Як Михайло Дорогович через оголені тіла зазирає до самих початків зародження людського роду

Михайло Дорогович – мандрівник, один з найнезвичніших альпіністів у світі – він підкорює найбільші вершини наодинці. Михайло – фотохудожник, а ми всі маємо нагоду побачити людей очима митця, який вміє не боятися неідеальності, який вміє «оголити» ментальне і підкреслити унікальність. Людина, яка пройшла складні випробування, зуміла пропустити це через фільтр власного світосприйняття і залишити тільки концентрат самоусвідомлень – безумовно відображає у світ дуже особливі і цінні речі.  У цьому матеріалі – погляд на мить від Михайла Дороговича, який пізнав мистецтво затримки у цій величині часу, - пише Олеся Смирнова, Varosh.

 

Кожен з нас своїм способом транслює у світ ту власну обкладинку, в якій би волів себе бачити. Ми ніби вживляємо навколишнім модель оптичного девайсу, яка буде презентувати нас. Михайле, як ви себе позиціонуєте, ким себе бачите у цьому світі?

Ще у школі в початкових класах мене зацікавило мистецтво, я дуже любив малювати і ця любов тривала дуже довго, допоки в Ужгородському коледжі мистецтв, на другому курсі я не влюбився в фотографію. Це був важливий поворот  у моєму житті і почався новий етап, дуже цікавий і насичений різними подіями.

Паралельно я захоплювався з дитинства географією. Мене все життя просто магічно тягнуло у високі гори! Згодом, дитячі мрії я втілював у свої подорожі, які тісно перепліталися з фотографією.

Я завжди замислювався над тим: хто я, чому саме так, а не інакше. Та, що б я там не думав про себе – це все лише вибране мною вбрання в цьому житті. Я завжди намагався слухати і відчувати себе, себе справжнього, відчувати і робити кроки, ідучи саме за цим внутрішнім голосом, який створював мене. А ще, я знаю напевно, що всі ми взаємопрошиті між собою, кожен із своїми задачами та уроками, які нам треба би пройти успішно чим скоріш. Тому я з радістю займаюся улюбленими речами, вдосконалюю їх і в них себе.

‹›

 

Філософія стоїцизму каже, що люди турбуються не через речі, а через принципи й уявлення, як вони мають з приводу цих речей. Страх – відчуття, яке притаманне всім людям. А для багатьох він є визначальним. Чого найбільше боїться Михайло Дорогович? І Як не давати страху атрофувати цікавість і азарт до життя?

Страхи – це одна із головних перешкод у людей. Бог наділив нас страхом, для нашої певної безпеки, а ми його застосовуємо всюди. Погляньте навколо: нас  оточує страх всередині і зовні, він транслюється в повітрі, яке ми вдихаємо. От тільки добре, коли у людини є фільтр, така собі маска від страху, відчувається  у серці маленькою іскоркою і називається любов’ю. От  усвідомив її, побачив, відчув, і зрозумів, що коли розпалюєш у собі цю саму іскорку, тоді зникають твої страхи, як тьма перед світлом, трансформуються просто,  як життєвий досвід, як черговий етап. Але, іноді є думки з про здоров’я. Хочеться сходити ще кілька цікавих соло маршрутів по світу, а без здоров’я далеко не вирушиш, та й донечка у мене маленька, хочу прищепити їй любов до природи і гір. Тому, думки завжди підкрадаються. У 43 роки ти розумієш, що без здоров’я – твоє життя обмежене і якщо воно є, то всі проблемі будуть здаватися дрібницями.

У сучасному світі люди весь час кудись поспішають, живуть під тиском стресів і дедлайнів. Щасливчики ті, кому вдалося звільнитися від тягаря внутрішньої напруги, затриматися в моменті, помріяти. Знаю, що одним із ваших способів відчути життя – є походи в гори. А про що ви розмірковуєте і мрієте там?

