Андрій Любка про автографи: "Головне в цій справі – писати правду!"

Є рідкісні миті, коли я заздрю невідомим і непопулярним письменникам. Наприклад, після презентації. Бо вся твоя компанія посунула в ресторан і вже почала замовляти, а ти залишаєшся наодинці зі своїми читачами, щоб ще мінімум годину підписувати книжки, усміхатися, тиснути руки і фотографуватися.

Але часом таки отримуєш компенсацію, бо навіть підписування книжок може бути цікавим і вартіснішим за невипиту склянку віскі. Бо чого лиш не почуєш у відповідь на сакраментальне питання «Як вам підписати книжку?». Переважно просять про щось щире і позитивне. Так і кажуть: «Напишіть щось щире й позитивне». Я – людина неконфліктна, тому так дослівно і пишу в книжці: «Мар’яні – щось щире й позитивне». Від автора, підпис, дата.

Ясна річ, хочеться вигадати щось цікаве, кожному читачу підписати книжку неповторно, оригінально. Але це досить складно, особливо якщо навколо тебе зібралася сотня людей, а на вигадування маєш усього кілька секунд. Якщо в читачки «квіткове» ім’я, пишу: «Лілії від Нарциса». Одного разу дівчина представилася Владою, тож я написав «Владі – від опозиції». Коли просять підписати людині, якої на презентації немає з якихось причин (на роботі, в мандрах, лежить зі зламаною ногою), я пишу правду: «Вадиму – добре, що ви не прийшли, бо було нудно». Буває й так, коли просять підписати без імені, просто побажати приємного читання. Тоді зрозуміло, що книжку після прочитання збираються подарувати комусь іншому.

На моєму сайті є опція, що дозволяє замовити книжку з автографом, і там теж інколи трапляються цікаві побажання. Наприклад, нещодавно попросили зросити книжку власними парфумами замість підпису – і до певної міри це було навіть компліментом автору, бо йшлося про гру з сюжетом оповідання «Запах у лабіринті».

Редактору й коректорам я книжки зазвичай підписую так: «Єдиній людині, яка точно прочитала всю книжку з першої до останньої сторінки». Видавцю – трохи інакше: «Ну, Слава, на цій ти вже точно збанкрутуєш». Мамі дякую за все, музі – за натхнення, а незнайомцям на «Саудаде» пишу щось на кшталт «Мандрів, моря, вина!», на «Кімнаті для печалі» ? бажаю не бути самотніми. На «Карбіді» годиться бажати пригод, гепі-ендів і бізнес-ідей, а на «Кілері» ? завжди мати в житті мішень. Найкраще і найлегше, либонь, було підписувати книжку «Спати з жінками»: зовсім юним я писав «спіть із книжками», чоловікам – імперативно наказував «спіть із жінками!», а дівчатам доводилося виписувати справді довгий підпис «спіть із чоловіками (я не пробував, але раджу)».

Головне в цій справі – писати правду. Бо кілька років тому я написав прекрасній незнайомці: «Каті – я всю презентацію дивився тільки на вас». А через десять хвилин, коли переді мною з книжкою в руках виринула ще одна красуня неземної вроди, я повторив свій хід: «Христині – я всю презентацію не зводив з вас очей». І залишився собою задоволеним. Мовляв, і підписав, і комплімент вишуканий зробив. Але на виході з книгарні я остовпів: обидві вродливиці стояли разом, розглядаючи підписи в книжках. Подруги! Зрештою, можна було вдати і косоокого, який всю презентацію може дивитися одночасно у дві точки. Але не довелося: я розсміявся, вони підхопили, і цим самим напруга розрядилася. Так що тепер, досвідчений, я пишу вже лише одній кралі за презентацію: «якби я не мусів цілий вечір дивитися в книжку й на модератора, то дивився б на вас». І не брешу.

Андрій Любка, "День"