорічні свята у дитинстві: 20 історій відомих закарпатців

Коли ми були маленькими, а зими – неймовірно сніжними, все, здається, виглядало якимось трохи інакшим. Бо більше вірилося в прекрасності й чудеса. Маленькі версії нас самих – п’ятирічні, восьмирічні чи навіть «за перший десяток літ» – чекали Миколая, Нового Року і Різдва як Справжнього Дива.  І це диво у дитинстві ніколи не ставилося під сумнів, чи не так? Буденність інколи змушує нас про це забувати, однак, таки частенько нагадує, що ми в силах робити чудеса й дарувати радість як самі для себе, так і для інших. 

 

Рік, що минає, дозволив усім зосередитися на дійсно важливому: рідних, друзях, домі, сім’ї, здоров’ї. Зрозуміти цінність щоденного звичного життя і навчив чекати чогось хорошого – новин, змін, чи навіть дива. В останні дні непростого 2020-го Zaholovok.com.ua попросилв відомих людей Закарпаття поділитися святковими історіями з дитинства, щоби 31 грудня подарувати всім трохи більше радості й спонукати наших читачів і самим згадати свої дитячі історії з новорічно-різдвяних очікувань.

Валентин Штефаньо, зірковий кондитер, викладач міжнародної кондитерської школи DJF, засновник бренду «Valentin & Valentina Shtefanyo», власник обожнюваних ужгородцями та всіма гостями міста кондитерських у дитинстві дійсно по-щирому вірив у чудеса, чекав подарунків і мав особливі бажання на свята. А ще – розповів про свої улюблені солодощі у дитинстві.

штефаньо

«До останнього хотів вірити в казку. Навіть тоді, коли вже знав, що подарунки під ялинку ставлять батьки! Просто робив вигляд, що чекаю на Діда Мороза», – розповідає Валентин.

Найбажанішим подарунком на Новий Рік для маленького Валентина Штефаньо був… скейборд. Крмі нього, у дитинстві ще дуже хотів мати собаку. «Скейт таки отримав, правда не на Новий Рік», – каже Валентин.

штефаньо

Кондитер дуже радів цукеркам і мав улюблені домашні солодощі на Різдво: «Традиційно на різдвяні свята мама готувала тістечко «Горішки» із вареною згущонкою. Я їх обожнював і мамі доводилось ховати їх від мене, щоб залишилось щось на свята».

Аліна Паш, співачка, сенсація української музики (так Аліну називають столичні медіа), авторка пісень та популяризаторка всього закарпатського малою теж обожнювала зимові свята. Але дуже по-особливому, з теплотою ставилася саме до Різдва.

аліна паш

«Новий Рік і Різдво дуже люблю з дитинства. Особливо за те, що є коляда. Всюди, щороку розповідаю, наскільки магічним є це діяння і наскільки воно взагалі об’єднує людей. Коляда – одна із найяскравіших традицій, особливо у нашому регіоні. Цю традицію не можна забувати і обов’язково треба поширювати. Бо це наше серце», – вважає Аліна Паш.

аліна паш

Щодо подарунків на новорічні свята Аліна має філософське бачення, не матеріальне: «Для мене найбільший  подарунок – це повноцінне відчуття часу і відчуття часу із своїми найближчими. І з собою, звісно, також. З плином життя розумію, що це – найцінніше, що може бути. А всі матеріальні речі – другорядні. Добре про щось мріяти. А якщо вмієш добре мріяти – це обов’язково станеться. Найцінніше – нематеріальне. Але якщо що – я люблю нові шкарпетки», – розповідає співачка.

 Василь Ябрик, бізнесмен, власник групи компаній Yabryk Management Group, засновник брендів «Крайна», Viper Gym, MOECO, «Файно Фрут», Ice Land, «Сакура», ідеолог та засновник ChilliPizza, PubHouse, Viper Club у дитинстві радів цукеркам, щиро-прещиро вірив у Діда Мороза і виглядав його у вікні.

ябрик

«Пам'ятаю, що з ми мамою цілий рік збирали фольгу з цукерок (цукерки, мандарини чи банани були в дефіциті, тому це була реально розкіш), а потім загортали її в серветки і так прикрашали ялинку. Я щиро вірив, що Дід Мороз їздить на санях небом, тому завжди заглядав у вікно, щоб його побачити. Напевно, найбільшим розчаруванням дитинства стала новина про те, що його не існує», – розповідає Василь Ябрик. 