Все банально: мрію про мир у кожному із нас. Мрію про те, щоб людство нарешті зрозуміло, що йому треба об’єднуватися, а не навпаки – тягнути всіх під себе, найрозумніших і всезнаючих. Дуже багато розбіжностей: мова, релігія, культура, політика… кожен тягне канат в свій бік! Хочу, щоб ми врешті відчули свою людяність , бо це – єдиний наш спосіб жити, а не існувати; щоб  згадали єдиний всесвітній закон: полюби ближнього свого, як самого себе; щоб жили скромніше і пам’ятали, що ми тут тимчасові.

Ви фотографуєте відомих закарпатців. І робите це концептуально і дуже «оголено», інтимно, відверто, у сенсі душі. Скажіть, як з’явилася ця ідея? 

В 2002 році, вдома у Ференца Семана, я знімав світлини. Ми багато розмовляли на різні теми. Якось пішла розмова за те, що він дуже комфортно відчуває себе у своєму худощавому тілі. Тоді я йому запропонував зняти верхній одяг. Він зняв з себе все. Я тоді був ще дуже молодий і трошки вражений, але приступив до зйомки. Пам’ятаю, багато думав, аби не виглядало вульгарно, художник він був поважний, але  повністю довірився мені. Коли я проявив плівку і надрукував перші відбитки, був вражений: Семан, в своєму віці, оголеним вийшов дуже органічно. Я хвилювався, коли приніс йому додому фотографії, тим більше, що його дружина Катя, під час зйомки зайшла до нас і мало не зупинила процес роботи. Їм сподобалися світлини, це було щось! І от саме з цієї історії із Семаном і народилася серія світлин без одежі, чи частково оголених. Я відчув, що саме така фотографія набуває якоїсь справжньої своєрідної енергетики людини. Ніби заглядаєш  крізь душу, до самісіньких початків зародження всесвіту роду.

Тільки сьогодні, через 20 років, я зрозумів наскільки невипадковими були наші далекі зустрічі з Семан Ференцом, Павлом Бедзіром та іншими  талановитими людьми, багато з яких вже з нами нема.

Портрети, які я знімаю ще з кінця 90-х років, є дуже цінними для мене. Ці зустрічі завжди згадуються добрими посмішками, веселими очима, душевними бесідами. А ще, з роками, я усвідомив, що мої фотопортрети не є тільки частиною мого життя. Погляди з них дуже міцно пов’язані з нашою землею. Вони, ці неординарні люди, творили і створювали історію нашого міста, нашого краю. Завдяки цим яскравим особистостям нас будуть згадувати нащадки.

‹›

 

Яким чином відбувається цей процес? Від моменту задуму до його втілення. Певно, у вас виробився вже власний підхід, щоб «оголити» внутрішнє людини.

Коли я визначився з людиною, що вважаю нелегким завданням, починаю шукати контакти. З багатьма я знайомлюсь вперше. Хтось десь чув про мене і бачили мої роботи, тому контакт наводиться швидко. В бесіді я все ставлю наголос на те, щоб зйомка відбулася в їхньому середовищі, для мене це дуже важливо, це підсилює дух особистості і фотографії в цілому. Все світло, яке мені потрібно для роботи, я приношу з собою на місце.

Це дуже цікаве явище, яке, в порівнянні з репортажною фотографією, має абсолютно інших підхід. В репортажній фотографії, ви знімаєте людину в події,  у вас немає прямого контакту з портретованим, вам не треба тримати постійне спілкування з ним, людина може і не відчувати, що ви є і не знати про вас нічого. В художній фотографії дуже багато психологічних моментів, бо в момент зйомки у вас неймовірно тісні стосунки з портретованим, людина має вам довіряти, має відчувати повну безпеку і тільки тоді народжуються на світ цікаві світлини, відкриті, без фальшу. Дуже важливо, щоб людина, яку знімаєш, не відчувала ваші страхи, або переживання, тоді з цього нічого не вийде, цей спокій приходить з роками.

А через який фільтр проходять ваші герої? І чи всі готові йти на такі «чесні» портрети?

