Дюрі-бачі: Закарпатець Юрій Руснак має кафе-музей, ретроготель і велике серце

[Цей текст із серії «Люди на своєму місці» був написаний для першого друкованого номера Reporters. Ми попросили п’ятьох письменників розповісти про людей з їхнього оточення, які не просто живуть власні життя, а й почуваються від того живими]

— Уявляєш, я вже тридцять років щодня ходжу на базар, але якби ти спитав мене про ціну на картоплю чи м’ясо, то я не знатиму. Просто завжди беру в одних і тих самих людей, тому кажу, скільки мені треба, а вони називають готову ціну. Я їм довіряю, — каже мені Юрій Руснак, власник ужгородського кафе-музею «Під замком». 

Якщо ви потрапите в Ужгород і будете мати всього годину, то йти треба саме у це кафе. По-перше, це справжній аматорський музей старовинних речей з усіх районів Закарпаття. По-друге, за барною стійкою вас зустріне власник і живе втілення міфу про багатоетнічне й мультикультурне Закарпаття.

Бо Юрій Руснак — син угорця й українки, внук австрійки, колишній директор румунської школи, який найчастіше приймає у своєму закладі чеських і словацьких туристів. Відповідно, й говорить усіма цими мовами. Плюс італійською. Маючи такий мікс родоводу й біографії, свою національність він визначає метафорично: закарпатець. А відвідувачі по-місцевому поштиво називають його Дюрі-бачі — пан Юрій. 

У свої 69 це дуже активний, бадьорий, усміхнений та сповнений ідей чоловік. Попри підкреслену інтелігентність старої формації, це ще й майстер на всі руки, який усі ремонти робить сам. У кафе-музеї майже тисяча старовинних предметів, але всі вони робочі. 

— Я люблю живі предмети, люблю реставрувати й воскрешати. Це моє хобі, — пояснює Дюрі-бачі, який, крім кафе-музею, має ще й ретроготель, ретромотоцикл і такий же автомобіль. 

Історія кафе «Під замком» почалася в момент, коли в Союзі дозволили кооперативний рух. На вивісці написано «1988», але відвідувач має враження, що цьому закладу мінімум сотня років. Цю атмосферу створюють не тільки зібрані Юрієм предмети, а й метрової товщини стіни та аркові склепіння у цій будівлі в історичному центрі Ужгорода. 

— Це була стара вулиця винних підвалів під замком, над якими згодом почали зводити будинки. Я ходив у БТІ, щоб дізнатися справжній вік будівлі, але вони, коли не знають точно, кажуть, що двісті років. Хай буде. Важливо те, що і за чеської, і за угорської влади тут було кафе, на вулиці збереглися рекламні написи, які я випадково відкрив під шаром цементу на стінах. Коли міськвиконком виділив мені це приміщення, тут вікна й двері були забиті дошками. Я відновив це власними руками, — розповідає власник. 

До речі, як і все по-справжньому народне, кафе Дюрі-бачі ніхто в місті не називає «Під замком». У міському фольклорі воно називається «Снек» — за назвою фірмового бутерброда, який тут почали готувати 33 роки тому та який досі залишається родзинкою меню. Хоча меню тут особливе — воно написане від руки, а отримати його не так просто. 

— Я поїздив світом і захотів, щоб мій заклад був по-справжньому родинним, щоб тут усе готувалося руками й було свіжим. А люди, приходячи, розпитували мене про страви, щоб між нами починалася розмова.

Для цього я тут стою щодня, а моя дружина допомагає мені все готувати. Щоб люди приходили до людей, а не до стін чи до музейних предметів. Та потім усе ж довелося створити саморобне меню, бо наші люди бояться: якщо немає меню, то їх можуть обманути з ціною. Така в нас травма — ми не вміємо довіряти, — бідкається він. 

А сам уже десятиліттями системно працює над тим, щоб цю довіру збудувати. На барній стійці висить оголошення: «Якщо у вас немає грошей, просто скажіть про це — і ви завжди отримаєте гарячий чай і бутерброд». А на стіні — купа різних афіш, бо Дюрі-бачі безкоштовно надає своє кафе для всіх культурних подій. Тут відбуваються літературні вечори, концерти народних музик, вечорниці, кінопокази, виставки картин, лекції. «Снек» став справжнім культурним хабом Ужгорода задовго до того, як це поняття прийшло на українські терени. 

— Часом трапляються й курйозні ситуації. Якось одна туристка не хотіла платити за голубці з білими грибами, кажучи, що вони не однакового розміру, а це негоже для закладу з іменем. Ми пояснювали, що в капусти різні листки, що це все нашими руками робиться, але на неї це не подіяло. Тоді я усвідомив, що можна знати сім мов, але часом жодною з них не маєш що сказати. Совок нас дуже понищив, нам іще довго відновлювати уявлення про якісне і нормальне, — скрушно зітхає пан Юрій. 

Дюрі-бачі має повне право про це говорити, бо реставрує не тільки старі предмети, механізми і приміщення, а й місцеві — європейські — традиції. Це коли ресторанчик є не просто закладом харчування, а родинною справою, де на вході тебе зустрічають власник із дружиною. 

— Я не амбітний, я не є якимось бізнесменом чи ресторатором, мені не соромно самому прибрати, винести сміття чи піти на базар по продукти. Я тут щодня з восьмої ранку до одинадцятої вечора, це моя маленька імперія. Я приходжу зранку, відчиняю, запалюю світло, пускаю собі джаз, вмикаю кавомашину, розпалюю вогонь у каміні. І розумію: на всій величезній Землі саме тут я — на своєму місці. 

ТекстАндрій Любка, Reporters

Фото Сергій Гудак