ябрик

Малим він пристрасно колекціонував іграшкові машинки, а зараз має можливість тестити найновіші моделі автомобілів: «Подарункам я радів всім, особливо коли мені дарували металеву машинку, у якій відкривалися двері. Я збирав ці модельки десь до 17 років. Круто зараз згадувати про це і розуміти, що завдяки одному з моїх бізнесів, я маю можливість тестувати найновіші моделі автомобілів», – ділиться Василь Ябрик. 

Юрій Марценишин, підполковник поліції, головний патрульний поліцейський краю, начальник Управління патрульної поліції у Закарпатській області у дитинстві по-особливому любив Різдво і малим залюбки допомагав мамі й бабусі у приготуваннях до свята.

марценишин

«Разом із бабцею і мамою ми перед святами чистили горішки, натирали мак для куті. Зараз такі традиції, на жаль, потрохи втрачаються, але ми з дружиною намагаємося їх зберегти і передати цей дух Різдва, ці традиції своїм дітям», – розповідає Юрій Марценишин. 

У дитинстві він ходив колядувати і разом з друзями організовував Вертеп: «Ми збиралися на вулиці, йшли колядувати. Самі, власноруч майстрували і рідзвяну шопку, і костюми нарядні, й зірку традиційну – таку, щоб крутилася. Вчили колядки, і ставили маленьку імпровізовану сценку. Ходили по сусідах, друзях, знайомих і колядували», – ділиться спогадами головний поліцейський Закарпаття.

марценишин

«Різдво, як і було в моєму дитинстві, намагаємося святкувати у колі сім’ї. Це свято – дуже об’єднує. І не тільки рідних людей, а й усіх громадян. Дуже приємно у цей передсвятковий час спостерігати, як люди, навіть незнайомі, вітають один одного зі святами, бажають добра. Це можливість поділитись іскоркою тепла і єдності, донести радість один одному», – переконаний Юрій Марценишин. 

Тамара Готра, бізнесвумен, готель’єр, ресторатор (готель «Унгварський», паб «A Priori»), представниця Ініціативної групи рестораторів Закарпаття, організаторка благодійних заходів, котрі роблять світ кращим, розповідає, що із самого дитинства період свят – це щось особливе й трепетно очікуване: «Новорічно-різдвяні свята, та й зима в цілому, з самого дитинства для мене – це абсолютно особливий час. Миколая, два Різдва, Новий рік, Василя, Водохреща та ще і мій день народження – концентрація свят на грудень-січень завжди робила зиму моєю улюбленою порою року. З раннього дитинства для мене різдвяний період асоціюється з безумовним морозним щастям! А ще – з приклеєним до металевого стовба язиком, снігом за пазухою, мандаринами, санками, заплутаним і замерзлим волоссям і безкінечним катанням на імпровізованих ковзанках із замерзлих калюж! До слова, я до сих пір ніколи не пройду повз такої! Хоч і гепнуся, але провезуся!», – ділиться Тамара Готра.

готра

На свята у сім’ї Тамари готували традиційні новорічні страви, а ще – купували популярну тоді солодку воду: «На Новий рік ми традиційно ходили на ялинку на Театральну площу. Неодмінно відвідували ляльковий театр. Багато гуляли та ходили в гості до друзів і родичів, їздили в село до бабусі. Мама завжди готувала олів‘є, пекла «Наполеон», кіфлики та смажила курку. Тато приходив додому із повними пакунками усіляких смаколиків і солодкою водою. Смак свого першого в житті «спрайту» я пам‘ятаю до сих пір!», – усміхається Тамара Готра. 

«Разом ми прикрашали ялинку, а по телевізору чомусь завжди в цей час йшла «Іронія долі». З того часу і по сьогоднішній день жодний мій Новий рік не пройшов без цих святих для мене атрибутів. Ну а ранок 1 січня – це взагалі квінтесенція очікувань від цілого року! Подарунки під ялинкою – це була справжня магія»,  – ділиться Тамара.