Я народився в Ужгороді і живу тут 43 роки. Довго працював у фотожурналістиці. Певні критерії до цих особистостей сформувались давно. Можна сказати, я за ними спостерігав ще з юних років. Тому, це виключно моя підбірка. Дуже важливі критерії для мене це: професіоналізм в своїй справі, шарм, епатажність, неординарність. У когось чогось більше, чогось менше, але люди дуже цікаві.

Ви знаєте, всі люди різні, з різним характером, з різною долею, з різним поглядом на життя , тому «найчесніші» портрети  народжуються самі собою, в якійсь ейфорії, я навіть не можу пояснити, що саме відбувається саме в той момент, але це прекрасно. За весь час у мене не було жодного конфлікту з портретованим. Під час зйомок ми були як одне ціле.

А чи є якась визначальна зйомка – та, яка найбільше запам‘яталася?

Ви знаєте, кожна зйомка, кожного персонажу, була по своєму цікава. Всі – дуже неординарні люди. Якщо конкретно, то якнайбільше пригод я пережив зі скульптором Іваном Бровді, у нас з ним відбулося багато цікавих зустрічей. До цього проєкту я багато чув і захоплювався  його творчістю, але не був з ним особисто знайомий. Так склалося, що мені пощастило побачити і усвідомити одну річ про звання .Отож, влітку ми з Іваном Васильовичем зустрілися  в Мукачеві, о 5-ій ранку. Я хотів сфотографувати  Бровдія  з його скульптурами у вільному від людей місті. Прогулюючись вуличками ми зустрічали двірників, людей,  які вигулювали своїх собак, безпритульних  і уявіть собі, всі вони впізнавали іменитого скульптора, віталися, деякі з поклоном, підходили, раділи зустрічі.  У одного двірника я запитав, чи він знає з ким вітається? Він відповів, що це пан Бровді, скульптор, його всі в Мукачеві знають і поважають! Я був вражений. Через якийсь час підійшла безпритульна бабка, і каже: «Пан Бровді, дай на кусок хліба?». Він дістав 200 гривень і поклав їй тихо у кишеню і зробив це так щиро, без показух, ніби дає ці гроші кожного дня. Того ранку я вперше спостерігав за тісним зв’язком між народом і людиною із званням народного, справжнього визнання, поважного, не купленого і не за зв’язки  подарованого. Сьогодні – це дуже актуальні серйозні питання, дізнаєшся про таких собі  народних і заслужених, а знати про них ніхто не знає, тільки поміж своїх.

‹›

 

Ваш проєкт глибокий, точно складний і дещо філософський. Що дається найважче у процесі?

Думаю, в житті найважче бути чесним! У фотографії так само.

Не вигадувати того, чого не має в реальності , не робити , наприклад, з людини фотомодель, коли у неї зовсім інші завдання в цьому світі. От бачиш сильні сторони людини, а поміж них розглядаєш слабкість, занурюєшся в сутність… а там таке глибоке, і таке деколи болюче. І бачиш його оголеного без броні, прикриття, без маски. Вхоплюєш це живе, справжнє і передаєш цей відчай, чи сум, чи щастя.

Михайле, а ви керуєтесь натхненням чи виконуєте поставлені цілі незалежно від того, прийшла сьогодні муза чи ні?

Я працюю у фотографії тільки тоді, коли маю велике бажання, зараз я як раз на хвилі! В цьому мене підтримує моя дружина, це непростий стан, творчість забирає багато часу і уваги. Дуже важливо, щоб твоя сім’я підтримувала і їй сподобалось те, що ти робиш. Може, прийде душевне виснаження і я знову піду в гори. Гори мене завжди надихали на творчість, на роздуми, там я діставав свою порцію заряду, але важливо йти одному, тоді це працює максимально.

Чи плануєте глобалізуватися? Розширити географію своїх героїв?

Так,у мене є ідеї і роздуми. Мене дуже цікавить одна група людей на Закарпатті,  до якої я хочу навідатися і зробити цікаві художні фотографії, але це згодом. Хай це залишиться поки за ширмою.

