У медовий місяць із фотокамерою. Фердинанд Бучина та його мандри Закарпаттям

Громіздку техніку у важкодоступні гори Закарпаття тягнули навіть під час медового місяця. Так було із знаним чеським фотографом Фердинандом Бучиною.

Фердинанд Бучина у 1937 роціФото: Власта Сихровська (фрагмент)

Замість Болівії – Карпати 

Фердинанд Бучина (Ferdinand Bu?ina, 1909–1994) народився у сім’ї торговця продуктами Йозефа Бучини у Празі. Ознайомлення з камерою у юному віці визначило його життєвий шлях. Фердинанд став фотографом та режисером. Перші знімки він зробив у юному віці – це були ілюстрації до щоденника.

Ще у школі хлопець приєднався до спільноти скаутів. Це сприяло його тісним стосункам із природою. Серед скаутів він також знайшов друзів на все життя і Власту Сихровську – майбутню дружину. Закінчивши середню школу та гімназію, на прохання батьків Бучина вивчав право, але покинув науку вже через два семестри.

У 1936 році Фердинанд Бучина одружився із Властою Сихровською. Молодята планували провести медовий місяць у Болівії – у співпраці із францисканським місіонером та чесько-болівійською торговельною компанією. Для цієї поїздки Бучина спеціально придбав двооб’єктивну камеру Rolleiflex та відеокамеру Zeiss Ikon Kinamo для 35-міліметрової плівки. Однак через побоювання батьків експедицію перенесли. Відтак пара вирушила у двомісячну подорож на Підкарпатську Русь.

У той час Фердинанд працював кореспондентом для журналу Ahoj. Тому під час подорожі виконував ще й завдання редакції – фотографував забутий Богом регіон, аби відкрити його загалу.

Фердинанд Бучина з дружиною Властою, провідник Микола Думен (зліва) та кінь Муці на Підкарпатській РусіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Перша зупинка – Ужгород

Маршрут фотографа можемо відтворити завдяки щоденнику «У краю полонин». У ньому Бучина записував усе побачене. Отож першою зупинкою став Ужгород.

Ось такий вигляд мало місто у другій половині 1930-х. «Протягом кількох років Ужгород зазнав такої швидкої та проникливої трансформації, як мало яке з міст, – писав Бучина. – І виплутавшись з тих старих вуличок, ми входимо в район, який є найсучаснішою та найновішою частиною Ужгорода. Це Великий Ґалаґов, побудований на манер західних міст із сучасними будівлями, з широкими та світлими вулицями. Великий Ґалаґов – район урядових установ та службовців – перед ним простягається симпатична набережна річки Уж, і це створює ілюзію досить гарного міста. Але більше ніж вулиці та їхні будівлі нас цікавить життя та суєта міста».

Єврейські хлопці перед вітриною книжкової крамниці в УжгородіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Роми, що грають на скрипках. УжгородФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

У мандрівному щоденнику Бучина описав новий урядовий район (чеський квартал), збудований у модерному стилі, церкви та синагогу. Зауважував та фотографував багатонаціональне місцеве населення, спостерігав за торгівлею на ринку й жебраками. Також відвідав стару єврейську та унікальну ромську школи. Зустрівся з мерою Ужгорода, колишнім легіонером .

Його описи місцевого побуту живі та яскраві. «Ще дуже рано і ми недалеко від ринку, де збираються селяни, щоб продати свої продукти. Це час збирання лісових плодів, тож ми бачимо тут багато червоних ягід та грибів із навколишніх лісів, нанизаних на гілочки верби чи стебла квітів. Людині може здатися, що гриби продають «на метр». Для покупця це зручно тим, що він може оглянути кожен гриб, перш ніж купувати такий «ланцюжок». Він може запитати: «А що це?». «Нічого, це лише дірочка», – швидко відповідає русинка. «Де є дірочка, там і черв’як», – бурмоче покупець, і торгівля завершується».

А ще на тому самому ринку траплялися кумедні ситуації. Там Бучина знайомився із безпритульними тваринами, що «могли залізти до сумки неуважного туриста в пошуках чогось їстівного».

Торгівля білими грибами в УжгородіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Жебрак на вулиці в УжгородіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Верховина – краса і бідність

Із Ужгорода фотограф з дружиною попрямували на північ. Потяг віз їх долиною річки Уж, до Ужоцького перевалу – місць, де відбувалися запеклі бої під час Першої світової війни. До сіл Ужок та Волосянка.

«Верховина! Скільки магії і вражень готує для наших очей цей куточок, у якому живуть бідні люди. Під солом’яними дахами мальовничих, але примітивних хатин ніколи не було багато грошей, але найменше їх було у бідній Верховині. Що може тут зробити верховинець? Куди не повернеться – праворуч чи ліворуч, скрізь лише ліси та гори. Такі гарні, але такі тверді, що не родять багато того, з чого верховинець спік би хліб. У регіоні з такою слабкою економікою знадобиться багато роботи, щоб мати гідний рівень життя», – зауважував на сторінках щоденника Бучина.

