Чому Закарпаття дотаційне?

У цьому контексті наш регіон виглядає як такий собі бідний родич, що живе з милостині інших. Адже без щедрості центрального бюджету ми не змогли б платити вчителям і лікарям, ремонтувати дороги, виплачувати пенсії й надавати субсидії, будувати й оновлювати.

А водночас із цим Закарпаття не є депресивним регіоном, навпаки – тут на кожному кроці говорять про розвиток і перспективи, хваляться і пишаються. 

Цей дивний дисонанс між дотаційним статусом і обіцяним раєм дуже інтригує. Так і хочеться скрикнути: щось тут не сходиться!

У силу своєї професійної діяльності я об’їздив усю Україну, побував у всіх областях і в автономній республіці Крим. Я мандрував Україною не лише залізницею й літаками, а й їздив автомобілем, бував у обласних центрах, але заїжджав також у малі містечка й вимираючі села. Словом, маю з чим порівнювати.

І ось що я хочу вам сказати: так, на око, Закарпаття виглядає одним із найбільш заможних регіонів України. 

Навіть у тих областях, де рівень середньостатистичної зарплатні значно вищий, села й малі міста виглядають біднішими за закарпатські. Важко в українській глибинці знайти такі ж добротні будинки, доглянуті подвір’я й дорогі ковані паркани, як у закарпатських низинних селах. (Бідніші гірські райони – це тема для окремої розмови про перспективи розвитку туризму).

Отож, виникає закономірний парадокс – з одного боку ми маємо досить заможне населення, а з іншого – дотаційний статус регіону. Тому й виходить, щоб між багатими просторими будинками в нас жахливі дороги.

Тобто грошей в області вдосталь, бракує лише платників податків.

Так, я знаю, що гроші ці зароблені тяжкою працею по закордонах, і всі ці закарпатські “хижі”, якими так пишаються їхні ґазди, зведені страшною ціною розриву з сім’ями, гарування по заробітках і надірваного здоров’я. І вважаю абсурдною ідею обкладати податками зароблені на заробітках гроші, адже з них уже сплачені податки в інших країнах.

Але з іншого боку, якщо покласти руку на серце – коли ви востаннє зустрічали закарпатську будівельну бригаду, яка платить податки? Скільки різноманітних “майстрів” (для Закарпаття це слово святе!) працюють у тіні, скільки торгівельних точок не видають чеки, скільки людей “таксує” без реєстрації? Про контрабандистів, валютчиків, ріелторів та решту “калимщиків” я взагалі мовчу.

То як зробити так, щоб ті гроші, які “крутяться” на Закарпатті, ставали видимими в оподаткуванні й позначалися на бюджетах? Частково відповідь на це питання дала децентралізація, адже тепер значна частина місцевих податків залишається на місцях і перетворюється відтак на ремонт садочків, лікарень, доріг, на нові комунікації й тротуари, на чистіші населені пункти, на інвестиції в розвиток чи рекламу.

Але найважливішою в цій справі є зміна психології, менталітету. Нам передусім треба навчитися довіряти державі. І усвідомити, що бюджет – це не “їхні”, а наші гроші, які можна мудро й ощадливо використовувати на спільні потреби.

Закарпатці, які в силу географічних можливостей частіше за жителів інших регіонів України бувають закордоном, люблять ставити в приклад Угорщину або Чехію: подивіться, мовляв, які там дороги, школи, якими “вилизаними” є їхні міста!

Але чи замислювалися колись закарпатці, що так люблять вихвалятися власною європейськістю, що “бути Європою” – це не тільки добре жити й почуватися в безпеці, а ще й самому дотримуватися законів і обов’язково сплачувати податки? Чи готові ми бути європейцями не тільки в можливостях, а і в обов’язках?

Питання, ясна річ, риторичне.

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media