Маленькою теперішня бізнесвумен щиро вірила в Миколая і Діда Мороза: «Не могла збагнути, як це можуть бути батьки, якщо наша невелика квартира мною ретельно перевірялася і поведінка батьків прискіпливо контролювалася. Зараз, з віком, розуміючи що атмосфера свята цілковито на мені, я намагаюся зробити максимум, для того, щоб через кілька десятків років мої діти так само захопливо згадували новорічно-різдвяні свята, як період абсолютного та цілковитого щастя», – каже Тамара Готра.

Рудольф Дзуринець, актор Закарпатського академічного обласного українського муздрамтеатру імені братів Шерегіїв у дитинстві шалено мріяв про конструктор «Лего».  Рудольф ділиться спражньою новорічно-різдвяною історією, яка змушує навіть дорослих вірити в дива: «Пам'ятаю, як в дитинстві, коли я ріс та виховувався в інтернаті, до нас щороку на новорічні свята приїздили діти з Ужгородської гімназії та приносили подарунки. Ми їх називали «домашні діти».

дзуринець

Цілий рік ми мріяли про якісь чудесні подарунки. Десь років з 10 мріяв отримати конструктор. Вони в той час були дуже дорогі, та й взагалі не так багато їх було на українському ринку. Все одно я мріяв, що мені його подарують. Настали новорічні свята, прийшли до нас в інтернат «домашні діти» і, як сьогодні пам'ятаю, заходять до нас, в 4-Б клас і стоїть дівчина з пакунком «Лего». Підходить до моєї парти і ставить на край. Я був просто шокований! Воно сталося, маленька мрія збулася. Радощам не було меж!», – розповідає Рудольф Дзуринець. 

Олеся Дзуринець, акторка Закарпатського академічного обласного українського муздрамтеатру імені братів Шерегіїв із самого дитинства любила сцену, починала, як і багато всесвітньо відомих зірок театру і кіно, із малого – з домашньої сцени. Олеся розповідає: «Кожного року в Новий рік, ми (я, моя сестра Оленка та двоюрідний брат Максим) влаштовували концерти вдома для батьків. Готували номери, мініатюри тощо. Любили виступати».

дзуринець

Одна з таких новорічно-різдвяних вистав запам’яталася по-особливому: «Під час нашого виступу пролунав дзвінок в двері, ми відчинили, а там – величезні сани з подарунками! Ми були вкрай здивовані, тому що і мама, і тато були з нами. Ми до сих пір не знаємо,  хто ж це був. Віримо, що це був Дід Мороз!», – каже Олеся Дзуринець.

Федір Шандор, головний турист Закарпаття, президент Закарпатської туристичної організації, соціолог, доктор філософських наук, професор УжНУ та віднедавна – депутат Закарпатської обласної ради у дитинстві теж дуже любив свята, знав колядувати і мав особливе завдання перед Новим роком: «Всі свята ми проводили вдома. Я з дитинства знав колядувати –  мене вчила моя бабуся Кароліна, яка пережила 8 країн. У нас була одна цікава традиція – наряджати ялинку на початку Різдвяного посту 28 листопада. І вона стояла до Водохреща. До речі, у 1984 році у нас з’явилася штучна ялинка, тому я мав завдання –  приносити з ялинкового базару викинуті ялинкові гілочки для аромату».

шандор

Найбільш бажані подарунки для маленького Федора Шандора були солодощі і дефіцитні в ті часи фрукти: «Найкращі подарунки з дитинства для мене це, звичайно, мандарини і марципанові цукерки у блискучій обгортці», – каже професор. 

Галина Гаврилко, оперна співачка, лауреатка численних міжнародних музичних конкурсів, колега по сцені легендарної Монсерат Кабальє, солістка Закарпатської обласної філармонії у дитинстві святкувала Новий Рік із батьками вдома, а на Різдво – їздила до бабусі Буштино«Були дуже красиві зими, сніг, відчувалося свято. Зараз, щоб дати змогу відчути оцю зимову казку своїм дітям, ми їздимо кожен рік на у гори на Міжгірщину. Бо там є сніг. І хочеться їм цей зимовий настрій передати», – розповідає співачка.