Коли і яким чином завершиться проєкт? Чи буде виставка?

Так, я готуюсь до виставки, друкую фотографії. Я нікуди не поспішаю, це не ті світлини, з якими треба поспішати. Портрети з такими персонажами – це, як дороге вино, чим більше часу проходить, тим вони стають цікавішими і ціннішими. Але я веду переговори в різних спонсорських напрямках, бо – це немалі кошти, особливо видання альбому .

Фотографія у цифровому світі дещо обезцінюється.

‹›

 

В день, на смартфони, ми робимо десятки світлин абичого. Але як ви поясните, що є ось такі світлини, як з вашого проєкту, які в середні мозку автоматично переходять у «папку «мистецтво»? Що треба закладати у поняття фотографії, щоб результат був саме таким, як у вас?

Так, дійсно, у сучасному світі, у світі високих технологій,  кожна людина стала фотографом, завдяки смартфонам. Фотографують всі і все. Сьогодні  ми бачимо багато гарних відфотошоплених, відретушованих зображень, які не несуть в собі сенсу і не мають відношення до справжньої фотографії від слова «світлопис», де зображення фіксується через об’єктив. А більшість фото відредаговані через фоторедактори на комп’ютері, а це вже відноситься до художньої обробки фото – це уже зовсім інше мистецтво. Зараз багато хто плутає «фото-графію» з «фото-обробкою». Справжнім фотохудожникам, які знімають свої світлини оптично, тобто через об’єктив, складно конкурувати з фотографами, які малюють на фотографії все, що завгодно, міняють невдалі фрагменти деталей, кольору, рисунку на такі, які їм підходять. От тому, нам і здається, що фотографія знецінюється , бо в ній нема правди. Але правдиві оптичні зображення, без втручання фоторедакторів, які несуть в собі смислове навантаження, ідею, будуть цінитися завжди і на них буде будуватись фотомистецтво і надалі. 

Ким ви захоплюєтесь у житті?

Я завжди захоплювався людьми , які досягали великих успіхів у цивілізованому світі, а потім, в один момент, залишили все і йшли жити в дику природу, де нема нікого, тільки вони і природа. При цьому, вони відчували себе абсолютно щасливими. Це неймовірно тяжко. Коли я йшов у гори на місяць, то в самому кінці подорожі, я вже сумував за людьми, деколи було дуже важко.

Яке мистецтво вам ближче аудіо- чи візуальне? Тобто, ви більше любите музику чи кіно, наприклад? Чи щось інше? І, відповідно, кого/що ви слухаєте/дивитесь?

Так, музика грала все моє життя. Вона надихнула мене на все: творчість, гірські подорожі, життєві вчинки. І сьогодні, коли я готуюсь до нових зйомок, зустрічей, я вмикаю свої улюблені композиції і слухаю. Я виріс на музиці Енніо Морріконе,  Алан Сільвестрі. Мої улюблені композитори – це Ганс Циммер, Джеймс Хорнер, Дзьо Хісаісі, Джон Вільямс та ін. Я завжди любив слухати саундтреки з фільмів. Обожнюю фільми, особливо такі, як: «Легенди осені», « Хоробре серце»,  «Патріот»,  «Сім років в Тибеті»,» Танцюючий з вовками» – фільми, які вплинули на мій характер. Але ближче до мене музика, бо я живу з нею кожен день, вона іде поруч зі мною.

У чому полягає генний код закарпатця, на вашу думку? Яка наша найбільша цінність і біда?

На мою думку, генний код закарпатців полягає в тому, що ми всі різні. Різні культури, різні нації, змішалися в одну велику сім’ю, тому абсурдні націоналістичні лозунги не приживаються в цих краях і це добре. Найбільша і найвища цінність – це людська гідність, а наша біда в тому, що її стає дедалі менше.

Фото: Михайло Дорогович

 

 

13 січня 2022р. -->