Фердинанд Бучина біля сільської хати у ВолосянціФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Під час подорожі чеський фотограф встигав зробити багато фотографій. Відзняті плівки надсилав не тільки до Ahoj, а й до інших празьких редакцій: Ozv?ny domova i sv?ta чи німецькомовного Prager Presse. Фотографії він доповнював супровідними текстами. Згодом його світлинами проілюструють чеські туристичні путівники, як-от Podkarpatská Rus Vás zve.

Журнали зі світлинами Фердинанда Бучини з Підкарпатської Русі, що вийшли в 1936 році

На одній з обкладинок Ahoj є фото будинку під солом’яною стріхою, перед ним – декілька кіз, які жене на пасовище малий хлопчик. А в щоденнику Бучини – такий допис: «Біля порогу хатини бігають кілька кошлатих дітей без сорочок, найстаршому з яких доручають стадо кіз, якщо вони є. Попри всі тіні життя у верховинських хатах, люди на Верховині приємні та сердечні. Їх щастя полягає в тому, що вони не усвідомлюють убогості свого життя, тут народжуючись і помираючи, проводячи частину свого життя на полях і маючи вдома трохи каші й хліба».

На Ужанській ВерховиніФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Вечір на полонині РунаФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

З Ужоцького перевалу, де покояться тіла тисяч загиблих солдатів, пара мандрувала до полонини Рівної, відомої як Руна. «Важко описати почуття людини, яка вперше ввечері дивиться на таку потужну й неповторну красу! – не стримував емоцій чех. – Полонини – це великі гірські галявини, що тягнуться над лісовою зоною далеко вшир гірськими хребтами. Скільки бачить око, можна спостерігати за схилами хребтів із зеленуватим поясом лісів, що врізаються у схили на однаковій висоті. Без будь-якого переходу ліс закінчується і починаються полонинські луки, які є єдиною їжею для численних стад коней і худоби протягом усього літа з весни до зими. Навесні, як тільки сніг зійде з гір, скотарі виганяють довірені стада в гори, де проводять з ними все літо, до перших заморозків».

Коні на полониніФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Мандрівники ночували в колибах пастухів, які розповідали їм про будні на полонинах, про напади вовків на отари й показували овець, яких покусали ведмеді. Спостерігали за давніми ремеслами. Особливе враження на Бучину справили коні: «Коні на полонині є одним з найкрасивіших явищ. Їхня свобода з переливанням грив на фоні полонинської далечі під білими пасмами хмар – образи, які важко забути. Полонинські коні мають тут повну свободу. Вони не перебувають у стайнях, а ночують чи пасуться всю ніч під зоряним карпатським небом, розкидані більшими чи меншими групами. Лише іноді прийде за своїм конем якийсь ґазда, щоб запрягти його у віз та поїхати до міста чи деінде. А відтак повертає його до літньої полонинської свободи».

Карпатські буйволи в річці Тиса біля СолотвинаФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Бокораші – професія, що швидко зникне

Із полонин подружжя повернулося до Ужгорода, звідки попрямувало в закарпатські низини – до соляних шахт Солотвина й на луки Тячівщини. У Солотвині, як туристи, вони спускалися під землю і спостерігали за процесом соледобування. А в Нижній, Середній та Вишній Апші Бучина фотографував стада карпатських буйволів, яких випасали румуни.

Дівчата біля дерев’яної церкви у селі Стеблівка на Хустщині. У 1994 році церква була сильно пошкоджена вогнемФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Однак насамперед мета мандрівників – карпатська Гуцульщина: з гастрономією, автентикою і традиціями, з високими горами й унікальними ремеслами.

Супроводжував пару в цій мандрівці місцевий провідник Микола Думен із гуцульським конем Муці. Той «надавав послуги» з перевезення фото- та кіноапаратури. Адже підійматись високо в гори важко й без вантажу, тож коник-гуцулик став незамінним помічником. А провідник Думен – людиною, яка добре знала маршрути й місця, щоб переночувати на полонинах.

Микола Думен і кінь Муці підіймаються на Піп Іван ЧорногірськийФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Із провідником у пари склалися хороші приятельські стосунки. «Наш провідник Микола Думен, або як ми його називаємо коротко – Микола – веде свого коника, який не забуває пастись на нічийних луках, які ніхто не косить, – розповідав Бучина. – Коли приходить полудень, Микола виявляє воду своїм гострим інстинктом, бо на полонинах вона дуже потрібна. Потім розпалює вогонь за допомогою дров і готує примітивний обід, але такий смачний, який ми ще ніколи не їли. Наш провідник дістає з полотняного мішка сало, яке вдома він їсть цілий рік і яке, разом із хлібом, є його єдиною їжею впродовж всієї мандрівки. А як же Муці? Для нього обід росте скрізь навколо».