гаврилко

У сім’ї співачки була просто казкова традиція, яка передувала розпакуванню подарунків: «Моя мама народилася на Новий Рік і, як було прийнято в радянський час, ми із сім’єю святкували більше саме Новий Рік, а Різдво проводили бабці. Вже вісім років, як мами немає з нами і я добре пригадую, як в останні роки її життя, у нас була традиція, що з ми сідали за стіл, проводжали Старий  Рік, зустрічали Новий, а третій тост завжди – з неї. О першій годині ночі вона била в спеціальний дзвіночок і ми всі переходили в зал, де була ялинка.  Розпаковували подарунки, раділи, фотографувалися. Це лишилося у пам’яті, ці традиції ми передаємо й своїм дітям», – ділиться Галина Гаврилко.

гаврилко

«Старші племінники переодягаються у Діда Мороза, менші – радіють. Мої дітки дуже творчі і на свята готують для нас концерт. Виходить ще яскравіше. Старша доця дуже творча, пише сценарій, вірші для кожного, вони репетирують. Навіть найменшого Давида залучають. У нас таке дуже сімейне і тепле дійство на свята виходить. І таким чином свято дійсно у казку перетворюється», – каже Галина.

Bandy Sholtes, письменник, у дитинстві теж любив зимові свята і, звичайно, має купу крутих новорічно-різдвяних історій, одною з яких поділився із Zaholovok.com.ua: «Пам’ятаю добре одну історію, коли я був ще досить малим – ходив у другий чи третій клас. Це був якраз новорічно-різдвяний період і у нас були шкільні канікули.

Банди Шолтес

На зимові свята у нас вдома завжди ставили великі ялинки. І в той рік теж така стояла у великій кімнаті, поряд з виходом. Все по класиці: скляні іграшки, цінні, дефіцитні на той час прикраси, Дід Мороз під ялинкою… Й одного разу у нас були гості – прийшов художник, друг мого батька, Петра Шолтеса, Саша Саллер. Він був класним художником, я пізніше познайомився з його сином Робертом і ми здружилися.

Банди Шолтес

Але в той вечір, пам’ятаю, ми сидимо в кімнаті, батьки вже трохи випили, спілкуються, батько показує мої малюнки... І тут Саша встає і каже, мовляв, зараз прийду. Я так зрозумів, що він захотів в туалет. Дядя Саша пішов і чомусь зупинився біля нашої ялинки. Як зараз пам’ятаю, були включені вогні у вигляді сніжинок і світила свічка на столі, така казкова вечірня атмосфера… А він зупинився і починає на ту ялинку падати! У мене в голові – сповільнені кадри – це ж так жахливо, що буде з ялинкою?! Зараз вона впаде, поламається, а іграшки поб’ються. І тут дядя Саша якимось неймовірним вивертом змінює свою траєкторію і падає на підлогу. Під самісіньку ялинку, але так, що не зачіпає жодної прикраси, жодної гілочки. Впав, лежить, дивиться на неї знизу і каже: «О, яка у вас гарна ялинка!».

Іштван Халус, соліст Академічного камерного хору «CANTUS», вокаліст гурту «VANDOR» у дитинстві любив період очікування на подарунки від Мікулаша, у садочку на святкових новорічних ранках був супер-скромним сором’язливим зайчиком, а вдома – змушував Діда Мороза і рідних слухати його концерти.  

«Як і всі діти, я теж в дитинстві дуже чекав Мікулаша. У нашій сім’ї свято відзначали з 5 на 6 грудня. Пам’ятаю, в батьківському будинку, як на той час, були великі, з подвійною рамою дерев’яні вікна.Напередодні свята вони обовязково мали приводотись в порядок: протирали пилюку, скло… Для дитини це було цікаве прибирання в очікуванні подарунків і свята. Дерев’яні підвіконники обов’язково мусіли бути обгорнуті декоративним папером із святковим принтом, який у 80-ті був дефіцитом. Декоративний папір тоді привозився тільки із закордону, з  Угорщини. Зазвичай, купували його ще влітку, повертаючись із щорічного літнього відпочинку на Балатоні. Якщо не було того омріяного паперу, то фольга теж непогано робила свою святкову блискучу справу», – розповідає Іштван.

