Вікторія Вишневська, Закарпаттяенергозбут: «У цей складний час підтримка одне одного – головне»

…«Той страшний день 24-го лютого не забуду ніколи: вийшла на вулицю біля свого будинку і почула викрики людей «Війна». Не повірила, забігла до хати, а там уже рідні слухають по телевізору страшну звістку, телефонують, і такий страх накочує, що не передати…», – зараз Вікторія Вишневська, як і мільйони українців, згадує той страшний день початку війни вже спокійніше, ніж досі, але все одно приховати тривоги з голосу не може.

«Збиралася на роботу як в тумані, не знала, за що хапатися, що робити, – пригадує Вікторія. – А в офісі те саме: всі ніби за умовчуванням виконують свої обов’язки, але то одна колега, то інша піднімає голову і наляканими очима наче питає: «Що будемо робити? Як таке могло статися?» Шок, невіра, розпач. Телефонні дзвінки рідним та знайомим у Дніпро, Київ, Волинь, прифронтові регіони. Інформація про ракетні обстріли, розстріляні аеропорти, зруйновані будівлі, танки на вулицях… Це був такий страх, який зараз просто не передати словами».

Того ж дня директорка ТОВ «Закарпаттяенергозбут» Наталія Німець зібрала працівників товариства і повідомила, що ситуація, в якій опинилася Україна – безпрецедентна, але підприємство продовжує працювати, виконувати всі покладені на нього обов’язки, найголовніший із яких – постачати електроенергію споживачам.

Слід наголосити, що вже в ті перші дні Ужгород, як і Закарпаття загалом, перетворився на один суцільний гуманітарний хаб – місце, куди приїжджали втікачі з прифронтових та окупованих регіонів, де рятувалися сотні тисяч українців, де створювали численні гуманітарні штаби для підтримки всіх, кому потрібна допомога. Область стала потужним тилом, в якому акумулювалися небачені можливості, де зібралася велика кількість українців, і всі працювали на єдиний результат.

«Коли почали приїжджати виснажені, вимучені втікачі від війни, то ми були просто шоковані, – продовжує Вікторія. – Річ у тім, що наш головний офіс розташований поруч із Ужгородською міською радою та основним гуманітарним центром міста, тож нерідко ці люди заходили до нас. Серце просто розривалося від їхнього вигляду: буквально голі посеред зими, з якимось клунками, з маленькими дітками на руках – вони тікали від обстрілів, від того жаху, що коївся руками окупантів… І ця велика кількість людей у нашому маленькому місті, де кожен знає один одного, теж навіювала атмосферу страху та потрясіння… Ми всім колективом допомагали їм, консультували, підказували, куди звертатися, де створені для них шелтери, зібрали для цього всю необхідну інформацію. Телефонували по родичах, питали, хто може когось прийняти переночувати чи бодай погодувати, розповідали, як виїхати за кордон тощо».

Менеджери з відділу Вікторії Йосипівни після завершення робочого дня не йшли додому, а одразу, навіть без вечері, переходили в сусідню з головним офісом товариства будівлю – Центр гуманітарної допомоги «Совине гніздо». Тут – сортували гуманітарну допомогу, яка надходила з-за кордону, від благодійників та містян, розподіляли її між переселенцями, допомагали людям облаштуватися, часто – підтримували морально та матеріально. І так – до півночі, а потім додому, щоб переночувати, а зранку на роботу, по завершенні якої – знову на допомогу тим, хто потребує підтримки. Інші працівники відділу готували обіди та їхали роздавати їх у приміщення вокзалів, через які щодня проходили сотні зневірених і згорьованих українців, у численні гуманітарні центри.

«Чітко викристалізувалося тоді одне чітко розуміння: ми повинні кріпитися, маємо це пережити дуже багато, і все витримаємо заради перемоги», – пригадує ті перші дні війни Вікторія Вишневська.

Але ті перші дні минули, роботу ніхто не відміняв, тож, занурюючись в обов’язки, якось минали година за годиною. Наступним страшним шоком стали оголошення повітряної тривоги: сидіння в коридорах багатоповерхівок із дітьми на руках, пошук та облаштування укриттів, недоспані ночі, переживання, адже тоді ніхто не розумів, долетить щось до Ужгорода чи ні. Напруження не полишало ні на мить, здавалося, воно витає в повітрі, заважає думати і працювати.

«Певне полегшення, принаймні психологічне, я особисто відчула, напевно, десь у квітні, коли почали повертатися додому люди, які виїхали за кордон, – каже Вікторія. – Багато хто питав, як ми працюємо, розуміли, що, попри все, виконуємо свої обов’язки, постачаємо електроенергію, і це також певною мірою заспокоювало».

Поряд з усім цим від перших шокових воєнних днів почав «оговтуватися» бізнес у регіоні. Непобутові споживачі почали звертатися з питанням, як ми працюємо, чи змінилися умови, на що розраховувати в питаннях постачання електроенергії?

«До обов’язків відділу, який я очолюю, входить супровід юридичних споживачів, великих юридичних споживачів, у яких потужність вище п'ятдесят кіловат (це вільна ціна), і з якими ми постійно на зв’язку. У цей час вони почали звертатися вже навіть не з робочих питань, а за порадами, що робити в цій ситуації? Ми ловили себе на думці, що нерідко виконуємо функції психолога, переконуючи, що все буде добре і що ми працюємо стабільно, без змін», – пригадує Вікторія Вишневська.

Водночас виникали й проблемні моменти, розповідає очільниця відділу: «Приміром, наведу такий: війна почалася 24 лютого, тобто, це був кінець місяця. Підприємство спожило певний обсяг електроенергії для виробництва продукції, відвантажило її кудись у східні області, вантаж розбомбили чи вкрали, словом, товар пропав, виручки нема, одні збитки. Тож керівники бізнесу почали турбуватися, як їм розрахуватися за електричну енергію? Заспокоювали їх, що не будемо застосовувати штрафні санкції, укладемо графіки реструктуризації заборгованості, підемо на поступки. Ми йшли назустріч, бо добре розуміли, що в цей час потрібно підтримувати один одного».

Загалом Вікторія каже, для команди відділу немає поняття обідньої перерви чи завершення робочого дня, якщо робота не виконана чи клієнт потребує консультації: «Якщо споживачі приходять в обідню перерву чи після роботи – ми залишаємося, щоб допомогти. Якщо необхідно, якщо споживач не хоче спілкуватися в телефонному режимі, ми можемо надати відповідь, допомогу чи консультацію електронним листом чи надіслати на будь-який із месенджерів, а в разі потреби – й виїхати на місце. Цей зв'язок зі споживачем є дуже важливим, бо якщо ми відповідаємо, то це значить, що ми поряд, ми працюємо, ми нікуди не ділися, ми на місці – це і є найголовніше для споживача. Як кажуть, 24 на 7 і цілорічно. Споживач має відчувати, що ми цінуємо його»!

Вікторія Вишневська каже, ніхто з нас не міг подумати, навіть уявити, що українцям доведеться переживати те, що зараз випало на нашу долю, бо розв’язування війни в 21-му столітті – це щось за межею порозуміння. Тим не менше, всім нам з цим довелося зіштовхнутися й працювати в таких умовах – часто переступаючи через власний страх, переборюючи невпевненість, іноді вигадуючи мільйони способів вирішення проблеми, щоб тільки допомогти людям. І це – стимул працювати й далі, стимул працювати на перемогу!