Бокораші на Білій ТисіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

На Рахівщині разом із дружиною фотограф подорожував Чорногірським хребтом, підіймаючись на найвищі вершини, милуючись цвітінням «червоної рути» – рододендронів на горі Піп Іван. А от Говерла зустріла мандрівників огорнута в густі тумани.

Окопи часів Першої світової війни на горі Чорна КлеваФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Справжнє захоплення у Фердинанда Бучини викликали бокораші, великі гаті – клявзи. 

На Чорній Тисі він навіть став свідком аварії на плоту і сфотографував її. Одним кадром він показав усю небезпечність непростої роботи бокорашів, динаміку і природну стихію, з якою доводилося мати справу людині, яка сплавляла в європейські країни необхідну для будівництва деревину.

Сплав лісу на Чорній ТисіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Тренування майбутнього бокораша, РахівщинаФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Ось репортажний опис такої аварії: «Шкода, що сплав не завжди вдається. Іноді м’язи сміливих людей напружуються даремно, вода з силою штовхає пліт до берега, весла підіймають, і берег небезпечно наближається, поки не наблизиться впритул. З тріском пліт потрапляє на берег і застряє! Річку раптово перекриває, а вже прибуває інший пліт. У момент удару бокораші зістрибують на берег, щоб захиститися від травм, їх пліт з гуркотом руйнується, а окремі колоди летять і швидко котяться вперед. Це трапиться з усіма плотами, які пливуть ззаду. Коли вода з клявзи спадає, бокораші розбирають та збирають нові плоти, які потім, через три дні, вода зрушить знову».

Аварія плотів на Чорній ТисіФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Фердинандові Бучині також вдалося спіймати на плівку зв’язок поколінь, коли син перебирає ази професії від батька. На його світлині – малий хлопчик серед стрімкої карпатської річки, який готується стати бокорашем. «З самого малку хлопчики в цьому регіоні плавучої деревини наслідують своїх татусів і дідусів на декількох дерев’яних колодах, зв’язаних разом. Коли вони трохи підростуть, гра стає життям, і дві деревинки перетворяться на цілий пліт», – описував фотограф.

Пастух з трембітою на полониніФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Фото на прощання

Із вершин Чорногірського хребта Бучини з провідником спустилися в гуцульське село Ясіня. Там, як і багато інших туристів й фотографів, вони дивувалися народному вбранню місцевих жителів, відвідували церкву і спостерігали за релігійними й весільними традиціями.

Верховинка верхи на коні у Воловому, нині – Міжгір’яФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Відтак дорога повела їх до сіл Тячівщини – до Брустор, уздовж річки Турбат. А також до Усть-Чорної і Німецької Мокрої, де мешкали австрійські переселенці ще з часів Марії Терезії.

Це поселення неабияк вразило подружжя: «Під час подорожі ми нарешті бачимо ще одне суто німецьке село – це Німецька Мокра. Ми наче раптово опинилися в іншій країні. Дерев’яні будинки абсолютно однакові із закритими подвір’ями, з пофарбованими в білий колір віконними рамами, з фіранками та квітами у вікнах. Будинки утворюють суцільний ряд і це виглядає як дерев’яна стіна, з’єднана подвір’ями. Найдивніше село Підкарпатської Русі!».

Дорогою Турбатським пралісомФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Гуцульське весілля на РахівщиніФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Подолавши перевал, мандрівники опинилися в Колочаві, на Міжгірській – тоді Волівській – Верховині. І їх цікавило все: природа, прикрашені вишивкою придорожні хрести, занедбані цвинтарі, євреї, які важко працювали з деревиною, місцевий люд – верховинки, які граційно їздили верхи на конях. Вони підіймалися на полонину Боржаву й під звуки трембіт прощалися з Карпатами. А заразом – зі своїм провідником Миколою Думеном, який «довго озирався і махав нам капелюхом, а потім зник назавжди» з гуцуликом Муці.

Монастир у Мукачеві. Нині – Миколаївський мукачівський жіночий монастирФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Найдивніше село на Підкарпатській Русі – Німецька МокраФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Із Воловця подружжя, закінчуючи свою весільну подорож, потягом поїхали до Мукачева, звідки вирушили до Праги. У Мукачеві, «місті євреїв і торгівлі», Бучина встиг сфотографувати монастир на березі Латориці – «наостанок приємна річ, яку ми побачили перед від’їздом». Хоча урбаністичне життя не вражало так фотографа, як природа. Про це також свідчить останнє речення в його закарпатському щоденнику: «Місто не дає нам того, що полонини, і наше серце залишилось там – у горах, у пралісах цього дивовижного краю».

Хати на ВерховиніФото Фердинанда Бучини з особистого архіву Томаша Расла

Увесь фотоархів Фердинанда Бучини, що стосується Підкарпатської Руси, та права на нього належать онукові фотографа, Томашеві Раслу, відомому чеському фотографу. Автор висловлює йому щиру вдячність за надані для публікації світлини.

Михайло Маркович, Локальна Історія

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

06 вересня 2021р.