іштван

«Чоботи начищені, вшиткі на оболоку, чекаєме... Мікулаш приходив у вигляді переодягнутої тітки по сусідству в шубі, в масці чорта, брязгаючи ланцом, бо костюма Миколая не було!  Обов’язково був прутик в чоботі, хоч і пофарбований в золотий або срібний колір, але він завжди був присутній – на всякий випадок. У той час Миколай приносив тільки мандарини, солодощі, але феєрією подарунків був арахіс в лушпині! Як були модьорови то означало, що я був супер-слухняний», – згадує співак.

іштван

 На святкових новорічних ранках у садочку Іштван Халус вів себе дуже скромно, сором’язливо, очевидно, ще був не дуже звиклий до публіки: «За розповідями батьків, в дитячому садочку я був мега не пошатний зайчик або мушкитер. Ніяких танців і веселощів, – сама скромність та сором’язливість. А ось вдома…  Просто я знав багато віршів і пісень,  з шести років пішов у музичну школу, додалася ще й скрипка і, поки все  було не зіграно, – ніхто нікуди не йде, хоч надворі сніг по коліна і заметіль», – розповідає Іштван Халус.

Rodion Sun Lion, музикант, бас-гітарист, композитор, один із засновників гурту «VANDOR» на Новий Рік був космонавтом і зайчиком, любив наряджатися в яскраві речі й дефілювати перед гостями на свята.

«На літні канікули, а інколи й на Новий Рік, мене привозили із Цілинограду (нині – Нур-Султан, столиця Казахстану), де я народився, до бабусі в Ужгород. На цій фото я – якраз в Ужгороді, мені тут років п’ять. В дитинстві я дуже любив наряджатися в різний одяг, в основному мамин, і дефілювати перед гостями. Парик, звичайно ж, не мами, але звідки він у нас взявся, я не знаю», – згадує  Родіон.

родіон

«На Новий Рік я, традиційно, був космонавтом, зайчиком і може навіть ще кимось, але вже не можу згадати. Словом, як усі радянські діти. А мандаринка в подарунковому пакеті у мене зазвичай була одна і це була справжня екзотика!», – каже Rodion Sun Lion.

Інна Пригаракерівниця знаменитої «Селиської Сироварні», засновниця першого на Закарпатті магазину крафтових продуктів «Селиський Ракаш», експертка з розвитку локального туризму розповідає, що найяскравішим і найсмачнішим спогадом із новорічних свят у дитинстві були не подарунки і не куповані солодощі, а пончики від бабки Нуці.

пригара

«Коли ми були маленькі, то батьки завжди працювали на свята, бо сироварню залишати не можна. Тому основним святом усього зимового циклу для нас було свято Миколая. Я завжди з нетерпінням його чекала і навіть намагалась не спати, щоб зустріти Миколая. Найочікуваніші подарунки – звісно ж, книги і солодощі. І так склалось, що зараз із друзями, батьками і колегами готуємо подарунки «від Миколая» один одному», – розповідає Інна.  

«Найяскравіші спогади із дитинства і новорічних свята – це про їжу. Головною дитячою стравою на зимові свята був не шовдарь і не тістечка, а пончики від бабки Нуці. Найчастіше вони були із яблуками чи маком. Бабка готувала велику миску пончиків і роздавала всім», – ділиться Інна Пригара.

Олександр Ляхін, засновник уже легендарної ТМ «Закарпатський пряник» теж дуже любив свята у дитинстві, навіть писав листи усім, хто міг принести подарунки – і Миколаю, і Діду Морозу, і Ийзушку. А знамениті й улюблені для закарпатців і гостей краю пряники зародились саме тоді – на свята, коли Олександр ще був зовсім малим.  

«Свята дуже любив у дитинстві. У мене мама католичка і у нас, як і в багатьох закарпатців, було і два Різдва, і два Мікулаша, і два Великодні. Батьки дуже старалися так зробити, аби я максимально довго вірив у чудеса. Тепер так я і сам стараюся для своїх дітей», – каже Олександр Ляхін.  

