«Наталка Полтавка» по-хустськи зачарувала ужгородців

За словами київського режисера, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Архипчука, він прагнув не відтворювати класику традиційними прийомами, а прочитати її по-сучасному. Перед показом він зауважив, що з «Наталкою Полтавкою» вони зробили щось подібне, як Іван Котляревський з «Енеїдою» Вергілія. Тому спостерігати дійство на сцені було вдвічі цікавіше. Здивував уже пролог – із беззвучним представленням усіх виконавців.

Актори з Серієм Архипчуком

Вистава – режисерська. Дія, сценографія, образи – все ретельно продумане і наповнене символами. Особливо вразив акробатично вирішений діалог Петра і Миколи, який на сцені був у камуфляжі з наплічником (читай – добровольцем). То вони мірялися силою, то віджимались, робили стійки, боролись, як нінзя. А селфі після одного з танцювально-музичних номерів нагадало останній постмодерний роман Андруховича «Коханці Юстиції», де у ХV столітті задзвонив телефон. Наскрізним образом вистави є голуби, птахи любові, які присутні й на декораціях, меблях, весільному одязі. Промовистими є червоні маки на вікнах, що символізують пам’ять Наталки про Петра.

Найсильнішими акторськими роботами є Наталка (Мирослава Сливка-Рибчук) і Петро (Василь Снітар). Хоча обоє гарно співали, проте й драматично виглядали цілком природно. Глядач їм вірить й співпереживає. Колоритним лисом виглядає Возний (Анатолій Барна). Типовим закарпатським старостою є Виборний (Олександр Анишинець), особливо у танці, що нагадував вихиляси дядьків на весіллях. Приємно, що у виставі задіяні й випускники філологічного факультету УжНУ: в обох складах Терпелиху зіграли україністи Валерія Вайнраух та Олеся Чепелюк, асистував під час дійства випускник відділення журналістики Михайло Аннишинець.

Вистава чарує чудовою музикою Миколи Лисенка, базованою на українських народних піснях. Інструментальний супровід наживо здійснював оркестр театру, де електронна гітара та клавішні поєднувалися з класичною скрипкою та народними цимбалами. Після вистави розумієш, чому «Наталка Полтавка» вже двісті років не сходить з театральних підмостків України.

Цікаво, що в хустському театрі нема поки що жодного актора з професійною освітою. Абсолютна більшість хустян вийшла на театральну сцену вперше в житті. Однак брак фахової підготовки вони компенсують величезним бажанням вчитися та непідкупною щирістю виконання. Без сумніву, величезну роль у становленні нового театру відіграє головний режисер Сергій Архипчук, який є досвідченим педагогом. Ще не встигли хустяни доїхати додому, як вже захотілося подивитися нову їхню прем’єру, яку обіцяють представити ще цього року.

Іванка Когутич

Медіацентру УжНУ