Розвідник "Француз". Ім’ям капрала Французького Іноземного легіону Святослава Сойка названо вулицю в Ужгороді

Родина Сойків була велика – одинадцятеро дітей, з яких семеро здобули вищу освіту. Одним із них був майбутній батько Святослава – Андрій Романович, який змалку тягнувся до військової форми, вишколів, романтизованих радянських фільмів та книжок про Другу світову. Ще й тата мав двічі пораненого фронтовика. Тож із вибором професії сумнівів не було: пішов вчитися в Ленінград на офіцера ПВО. Однак ще курсантом познайомився у Львові з дівчиною із Закарпаття – Ольгою Батьо, яка заочно навчалася у Львівській політехніці на інженера-геодезиста.

^{5-річний Славко Сойко у формі пілота, 1995 рік}

Тож на перше місце служби лейтенант Андрій Сойко приїхав з молодою дружиною. Хоча просився в Афганістан, однак досвідчені старші офіцери перенаправили його в Туркменію, де на кордоні з Іраном базувалися частини протиповітряної оборони. Служба була нелегка, адже доводилося жити в горах на висоті кілька тисяч кілометрів у маленьких військових підрозділах. Через кілька років молодого офіцера перекидають в туркменську пустелю на березі Каспійського моря.   Тоді вже в Сойків народився старший син, названий на честь батька Андрієм, який в несприятливих умовах пилових бурь став задихатися: лікарі діагностували бронхіт із атсматичним компонентом. Треба було негайно змінювати місце проживання.

^{Новий рік на новий квартирі в Ужгороді, 2004 рік. Славчик з татом і мамою}

І Андрія Сойка направляють із туркменської пустелі на крайню Північ – на Мис Шмідта, розташований менше, ніж за сотню кілометрів від Аляски. У цьому кількатисячному військовому поселенні півроку тривала полярна ніч, а влітку температура сягала не вище семи градусів. Зате й кілограм яблук тут коштував п’ятдесят карбованців – божевільні на ті часи гроші. Саме в таких екстремальних умовах і народився 24 січня 1990 року другий син Святослав, майбутній французький легіонер. Однак прослужив майор Сойко у краю білих ведмедів недовго, бо після того, як Україна проголосила незалежність 24  серпня 1991 року, він негайно подав рапорт на переведення додому.

^{Дреди перед студентською поїздкою в Америку}

Адже Сойки постійно відчували підозрілі погляди росіян: вдома сім’я розмовляла українською, а це багатьом тутешнім не подобалося. Мовляв, «хахли абнаглєлі». Російська зверхність у ставленні до інших національностей була очевидною, і це в часи СРСР, в якому дружба народів була поставлена на рівень ідеологічного постулату. Що вже казати за нинішню путінську Росію з її очевидним шовінізмом?

Цілий рік тривали тяганина з оформленням документів, і лише наприкінці 1992 року родина Сойків зуміла повернутися в Україну. Оскільки дружина Ольга родом із Довгого на Іршавщині, то майора направили служити під Ужгород, де були розташовані частини ПВО. Будувати родинне обійстя доводилося на голому місці, адже з собою привезли хіба один військовий контейнер. У так званому «радіоцентрі» між Коритнянами і Холмоком, де знаходилася радянська станція із глушіння «ворожих голосів»,  їм виділили квартиру у військовій багатоповерхівці та ділянку під городництво. Тут і виростав Святослав, який покинув Росію у дворічному віці, разом із батьками та старшим на п’ять років братом Андрієм. Усім треба було завзято працювати, аби спромогтися на родинний добробут.

^{Випускник факультету суспільних наук УжНУ, 2011 рік}

Обидва хлопці закінчували Ужгородську школу №5, де Славчик, як його кликали вдома, непогано засвоїв французьку мову. Вступив на політологію в Ужгородський національний університет, хоча його більше вабили туризм та географія.  Однак із матеріальних міркувань вибрав безкоштовне навчання.