ляхін

«Писали листи з братом. І Миколаю, і Діду Морозу, і на Різдво Ийзушку. У нас у сім’ї було особливим католицьке Різдво, бо наш дідусь теж був католиком, але він, на жаль, помер, ще коли мама була маленька. І у неї залишилося саме від нього оце відчуття свята, ті спогади з дитинства, ту атмосферу свята вона передала і нам. Зараз ми обов’язково святкуємо католицьке разом із батьками, а православне – у нас», – розповідає Олександр.

ляхін

«Мама завжди пекла – і на Різдво, і на Великдень і на Новий Рік. І по сьогоднішній день пече смаколики, дзвонить і питає, що саме зробити. У дитинстві моє улюблене тістечко називалося «каструлька заварного крему». Я дуже любив заварний крем. І, коли на свята, мама пекла «Наполеон» чи ще щось і із цим кремом, то я завжди просив зробити мені його окремо. І вона готувала перед святами спеціальну маленьку каструльку заварного крему і я собі сидів і ложкою його їв. Ще на зимові свята мама завжди пекла мейзешколач, звідки й почалась історія із пряниками», – згадує Олександр Ляхін.  

Олексій Уманський, радіоведучий, режисер, ді-джей, засновник «Радіо Єден» у дитинстві якраз на новорічно-різдвяні свята зрозумів, що він дуже подобається публіці: «Одна передноворічна історія стала для мене досить важливою. Сталось це далекого 1995 року. Я навчався у 5 класі. У великому залі школи, біля ялинки, більшість школярів готувались до новорічного вогнику. Не пам’ятаю чому, але мені чомусь ніякої ролі не запропонували. Мої друзі, наприклад, імітували виступ гурту «Браво», у них був мікрофон і гітари, ще хтось танцював або розповідав вірш, а я – не при справах. Дотопав додому в понурому настрої. Я жив у бабусі з дідом у Росії, до цього навчався у селі в Ключарках, а тут потрапив в елітну школу, але відчував себе чужинцем. Бабушка і Дєдушка працювали у цій школі, вони запропонували мені не падати духом, натомість вивчити монолог Яна Арлазорова з програми «Аншлаг», –  вони любили дивитись цю програму. Він там смішно обігрував телевізійну рекламу, яка тільки починалась – шампуні, шоколадні батончики і всяке таке», – розповідає Олексій.

уманський

«Ми розписали текст, продивляючись запис монологу на відіку (дідо багато записував на касети). Наступного вечора я підійшов до організаторів концерту і попроси, аби мене вписали у програму. Виступати доводилось в самому кінці, і так сталося, що коли я почав виступ, люди почали потрошки хіхікати, а потім і навіть голосно сміялись. Не міг повірити, що таке буває, це був перший раз коли я говорив щось у мікрофон і переді мною сиділо людей 100. Якась дивна мить, коли невпевненість і тривога змінюється піднесенням до стану короля», – згадує Олексій Уманський.  

уманський

«Наступного дня нам роздавали табелі за чверть і попросили ще раз розповісти монолог, що я і зробив. Так склалось, що з того моменту постійно хочеться щось розповідати людям і аби вони сміялись, або хоча б якось реагували», – додає ведучий.

Віктор Янцо, композитор, музикант, лідер гурту «Rock-H» згадує різдвяні свята у радянські часи, коли не дуже можна було колядувати, а також ділиться секретами про зникнення тістечок на Святвечір.

янцо

«У радянські часи Новий Рік – це було свято номер один. Діти його дуже чекали. Різдво і Стерий Новий Рік ми святкували з батьками у селі Кузьмино Мукачівського району. Коли ми були малі, батьки колядували і нам дозволяли колядувати. Люди дуже добре це сприймали Але було таке в той час, що в хату могли й не пустити колядників. Правда, ми знали такі хати, куди не варто йти. Проте, були й такі, що просто давали гроші чи смаколики і просили не колядувати, бо боялися. Приходиш і тобі кажуть: «Тихо-тихо, не колядуйте» – це мене найбільш вразило у той час», – розповідає Віктор Янцо.  

