«Я розумію, як ефективно нищити дронами ворога – знаю наперед, куди побіжить ворожий піхотинець…» Історія бійця 128-ї бригади

Поміж службою Сергій працював у рекреаційному бізнесі в себе вдома, сам він із закарпатського курортного села Поляна, відомого своїми готелями та садибами. У перший же день повномасштабки 33-річний чоловік пішов у військкомат.

– Ми з друзями розуміли, що наближається війна, тому були готові, що доведеться воювати, дехто навмисно приїхав із-за кордону, – розповідає Сергій. – 24 лютого 2022р. ми, восьмеро товаришів, добровільно прийшли у військкомат. Нас розкидали в різні бойові частини, на жаль, на сьогодні живими залишилися троє, п’ятеро загинули…

Сергій потрапив у штурмову роту 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади й був на передньому краї вже через кілька днів після мобілізації. Бригада тоді зупиняла переважаючі сили ворога в Запорізькій області – знищувала колони з бронетехнікою, вела ближні бої з піхотою. А в кінці літа 2022-го штурмові підрозділи почали звільняти Херсонщину. Сергій брав участь у всіх штурмах, на його очах гинули товариші.

– Тоді загинув мій перший командир відділення – Іван Пайда з Ужгорода. Дуже хороший був і як боєць, і як людина. Ніколи не давав задню, своїм прикладом мотивував інших хлопців. А ще був великим кавоманом. Рідні присилали йому з Ужгорода дуже хорошу каву, яку він нам готував. Запрошував до себе в гості після війни… Наша штурмова рота вважалася однією з найсильніших у бригаді, нас завжди кидали на найскладніші завдання. Командир роти Кіпіш сідав на «беху» і їхав разом із солдатами, його дуже поважали. Згодом Кіпіш пішов на підвищення…

Під час одного зі штурмів Сергій отримав поранення й на довгий час вибув зі строю.

– Ми мали зайняти точку за кілометр попереду й виїхали туди на БМП під прикриттям танка. Піхота сиділа зверху на «бесі», а танк рухався попереду. Виявилося, що росіяни влаштували в тому місці засідку. Вони пропустили танк і відкрили вогонь із кулеметів по БМП. Троє хлопців, що сиділи на броні спереду, зразу загинули, а ми з Карпом (мій товариш) встигли зістрибнути за «беху». Карп отримав поранення в шию, я почав накладати йому пов’язку. Ворожий вогонь не припинявся, але швидко повернувся наш танк, який прикрив «беху» бронею й своєю гарматою знищив ту засідку – росіяни або загинули, або втекли. Ми з Карпом почали заносити в БМП поранених і загиблих товаришів, і в цей час нас накрили з міномета. Одна з мін вибухнула поруч, осколки влетіли мені в коліно й руку. Однак я зумів останній заскочити в машину, яка евакуювала нас до медиків…

Після тривалого лікування й реабілітації Туз повернувся в зону бойових дій, у підрозділ безпілотників 128 ОГШБр. Він бачить на власні очі, як швидко технології міняють війну.

– Я тут уже більше року – і сам виїжджаю на бойові завдання, і новеньких навчаю. Як колишній штурмовик дуже добре розумію, наскільки важлива для піхотинців підтримка з повітря, як багато додає вона сил тим, хто сидить в окопах і працює з автоматів. А ще чудово розумію, як ефективно нищити дронами ворога – знаю наперед, куди побіжить ворожий піхотинець, бо й сам так зробив би на його місці.

Дома, на Закарпатті, Сергія чекають дружина й 5-річна донька.

– Я воюю заради них, хочу, щоб моя дитина росла в нормальній країні – це додає мотивації. Поки є сили, залишуся тут. Навіть якщо знову буду 300, не відступлюся, а повернуся на передову…