Проте мрія про мандри реалізувалась ще в студентські роки, коли він зміг поїхати до США за програмою «Work and travel». Кілька місяців, проведених на Алясці, де Святославу довелося попрацювати на рибному заводі, справила на 20-річного юнака відчутний вплив. Він не тільки підняв рівень розмовної англійської та заробив перші власні кошти, але й побачив вільне суспільство, де кожен має те, на що заслуговує. Бо почуття внутрішньої свободи було для нього основоположним. Він був закоханий у гори, мандрівки, екстрим. Наприклад, міг із друзями поїхати в Карпати купатися у зимових потоках. 

^{22-річний Святослав Сойко у складі 4-го іноземного полку в Кастелнодарі на півдні Франції}

Навіть зовнішність старався змінювати: то носив довге хіппівське волосся, то коротку стрижку, то запустив дреди. Його вабило все нове. Любив читати, цікавився історією, астрономією. Тож чого дивуватися, що в його голові виник несподіваний план записатися до Французького іноземного легіону. Шансів він мав небагато, бо відбір туди вкрай суровий, а охочих чимало. Адже після п’ятирічної служби кожен військовий отримує можливість набути французьке громадянство і навіть змінити прізвище. (Нині в легіоні служить 9 тисяч вояків).

^{Святослав Сойко на обкладинці французького часопису, що розповідає}

Аби не зганьбитися, Святослав своїм задумом не поділився не тільки з друзями, але й з рідними. Бо ж конкурс у легіон крутий: десять претендентів на одне місце. А з України чимало подавалося поліцейських та спецназівців, які бажали матеріально покращити свій стан та навики. Однак невисокий стрункий юнак (зріст 170 сантиметрів) активно вдома займався на поперечині, бігав.  І в 2012 році, маючи за плечима 22 роки,  поїхав до Парижа на випробування.  Окрім фізичних показників, велике значення мали розумові та психологічні тести. Психологів, які проводять відбір у легіон, конкурсанти жартома прозвали «гестапом»: вони зрізали багатьох накачаних хлопців, чиї відповіді їм не сподобалися.

^{Святослав Сойко під час виконання завдань у французькому іноземному легіоні}

Кілька місяців від Святослава не було жодних повідомлень, що, певна річ, розтривожило родину в Ужгороді. Аж через треті руки прийшла вістка, що він успішно пройшов відбір і зараз перебуває на карантині, в якому легіонери позбавлені будь-якого зв’язку із зовнішнім світом.  

У французькому легіоні Святослав знову обрав свою давню пристрасть – гори і отримав спеціалізацію, як би у нас назвали – гірського штурмовика. Вояки проходили розмаїті навчання в Альпах, під час одного з яких зійшла снігова лавина і загинуло шестеро його колег.  Однак Святослав щасливо відслужив п’ять років, про що свідчить його звання «капрал» та кілька відзнак. За кордон на військові місії до Африки чи на заморські острови він не потрапив, бо доки з далекої Чукотки приходило його підтвердження про народження, міжнародний апостиль, який засвідчує достовірність документу і діє лише три місяці, втрачав термін дії.

^{Зимові Альпи – давня любов Святослава}

Ще служачи в легіоні, Святослав вже опікувався своїм майбутнім. У приморській Ніці оформив квартиру в кредит, який почав виплачувати, здаючи її в оренду. Натомість після звільнення з легіону в 2017 році, поселився в Ліоні, ближче до помірного клімату та гір.

Він і далі себе шукав, поки не зрозумів, що хоче займатися екстремальним туризмом. У 2019 році поїхав у Грузію, де загорівся ідеєю нових туристичних маршрутів для європейців. Знайомий довірив йому керувати на місці гостелом, а він взявся наповнити тур для французів незабутнім змістом. Однак чудовому задуму перешкодила пандемія ковіду, що вибухнула наступного року і перекреслила будь-яке дозвілля та рекреації.

^{Підкорення кавказьких вершин -- сповнення мрії ужгородського альпініста}

Тепер Святослав звернув увагу і на Закарпаття, де особисто обійшов чимало гірських вершин.  Задум власної справи розрісся на три країни: Франція-Грузія-Україна. Колишній легіонер ставився дуже ґрунтовного до свого бізнес-проєкту, який мав намір втілювати з друзями з-за кордону. Україна швидко мінялася, і в багатьох питаннях навіть випереджала бюрократичну, розмірену Францію. А головне: тут все було дешевшим. Тож Святослав після французького життя вирішив повертатися додому.

Аби підзаробити першопочатковий капітал для свого невеликого бізнесу, в 2021 році він влаштувався на висотні роботи у Франції, де монтажники отримують велику платню. Висота його не лякала, бо він любив ризик.

Перед війною Святослав заробляв, працюючи у Франції на великих висотах

У грудні 2021 року Святослав традиційно приїхав на Новий рік до батьків у «радіоцентр» під Ужгородом. А після Різдва вирушив до Киргизстану, де в горах Паміру мав пройти вишкіл на високогірного інструктора. 

На світанку 24 лютого 2022 року він зателефонував з Бішкеку:

– Мамо! Почалася війна!

– Яка війна? – не зрозуміла матір, що збиралася зраненька на роботу в Ужгород і новин ще не бачила.

– Ма, я негайно вилітаю в Україну! Це останній наш шанс. Якщо ми не переможемо, то це болото ще на сто років.

Приїхав вночі і, випивши зранку з мамою каву, одразу подався у військкомат.

Батьки спробували йому перечити: нащо поспішати, коли всі зараз намагаються виїхати? Але Святослав був непохитний: «Я мушу, бо мої знання і вміння зараз дуже потрібні».

В Ужгородському ТЦК стояли величезні черги. Однак коли він пройшов до одного з кабінетів, то зі здивуванням зустрів там старшого брата Андрія, який того ж дня записувався добровольцем. Хлопці з радістю обійнялися, що прийняли однакове рішення.

(Зрештою, так зробив колись і звільнений у запас їхній батько, коли у 2014 році зголосився добровольцем в АТО, де командував на Донеччині підрозділом чопських прикордонників).

^{Святослав Сойко із братом Андрієм (праворуч) у мукачівському гарнізоні, кінець лютого 2022 року}

Разом брати Сойки поїхали до Мукачева, де базувалася 128-а окрема гірсько-штурмова бригада, хоча й потрапили до різних батальйонів.  Андрій, що служив строкову службу в зенітчиках, знову опинився у ПВО. Натомість Святослав викликався вчитися стріляти з джевелінів, і їх на кілька днів повезли на навчання до Львова. Однак протитанкістом він не став. Певно, зважаючи на його підготовку у французькому легіоні, його взяли у розвідвзвод першої роти.

Брати Сойки ще раз випадково перетнулися біля їдальні в Мукачівському гарнізоні і встигли зробити селфі на пам'ять. Святослав виклав фото на фейсбуці, підписавши «Брати, яких не спинити». Він мав янгольську усмішку – світлу, щиру, добру. Недарма французькі друзі його називали «Святом». Хоч був інтровертом, але залишався людяним, завжди намагався допомогти, ні з ким не конфліктував.

Вдруге побачилися брати вже на Запоріжжі, де в місцевій школі у степовому селі зупинилися різні підрозділи Закарпатської 128-ї гірсько-штурмової бригади. Та їхня зустріч була останньою.

На братову есемеску «Славцю, ти як? Ми вже починаємо переживати», Святослав не відповів. 24 березня 2022 року він загинув при штурмі ворожої посадки неподалік села Мирне. Українці вже були вибили росіян з позиції, коли їх накрила російська артилерія, яка в ті часи мали колосальну перевагу.

26 травня 2022 року указом Президента України розвідника «Француза» було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Капрала французького легіону поховано на Пагорбі Слави в Ужгороді. (За час повномасштабної війни загинуло 11 колишніх французьких легіонерів, з них чотири -- іноземці).

Вулицю Білоруську, яка знаходиться поруч із військовим цвинтарем, названо ім’ям Святослава Сойки. Таку ж назву хочуть присвоїти і вулиці, на якій він проживав з батьками у мікрорайоні «Радіоцентр», що тепер належить до Холмківської територіальної громади.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття», Закарпаття онлайн