янцо

Із дитинства асоціації про новорічно-різдвяні свята у музиканта – це про запахи. «Ніби й тепер відчуваю той запах свята з дитинята. Село, зима, шпор в кожній хаті, запах дров, котрі горять… Ну і на коляди, Святий вечір – пісні страви –  баньки, квасоля, квашена капуста.  У нас завжди на Святвечір на столі було все тільки пісне. Але ж вдома готували на свята наперед і виходило, що на пісний день тістечка вже теж були готові. Нам не дозволяли їх їсти, ховали і іншій кімнати, але ми пробирались туди і все одно їли їх крадькома ще до Святвечора», – згадує святкові бешкетні пригоди Віктор Янцо.  

Ірина Янцолідерка музичного гурту «Анця», незамінна менеджерка гурту «Rock-H» на новорічно-різдвяні свята у дитинстві найбільше любила саме коляду: «Новий рік ми святкували вдома, а Різдво – у бабусі. Відчуття свята найбільше було в момент настання Нового року.

янцо

Один рік минув, його вже не повернеш, а другий – зовсім новий і невідомий. Аж до метеликів у животі. Але найбільший двіж – колядування в селі. Колядувала я в Ізі на Хустщині. Там не співають «В Вифлеємі новина». Там модно «Нова радість стала», ну і ще «Небо і земля».

янцо

«Бабуся навчила нас колядок та вінчувань. Ми обходили усі хати підряд, просилися веселити і до знайомих і до незнайомих людей. Збирали спільну касу, а потім – порівну ділили. І вихвалялися на вулиці один перед одним, хто скільки заколядував. Це було дуже круто!», – згадує Ірина Янцо.

Віктор Петров, лікар-інфекціоніст, засновник мережі клінік «Prevention» згадує, що у дитинстві, в період новорічно-різдвяних свят найбільше чекав приходу Ийзушка з подарунками і страшенно ніяковів, коли треба було розказати віршика чи заспівати пісеньку.

Петров

«Найбільш теплі спогади з новорічних свят у дитинстві – це очікування Ийзушка. На Закарпатті в деяких районах, селах він «заміняв» Діда Мороза. І було дуже цікаво, з одного боку, але й страшно з іншого. Бо це було дуже мило і хотілося отримати подарунки, але одночасно за неслухняну поведінку можна було отримати й по попі. Переодягалися для привітань і вручення подарунків бабуся чи дідусь», – розповідає лікар.  

Петров

«Очікування подарунків мене дуже бентежило. Бо і хотілось іх дуже отримати – і солодощі, і те, про що мріяв. Але оцей трепет…  Я малим не любив і навіть боявся говорити біля людей. Ніяковівстрашно, коли треба було розповідати віршики», – каже Віктор Петров.  

Наталія Петій-Потапчукхудожній керівник, диригент Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, ідейна натхненниця святкових заходів хору до державних свят, зокрема до Дня Незалежності, у дитинстві завжди більше чекала Різдва.

Петій

«Маленькою особливо не запам' яталось, як ми святкували Новий рік, бо була велика підготовка до Різдва. Новий рік ми святкували хіба в садочку: танцюіали, співали, було весело. А от Різдво – це свято, якого ми справді всі чекали. На Святий вечір в старій хаті на підлогу стелили сіно. В сіно ховали цукерки та горіхи. Ми маленькі дуже любили шукати ці горішки в сіні. А під ялинку маленький Ісусик приносив нам подаруночки, але не великі, бо і сам Ісусик зовсім маленький», – розповідає Наталія Петій Потапчук.  

«Я пам' ятаю першу колядочку, яку я співала Ісусикові: «Загуду, заграю, на своїх гуселках Маленькому Ісусикові, що лежить в яселках…» Дуже хочеться, щоб не губився той справжній Дух Різдва, це справжнє диво, адже воно є!», – каже пані Наталія.  

Брати Кочути, засновники та власники ювелірного бренду «Kochut» та бренду ексклюзивних меблів «Kochut Wood» в дитинстві дружно чекали зимових свят і новорічно-різдвяних подарунків. Юрій, Роман та Ігор Кочути дуже тепло ставляться до своєї сім’ї та згадують святкові посиденьки в родинному колі – мама, тато і три брати. Дітьми, як і, напевно, всі в дев’яності, Кочути любили запалювали бенгальські вогники. В них діти бачили якусь чарівність, магічність свята і «нагадування» про те, що скоро будуть подарунки.

Історії збирала Аня Семенюк, Zaholovok.com.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

31 грудня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів